«Змова безодні» Радій Полонський

Читати онлайн фантастичну повість Радія Полонського «Змова безодні»

A- A+ A A1 A2 A3

Джеф повільно розвернув пілотське крісло до салону і подивився на Мар’ю. Його очі розширювалися, росли, зіниці зробилися глибокі й великі, білки й зуби аж сліпили своїм блиском; він дивився не на обличчя її, не в очі, не на блідий рот, не на волосся — він дивився на неї всю, дивився, втративши зв’язок з оточенням, все Мар’їне єство вбирав той погляд, і те єство разом із Джефом зникло з корабля і шугало біля найсуттєвішого, найнезбагненнішого і найпростішого — Життя і Смерті.

Лі, примружившись, стежила за своїм чоловіком, котрий так відверто простував до іншої жінки. І ледь посміхалася — з розумінням, а може, й зневажливо. А Родіон відвернувся. Він не міг миритися із зрадою навіть у помислі. Він полетів одинаком, зберігаючи вірність своїй Ользі, і почуття його оце тепер були складні і суперечливі, але бачити, як Джеф дивиться на командирову Мар’ю, він не міг...

На порозі постав Артур. Мар’я силувано всміхнулася Джефові: "Ну?.. Що ти..." — і звела погляд на чоловіка. Родіон запитав:

— Артуре, якщо до антиракети наблизиться людина — буде вибух?

Командир ворухнув рудими бровами:

— Гадаю, що ні. Вони реагують не просто на матеріальний об’єкт, їм потрібна маса! Так нас учили.

Родіон сказав:

— У такому разі я беруся вирушити у скафандрі їй назустріч і демонтувати боєголівку.

Артур сів поруч із ним, опустив голову. Всі дивилися на командира. Він шумно зітхнув:

— Ні; Роді, це не вийде. Боєголівка вибухне від твого дотику. Так нас учили.

Родіон насупився. Артур продовжив:

— І коли вона вибухне від твого дотику — загинеш не тільки ти, але й ми всі. Антиракета від нас — за десяток кілометрів. Вибух оплавить нам оболонку, а довершить справу сонячне випромінювання.

— Так... — другий пілот зчепив перед собою пальці, грав суглобами.

Артур риторично запитав: . — Дивуюся, чому ніхто досі не згадав про розвідувальну ракету?

Джеф швидко озирнувся, його зуби зблиснули, як низка білих ліхтариків:

— Ха! Я про неї вже півгодини думаю!

— Чому ж мовчиш? "Нейтрино" — от на чому треба зосередитися. Земля скаже те саме. — Артур мружився напружено, аж тремтіли жовті вії, — вдивлявся у глибінь своєї уяви. Він сказав: — Роді! Будеш мені за опонента. Всі допомагайте. Пропоную варіант перший. Виводимо "Нейтрино" на антиракету. Ну?

— Вона вибухне і зруйнує нашу оболонку. Сам щойно казав.

— Ми робимо інакше. Виводимо "Нейтрино" у простір, наближаємо до антиракети якнайближче — кілометрів до півтора-двох, і тоді антиракета переорієнтується і поженеться за ним.

Всі потроху усвідомлювали сказане. Посмішка блимнула на губах Мар’ї, зажевріла в очах, розгорілася захватом і вдячністю чоловікові. Лі заплющила очі. Губи її безвільно розтулилися. Джеф зиркнув через плече на Артура й Родіона і засоромлено їм усміхнувся. Родіон супив кошлаті брови, але рота йому також розтулила посмішка.

Лі зітхнула — як схлипнула.

Протягом кількох годин смертельний жах виповнював безодню, та оце їм здалося, що він розсіюється і зникає і вони виборсуються з нього — дихати тихою радістю.

Родіон сказав безжально:

— Якщо антиракета і справді реагує не на об’єкт, а на масу — варіант може не вдатися. Я припускаю, що антиракеті запрограмована вибірковість цілі. У цьому разі вона не піде за "Нейтрино", а ми його втратимо.

Артур мовив:

— Ми не знаємо, чи їй запрограмована вибірковість цілі. Це було б занадто складно для давньої машинерії. Але... це не виключено.

По тихій паузі командир закінчив думку:

— Це не виключено, бо вони... вони робили добрячу зброю.

Командир стиснув кулаки і вмостив їх на колінах.:Він дивився на підлогу. Сказав рівно:

— Варіант другий. На "Нейтрино" можна перевантажити основні матеріали експедиції.

Мар’я нечутно підпливла до нього, торкнулася долонею щоки — Артур відхилив.голову. Він дивився на другого пілота, і обличчя командира було незвичне: жовна вигравали, ніби Артур на кожному слові зціплював зуби, руде ластовиння потемніло. Мар’я ласкаво запитала:

— А хіба "Нейтрино" сам, без людини, може досягти Землі?

Родіон і Артур водночас гостро зиркнули на Мар’ю, командир повторив:

— Без людини... — і вони перезирнулися з другим пілотом. Артур пояснив:

— Може досягти. Все, що для цього потрібно, — відвести його від корабля, зробити корекцію, а на підльоті до Землі — загальмувати. Це зроблять автомати. В межах земної орбіти, я думаю, його перехоплять і посадять.

