«Змова безодні» Радій Полонський

Читати онлайн фантастичну повість Радія Полонського «Змова безодні»

A- A+ A A1 A2 A3

Лі з’являлася в мареннях, як нездійсненна мрія.

Здоровий вік — тридцять чотири — та велике бажан-я одужати подолали напасть. І сам він дійшов висновку, що людина здатна зробити з собою, що схоче, аби мати ціль та знайти ключа і волю до першого кроку.

Він приїхав до Космічного центру з думкою про Лі. Але боявся її шукати. Навіть там, де расові упередження не спливають на поверхню життя, — навіть там якісь підводні течії часом холодять душу; шлюби між чорними й білими не стали правилом, раси не поспішали змішуватися.

Побачивши Джефа, Лі дружньо зраділа:

— Знайшовся! Мабуть, десь просвердлював Землю наскрізь, випасав стада айсбергів або саджав ананаси на Алясці. Чи не так?

Джеф соромився, як хлопчисько:

— Та ні... Я розводив віруси.

— На орбіту Юпітера не хочете?

— Але ж там кожен повинен бути академіком!

— Не гайте часу. А втім, як собі хочете, а я, здається, полечу на "Сонячному".

Вона вже двічі по два місяці працювала на орбітальній інтернаціональній обсерваторії, а оце розпочала тренування на космонавта дальніх експедицій. Відтепер бачилися часто. Джеф снив її величезними очима з вітражевим свіченням, її голосом і міцною статурою, а ще він намагався сягнути якихось темних глибин її натури, що раз по раз прозирали крізь несподівані вчинки, вибухову енергію або заціпенілу зосередженість. Іноді вона жартома хвалилася:

— Не забувайте, яким був мій батечко.

Її батечко був у молоді роки чемпіоном світу з професійного боксу у середній вазі.

Джеф пройшов кілька тренувальних орбітальних польотів, після того — політ на Місяць, писав багато, і незабаром його вже називали журналістом номер один іеред космонавтів і космонавтом номер один серед журналістів.

Кажуть, усе минає, міркував Джеф на "Сонячному". Хто зна. Здається, є речі, повинні бути речі, які не минають, поки людина жива. Та любов має здатність до несподіваних перетворень... Вони відомі споконвіку, і щоразу вражають, як нечувана новина, — вражають новим щастям, новим розпачем і горем безмірним або ж невимовним здивуванням. Задоволена пристрасть або молодеча закоханість обертаються вивіреною любов’ю, чи то ж стають звичкою, а бува нічим. Кохання може обернутися зненавистю, дружбою, зневагою, байдужістю. Рідкі щасливці носять у собі здатність полюбити казково на все життя. І надто часто це єдине і остаточне має свою прелюдію — інші зустрічі, інші, простенькі, казки, попередню пристрасть, і тоді людина ризикує втратити надто багато, повіривши першому сплескові почуттів.

Чорний Джеф збагнув себе запізно і в непідходящих обставинах — на борту "Сонячного". У політ споряджалися три подружжя; полетіли два і вдівець Родіон. Джеф дуже-дуже добре ставився до своєї дружини, але він міг обійтися і без неї. І тепер уже не крився сам від себе: часом вони обоє болісно перечікували години, котрі тримали їх удвох у їхній родинній каюті, і мовчали, бо не мали потреби розмовляти. То був тяжкий стан.

І ще нестерпне: думка про рудого Артура і світосяйну Мар’ю. Про те, що вони разом щодня і щоночі, як то і належить подружжю; від тої думки у Чорного Джефа терпли пальці і легені ставали мілкими: ніяк не могли напоїти киснем це велике тіло. І тоді Джеф уголос стогнав.

— Що таке? — злякано спитала Мар’я.

Вона скінчила свої справи у стінній амбулаторії й стояла неподалік, поглядала на Джефа. Він позирнув на неї знизу і замружився. І почув її рівний голос:

— Твоя Лі дуже гарна.

Джеф розплющив очі, скорботно підвів обличчя і сказав:

— Так. Гарна. Для свого типу.

— Тобто?

— Ну... Різна буває краса. Пихата. Хижа. Зухвала. Спокійна. Хтива. Буває навіть весела.

— І все?

— Ніжна.

— А твоя Лі?

— У неї... мабуть, зухвала? Я не думав. А в тебе — ніжна.

Мар’я зашарілася, провела по Джєфовім обличчі поглядом. Обережно присіла поруч:.

— Що дає найвище задоволення від життя?

— Родіон сьогодні казав, — Джеф кивнув на другого пілота, а той сидів камінно-нерухомий, — справа. Тобто — творчість, мислення, дослідження. І ще... Любов. Мандрівки.

— Мій Артур би сказав: влада, подвиг, незламність. Це — для мужчини. — Мар’я всміхалася. — То що ж найвище, Джефе?

— Залежно від особи.

— Для тебе?

— Творчість. — Джеф засоромився. — Любов.

— Що перше? — Мар’я понизила голос до шепоту.

— Ти, — відказав Джеф.

Вона підвелася, ступила до виходу:

— Джефе. Я піду до свого Артура. А ти пиши. І думай про свою Лі. Вона, мабуть, зараз працює.

