«Змова безодні» Радій Полонський

Читати онлайн фантастичну повість Радія Полонського «Змова безодні»

A- A+ A A1 A2 A3

— Але ж я й тобі набридла...

— Куплені товари назад не приймаються, — командир криво всміхнувся. — Ходи, Мар’є.

Він вимкнув віброзавісу. У Центральному ледь чулося гудіння йонних прискорювачів, котрі творили слабку корабельну гравітацію. Родіон оголосив:

— У каталозі космічних запусків цієї машинерії немає. Треба передавати на Землю — нехай пошукають в архівах,

З-під кошлатих брів він помалу озирав товариство. Родіон думав, що раніше було на борту логічно і просто: було два подружжя, біле і чорне, — для здорованя Джефа, врівноваженого і самозаглибленого негра з Луїзіани, була створена смаглява Лі — жінка цілеспрямованої енергії, із відчутним на око зарядом несамовитості в роботі, коханні, житті; рудий вікінг Артур, дужий їхній командир, мав за жінку ніжну золотокосу Мар’ю, родом з північної Ладоги, і вона таки була схожа на лагідну, але й горду дружину древнього вікінга. Подружжя чорне й подружжя біле. Так вони казали самі про себе. А Джефові колеги — журналісти й космонавти — ще казали "Чорний Джеф". Була гармонія характерів і кольорів. Та найголовніше: була єдність психіки.

Другий пілот, єдиний на борту чоловік без подруги, уважний і трохи уповільнений подніпрянин, проґавив той момент, коли гармонія зруйнувалася: кольори залишилися, але він став плутати, хто тут чий. Щезла, розвіялася колишня єдність цих двох пар.

На "Сонячному" було неспокійно, але ж, врешті, на ньому все було гаразд, і корабель ішов у напрямку земної орбіти.

Артур сказав від пульта:

— Послухайте, коли мене не зраджує пам’ять на отакі штуки, то ми зустріли вельми противну машину. На вигляд це — глобальна антиракета довготривалої дії з атомним зарядом, самоприскоренням і самонаведенням. Останні екземпляри цих іграшок були створені років із тридцять п’ять тому. Не виключено, Що вона нас зафіксувала і женеться, щоб знищити.

Було чути, як дихає Лі. Мар’я зацікавлено розглядала товариство. Родіон закрив каталог, пбгладив долонею лискучу палітурку. Голос Артура прозвучав сухо, переконано:

— Якщо я не помилився, такі антиракети вибухають, ‘ коли наближаються до цілі на відстань до півкілометра.

Сили вибуху вистачає для ліквідації будь-якого об’єкта в атмосфері або космосі, однаково. — Він розвернувся разом із кріслом — спиною до пульта, обличчям до людей. Маленькі очиці під рудими бровами були гарячково пильні. — Джефе, до зв’язку, Екстрений виклик бази і повідомлення про подію. Нехай подадуть свої міркування. Поки вони будуть там сушити голову, ми спробуємо втекти. Можемо дозволити собі прискорення у дві або, щонайбільше, три десятих. Після цього лишиться мінімум пального для гальмування і приземлення — і ніякого резерву... Найменша перевитрата — і ми не зможемо вернутися на Землю. Це треба знати.

Джеф увімкнув радіоапаратуру. Він схилився над пультом зв’язку поруч із рудим командиром, як величезний чорний знак питання. Обидві жінки разом глянули на другого пілота, той підвівся, встромив руки до кишень, ступив кілька кроків по відсіку — пружних кроків у обмеженому тяжінні, зиркнув під стелю, де провислії гімнастичні снаряди, ніби оце збирався ухопитися за держаки еспандерів. Родіон знав, що в кораблі чекають його слова, — останнім часом це стало звичкою, і це трохи тішило самолюбство другого пілота і дратувало командира. Родіон сказав:

— Командир має рацію. Використати весь резерв пального. Тільки ж, любі мої, треба враховувати таку можливість... Таку можливість, що антиракета повторить наше прискорення.

— Так. Це може бути, — сказав Артур напружено. Мар’я сумно спитала:

— І тоді... все?

— Так, — сказала Лі. — Ти, Мар’є, маєш рацію: тоді — кінець.

Джеф працював у телеграфному режимі, він увімкнув динаміки, і всі чули, як писклявою морзянкою "Сонячний" кличе свою планету, і той голосочок тріскотів на тлі радіошумів Всесвіту, наче вітер шурхотів степами, збігала морська хвиля дрібною галькою і м’яко сичала... Артур наказав:

— До прискорення — всім на місця.

2

— Це несправедливо!

Лі стояла посеред Центрального, опустивши руки, із ненавистю дивилася на екран. Там була не цяточка — .чіткі обриси антиракети нависли над кабіною,

— Що — несправедливо? — запитав від пульту її чоловік.

Тепер була Джефова вахта.

