«Київські сонети» Дмитро Павличко — страница 3

Без нас колядники заходили до хати,
І, мов апостоли, сідали за столи.

А ми — в замет, в сніги! Нас мучила тривога.
Єднався подих наш, в одне зливався дух,
Цілунки сяяли, як зоряна дорога.

І мить була така: зайшов я під кожух,
Відчув долонею сорочечки рантух,
Молитву заспівав із вдячності до Бога.
2004

* * *

Сусіди, і щури, і миші, і газети,
І телевізора смертельного мана —
Все чужомовне, все. Сотаються з вікна
Нещадних матюків і п'яних криків сплети.

Де я живу, скажіть? Чому проти рожна
Щодня я мушу йти, кому найнявся в кмети,
Для кого я пишу ці київські сонети,
Коли надовкруги — суцільна чужина?

Та ні! Суцільністю не може бути горе,
А тут — земля твоя, печаль твоїх небес,
Тут пісня мамина кладе нові собори.

Ти вибрав сам свій шлях, ступав по гранях лез,
Ти смерть свою спізнав, спізнав, коли воскрес,
Тож пошануй свій дім, оселю непокори!
2004

* * *

Свобода! Прапори! Юрба тісна, шалена,
Мов океан, гуде, а я, немов з човна,
З помосту річ веду: хоч мова голосна,
Але слова старі, як жовте листя з клена.

Втім, я впізнав її! Обличчя з-під знамена
Осяяло мене сльозами — це вона
За мною плакала, так, начебто труна
Стояла тут моя, а не для віча сцена.

Я перед матір'ю відкривсь до наготи,
Я закликав народ повстати, я щосили
Зривав з душі слова, неначе з ран бинти,

Хоч знав: прийшла вона, піднявшись із могили,
Благати, щоб змовчав, щоб недруги не вбили…
Від найдорожчих слів прийшла застерегти.
2004

* * *

Воскресли храми! Київ сяє знов!
Але не чути голосу Предтечі,
І висить Бог, блідий від кровотечі,
Сумний від фарисейських молитов.

Парторг вчорашній, наче богослов,
Цитує Біблію, а з глибонечі
Пітьми несе між голови старечі
Церковну свічку шпик і грошолов.

Попи московські й сірі кардинали
Знов розпинають так, як розпинали
Велику землю, — довгі цвяхи б'ють…

А Київ жде, коли в його собори
Дніпро пробитий і пробиті гори,
Скалічені, але живі, прийдуть.
2004