Джеф спокійно сказав:

— Врятувати матеріали експедиції — це, врешті, найголовніше.

Лі мляво додала:

— Авжеж... Бо інакше все було б марним... Уся наша подорож.

Артур криво усміхнувся, натис плечем на Родіона, сказав із сарказмом:

— А чому ж мовчить штатний опонент? Чому, скажіть мені, мовчить наш другий пілот Родіон? Чи, може, другий пілот не хоче гинути?!

— А хто хоче? — несподівано жваво відгукнувся Родіон. — Командир хоче? Не вірю. За годину чи дві, чи, може, за десять годин ми дістанемо повідомлення Землі про цю антиракету; хто зна! — мабуть, база дасть нам якусь добру пораду. А тим часом...

— А тим часом, — перебив владно командир, — переглядаємо матеріали, сортуємо зразки, кожен відбирає найцінніше з особистих робіт. Треба підготувати для "Нейтрино" одну тонну корисного вантажу. І то швидко.

— Наказ є наказ, — бадьоро сказав Родіон.

— Хвилинку. Є ще один варіант. — Тепер Артур дивився на свою дружину, і всі згадали її запитання: "Нейтрино" сам, без людини?.." І всі принишкли. Командир продовжив: — Третій варіант: посадити у "Нейтрино" когось із нас.

— У цьому я тобі не опонент, — відгукнувся Родіон. — Що скаже лікарка? Людина витримає?

Схвильована Мар’я підхопилася, звела перед собою долоні.

— Заждіть... Два місяці одиночного ув’язнення. Карцер у безодні. Ніде ходити. Ніяких гімнастичних снарядів.’Заждіть... Якщо подбати про мінімум комфорту і деякий культурний багаж. Про роботу. Фільми й робота. Але ж як то буде трудно!

— Посилаючи людину, ми скоротимо необхідний мінімум вантажу на борту корабля, — сказав Артур. — Це збільшить шанси для нас усіх. Чуєте? Ми позбудемося ваги самого "Нейтрино", ваги однієї людини і однієї п’ятої вантажу життєзабезпечення. Отож, треба готувати і цей варіант. Може, ще які думки?

Думок більше не було. Але в салоні й біля пульта ніби дихати стало легше: їхнє подальше існування знову набрало сенсу. І зовсім нестрашно прозвучали фатальні слова Лі:

— Земля нам не запропонує нічого, крім посмертної слави. Нічого, крім слави.

Джеф незадоволено зиркнув на дружину, він хотів би відіслати її від телескопа, бо відчував: споглядання антиракети безупинно гнітить її психіку. Та Родіон відгукнувся перший:

— Слава! — Він добре знав, що це таке. Говорив із роздратуванням, аж брови сіпалися: — Слава ускладнює життя і не розв’язує жодної проблеми. Справа — оце серцевина людського існування, а решта...

— А решта? — зацікавлено перепитала Мар’я. — Невже ж таки окрім діла тебе ніколи ніщо не цікавило?

— Цікавило? — Родіон зустрів допитливий погляд Мар’ї, завагався. — Мене й зараз... багато що цікавить. Та відбери справу — і все втратить смисл. Любов перетвориться на розпусту, мистецтво стане брехнею, втіха — способом убивати час, тобто себе, природа втратить барви, захопленість заступить механічна звичка. Особа зруйнується на десятиріччя раніше, ніж її тіло. Людина!..

Він нараз запнувся, насупився, з-під лоба уп’яв очі в командира. І вимовив упівголоса:

— Жертвувати людиною — аморально.

Артур повів червоною головою, схрестилися два погляди. Командир сховав очі.

Тишу порушив голос Чорного Джефа. Він повернувся спиною до пульта, обличчям до товариства, і всі почули, що кожне його слово механічно видобувається розумом і всі слова нижуться у логічну вервечку, а почуття його тих слів не приймають, лиш пекуче прориваються у напруженні пауз:

— Аморально, ти кажеш? То неправда. Є обставини, коли це — єдиний вихід. П’ятеро друзів влаштували прогулянку на околицю Сонячної системи. Скільки коштувала ця прогулянка?

— Ця прогулянка коштувала життя моїй дружині, — сказав Родіон.

Мар’я втупилася у другого пілота, жалісливо звела брови:

— Як то?!.. Родіон пояснив:

— Коли будували "Сонячний", Ольга була техніком у групі випробування двигунів. Теж готувалася до польоту, хотіла досконало вивчити корабель... Торкнулася оголеної клеми.

— А ми тут... — Джеф шумно зітхнув, білки його блимали знічено. — А ми тут гадали собі, що... просто нещасливий випадок, але ніяк не пов’язували його із "Сонячним".

— Нещасливий випадок, — погодився Родіон. — Вона все вимагала, щоб я схаменувся і більше не літав у Простір. Для цього, каже, є молодші, а ти вже своє одлітав. Бо одного разу, каже, полетиш і не повернешся.

Джеф втягнув повітря і видихнув:

(Продовження на наступній сторінці)