— Напевне.

Вони помилялися. Лі не працювала — вона лежала на своїй койці горілиць, дивилася вгору — туди, де звичайно спить її чоловік, великий Чорний Джеф, і силкувалася своєю уявою віднайти у світі щось таке, що могло б виповнити порожнечу, котра вже стільки днів висмоктувала її єство.

Вона, Лі, жила переможно. Така була її вдача і її стиль. Мрії засвічувалися тільки на те, щоб збуватися, невдачі не дратували, а веселили і збуджували напруження волі. На Церері вона вперше у житті відчула всю нікчемність своєї інтелектуальної і фізичної сили і вперше у житті подумала, що досі їй просто щастило, а везіння не буває вічним. І тоді вона забула веселе напруження волі, з яким творила свої перемоги, і вже не хизувалася перед собою влучністю і силою своєї думки, що розколювала проблеми, на котрих чимало мізкуватих людей поламали зуби. Лишилося жахне враження від катастрофи й моторошний спогад про цілковите безсилля. Це було схожим на самопочуття людини, яка, зазнавши колись морської катастрофи, решту життя жахається моря.

Страх і втома породжували роздратування, вона долала його напруженням нервів, і це ще більше знесилювало. І було потрібне нове напруження, щоб приховати, що їй остогидло всі і все. Коли про щось запитували другого пілота — вона щулилася, з відразою чекаючи його рівного нелункого голосу: спокій Родіона здавався їй робленим, нещирим, бо ніколи не відповідав її настроєві. Мар’я здіймала на людей ніжно-лагідні очі — Лі кривилася внутрішньо: "Нюні!.." — і переконувала себе, що їй ще на Землі були противні занадто м’які і нерішучі люди. Вона через силу терпіла свого Джефа тут, у їхній каюті, а в салоні, ледве він розтуляв рота, намагалася вимкнути свою увагу: хлоп’ячий вираз Джефового обличчя здавався ознакою обмеженості, увага до Мар’ї — неконтро-льованим виявом первісних інстинктів, а бліді долоні викликали роздратування... Вона знала наперед усі слова й інтонації і вирази всіх облич. А життя на "Сонячному" було похвилинно розписане на місяці вперед, і тут кожен знав, що буде завтра, а що буде за півгодини.

Новий удар був нищівний. Найстрашніше: здавалося, що розгубилися на самій Землі і не знають, що порадити п’ятірці космонавтів.

Її уява завершила повне коло і повернулася на ту саму точку: тільки одна людина на борту викликала у Лі почуття прихильності, розуміння й цікавості. То був їхній рудий командир Артур. Колись, при першому знайомстві в Космічному Центрі, він разом із своєю лляною Мар’єю дуже не сподобався Лі. А тепер вона по-доброму сприймала його похмурість і різкість, сплетення поривчастості і кам’яної скутості. Може, то Церера духовно з’єднала їх, може, що інше.

Лі підвелася. Вона хотіла побачити й почути командира. Але ж як? Зайти до нього вона не могла.

Лі стала на порозі своєї каюти. Двері командирового подружжя були навпроти неї. Телепатичне почуття в цьому замкненому просторі вже давно нікого не дивувало; Лі була задоволена, що на своєму порозі тієї ж миті постав рудий Артур. Вона помітила за його спиною, що Мар’я порається в каюті, і почула, що вона наспівує якусь пісеньку. Потім він причинив за собою двері. Вони стояли в коридорі одне навпроти одного і мовчали. Лі сказала перша:

— Це таки кінець. Наш командир нічого не робить. Він мугикнув, поволі озираючи її всю — від чорних коротких кучерів до твердих литок. Ніби криво посміхнувся сам собі:

— Ще є час на роздуми.

Лі кивнула:

— Думати. Думати. А що ж надумав ти сам, командире?

— Чого ти чекаєш?

— Вибуху і кінця.

— Вже й готова?

— Готова. Хіба що... — Вона нерухомо, як скульптура, стояла у проймі дверей. — Якби був серед нас... справжній чоловік. Подивись, командире, в мої очі. Ти чужий. Але ти — мужчина? Справжній? Єдиний — у цій бляшанці? Так чи ні?

— Так, — сказав він, через силу вириваючи свій погляд із темної безодні. — Так. Я той, кого ти шукаєш, але може бути, що ми всі загинемо.

— Отож... — Лі силкувалася згадати, як люди посміхаються. — Всі. Осіб не існує, тільки команди. Ти не особа. Я не особа. І всі вони тим більше не особи. Добре, згорайте.

— А ти?

— Мене вже немає.

Артур звів погляд до низької стелі.

Він сьогодні багато думав про антиракету. Власне, не так про неї, як про тих людей, що здатні були знищувати мільйони подібних собі, аби досягти мети. Він думав, чи великої рішучості, чи міцної волі вимагають такі вчинки. Він намагався уявити себе на місці тих людей, щоб зрозуміти: чи зміг би він, Артур, командир "Сонячного", знищити мільйон людей чи сто людей, чи кількох людей заради власної користі.

(Продовження на наступній сторінці)