— Стільки жорстокості... — Постать Лі здавалася скам’янілою, а голос був неприродно низький, аж рипів. — Може, хто забув. А ми з командиром — ні. Ми вже вмирали.

— Припини, Лі, — вимогливо кинув Джеф. Вона не звернула уваги.

— На Землі вмирають не так. Навіть на війні, у най-ганебнішій війні, навіть у В’єтнамі, в Кореї, в Африці, де завгодно — вмирали не так. Тут тобі спочатку показують, що ти є ніщо. А потім убивають. Без люті, без нічого, — тут тобі показують, що у своїй нікчемності перед лицем порожнечі ти ніби й не існуєш і не існував ніколи.

— О-от! — Джеф роздратовано крутнув білками. — Десь тут у небі сидить господь, і це він усе навмисне влаштував.

— Яке небо? Немає неба. Є безодня. Вона ніби має цілеспрямовану волю. Злобну волю. Гидко. Гидко!

Другий пілот напівлежав у кріслі і дивився у стелю. За роки космічної роботи Родіон міцно опанував уміння відключатися і за будь-яких обставин мислити так само зосереджено, ніби він наодинці з собою. Він сидів отак уже кілька годин — відколи керований Артуром "Сонячний" закінчив прискорення й маневр і на борту пересвідчилися, що антиракета повторила всі еволюції корабля і продовжила погоню.

Чекання і напруженість згущувалися в штучній атмосфері корабля. Командир після невдалої спроби відірватися від переслідування передав пульт Джефові, подався до своєї з Мар’єю каюти і більше не виходив. Решта була тут. Обличчя людей посіріли від виснажливої огиди до цієї загрози — безглуздої і безжальної.

Але, мабуть, тільки командир і другий пілот розуміли до кінця серйозність небезпеки. Земля нічого не порадила. Вона лиш прохала не втрачати мужності й обіцяла пізніше подати свої міркування. Ото й усе. І тепер Родіон сидів у Центральному відсіку й мислив, тоді як командир Артур ховався у своїй каюті.

На те були причини. Артур любив свою родинну каюту, а Родіон свою — не любив. Бо вона теж була родинна. Таке саме маленьке приміщення, як у тих двох пар: одна койка внизу, друга —угорі, для жінки й чоловіка, панель з відкидною апаратурою для роботи, індивідуальне медичне обладнання, два відкидних стільці. Але Родіон жив тут сам. Ольга лишилася на Землі — маленька урна в ніші космічного колумбарія.

Через це Родіон волів бути у Центральному відсіку.

Він пригадав застереження Ольги — то було передчуття, — і як вона зраділа, почувши, що летить разом з ним. Але радість її весь час здавалася крихкою і непевною. Вона таки передчувала. Ще тоді, ще двадцять літ тому... Коли вони поруч працювали на найкрупніших космодромах Європи, Америки й Азії. Родіон був слюсарем-монтажником космічних кораблів і пускових установок, він був асом своєї справи, конструктори його на руках носили.

Під час одного з випробувань він втрутився у справу занадто енергійно як для слюсаря, занадто й ефективно, — керівники космічної програми були вражені ерудицією робітника. Фах пілота — змолоду він був авіаспорте —меном — та бездоганні психофізіологічні дані зробили решту справи. Він же ж навіть і не старався, бо знав, як намарно старалися тисячі інших; планета не потребувала тисяч космонавтів, обходилася кількома сотнями; і в оте недосяжне вище училище його ввічливо покликали. Він тоді сказав: "Не насмілюся засмутити відмовою таких чемних і добрих товаришів", — і ледве стримувався, щоб не підстрибнути до високої люстри та не погойдатися на ній, на подив присутніх, чи не пожбурити у вікно сталевого сейфа, або вчинити ще якусь хлоп’ячу витівку, бо то була найщасливіша мить його життя.

Такі були найперші кроки Родіона в космос. "Можливо, що отепер я роблю останні", — подумав він у Центральному відсіку "Сонячного".

Мар’я сказала, ні до кого не звертаючись:

— Але ж у нас є пальне? Артур казав: "У нас лишилося для гальмуваня і виходу на земну орбіту". Правда? То, може... краще його використати? І десь, колись... за мільйони років... чужі цивілізації, може, виловлять наші рештки? Це краще, ніж згоріти без усякого смислу.

Лі озирнулася від телескопа. Від пульта обізвався Джеф:

— Що ти маєш на думці?

Од невпевненості і сором’язливості Мар’я ніколи нічого не пропонувала — вона тільки запитувала. От і зараз Мар’я підперла кулачком щоку, звела брови у суцільну рису:

— Може, використати геть усе пальне? Ми б тоді відірвалися від антиракети і зникли у Просторі... Навіки. Правда? — Нараз від безсилля труснула головою — волосся пшеницею розсипалося по’ плечах, — і з тугою додала: — О-о-о-! Якби я могла зникнути, щоб вас урятувати!

Лі нервово сіпнулася:

— Знову нюні розпустила!

(Продовження на наступній сторінці)