«Київські сонети» Дмитро Павличко — страница 2

Читати онлайн цикл поезій Дмитра Павличка «Київські сонети»

A

    Мерехкотить підфарниками шлях.
    На автостраду в стемнених полях
    Далеке світло кидають мотори.

    Чорніють рідні пагорби і гори,
    Мов батькова долоня в мозолях.
    Не доторкаючи небесних блях,
    Летить моє життя, як промінь, скоре.

    На стрілах і на схрещенні доріг
    Шукає погляд мій дороговказу,
    Та не в пітьму, де жде м'який нічліг.

    Не прагну темряви подібно плазу,
    А лиш туди, де згасну я одразу,
    Крізь ніч до сонця — мій летючий біг.
    1978

    * * *

    В душі я чую неясний мотив —
    Неначе десь під вітром опівночі
    Дзвенить води весняної розлив
    Над нивами, чи ніби десь в обочі

    Осінній лист у золоті поплив —
    Аж споминів моїх осліпли очі,
    Чи ніби перший сніг оповістив,
    Що йдуть зимові дні, як поторочі.

    Я прислухаюсь. Осінь і весна,
    А там зима — три паралельні ноти,
    Над ними — літа золота струна…

    Скажи, душе, чого тремтять висоти,
    І звідки йде життя моє, і хто ти?
    Чотири пісні там, — а ти одна!
    1976

    * * *

    Як дивно бачити своє життя
    В малій і супокійній брилі книжки!
    Там дні твої нещадні, як опришки,
    Щемливі, як дівоче каяття,

    Густі і темні, як серцебиття
    Коня, що біг сто миль без передишки,
    Високі й золоті, як вікна вишки,
    Де сонця в склі поблискує лиття.

    Невже це все вмістилося у слові?
    Невже в малюнок одного листка
    Сховалось листя, що жило в діброві?

    Так! Це життя достойне і рядка,
    Що крізь віки нестиме, як ріка,
    Одну хвилину радості й любові!
    1976

    * * *

    В червоні обрядилися панчохи,
    До вуст приклали сурми голосні,
    І грають князю влесливі пісні
    В Софійському соборі скоморохи.

    Хоч звуки їх облущилися трохи,
    Та все ж таки у фресках на стіні
    Вони звучать і спогади сумні
    Тобі несуть з далекої епохи.

    Ото твій друг — один із тих музик,
    Що витинає владареві оду
    За гривну срібну чи за медяник,

    А ти, хто мурував той храм від споду
    Аж до верха для величі народу,
    Закляв у камінь дух свій і язик.
    1976

    * * *

    На мене віє іскрами здалека,
    Пергаментів згорілих чую дим.
    Людей питаюсь голосом сідим:
    — Де Ярославова бібліотека?!

    Горить! Страждання темного нестрим
    Мене катує, мов кострища спека.
    Немовби не Лукрецій і Сенека,
    А я згорів із Києвом старим.

    Немає в цьому ложної прикмети,
    Мої книжки палитимуть не раз
    Батиї, геббельси і піночети.

    Такого болю прагну, щоб не гас,
    Щоб сяяв крізь важкі словесні сплети
    І обертався на вогні в алмаз!
    1978

    * * *

    Стліває сніг від поблиску блакиті,
    Солодкий вітер віє із Дніпра,
    І птаство гомонить, як дітвора,
    І діти сяють, наче зорі вмиті.

    Незримий струм, як бога тінь в санскриті,
    Запалює каштанів темні бра.
    Підносяться до світла і добра
    Мої думки, як руки розповиті.

    Весна! Мене волають небеса
    І хмари, що летять, як білі коні,
    Як молодості вічної яса.

    Я вже іду, я весь уже в розгоні…
    А сивина коло моєї скроні
    Бринить, як роздратована оса.
    1976

    * * *

    Моя душа не відає про Бога,
    Та в літаку молився я не раз,
    Коли машину грім ламав і тряс,
    Як брилами завалена дорога.

    Мене безглузда й нескінченно вбога
    Лякала смерть, — бо ще в мені не згас
    Пісенний дар, натхнень моїх алмаз,
    Він ще не дав того, що дати змога!

    А на землі стояв я під крилом,
    Яке несло мене і рятувало, —
    Йому співав я вдячності псалом,

    Але на світ дививсь не так зухвало:
    В мені любові наче більше стало,
    Дух від молитви сповнився добром!
    1976

    * * *

    В моїй душі сьогодні сніг пішов,
    Якась велика проломилась хмара.
    І серце аж пригнулось, мов конара,
    Потрапивши під кам'яний покров.

    Свої літа підрахував я знов,
    Немов коштовності — печальний скнара,
    І смерті несподівана примара
    Зморозила мою зрадливу кров.

    Не чую втіхи з того, що травою,
    Чи деревом, чи поблиском води
    Я стану за межею гробовою.

    Душе моя, ти в світло перейди,
    Що бачив я за горя та біди
    В моєї матері над головою.
    1977

    * * *

    В моїм селі на маминому гробі
    Росте калина. Знаю, то вона —
    Душа моєї матері сяйна
    Підводиться в нев'янучій подобі.

    Супутники горять антеннолобі,
    Схиляючись до світового дна,
    Та оживає знову яснина
    В червоного куща святій утробі.

    Все розсипається, як ті вінки,
    Як хвої заржавілої корона,
    Лиш пісня пролітає крізь віки.

    Живу — сльоза відкрита й безборонна —
    А над моїм життям багряні грона
    Ятряться, наче в небесах зірки.
    1977

    * * *

    Прийшов я сповідатися калині,
    Що на могилі матері зросла.
    "Моя спокревнице, я проти зла
    Стою — так ти стоїш на хуртовині;

    Я вгору зводжу крила соколині,
    Як ти гілки — в дні літнього тепла.
    Я віддаю плоди свого живла,
    Як ти червоні кетяги — людині;

    Корінням я торкаюсь так, як ти,
    До серця материнського. І неба
    Я на собі підношу три пласти,

    Як ти, але мені ще сили треба
    На те, щоб сонце піднести в сльозі,
    Як піднімаєш ти його в росі!"
    1978

    * * *

    Степ навкруги. В траві — стежина біла.
    Безмежна тиша. Мирна далина.
    Втім, біля мене куля розривна
    Із присвистом скаженим пролетіла.

    В землі, як та гадюка вогнетіла,
    Вмлівіч пропала — вибухла вона.
    Із квітки дим пішов, і тишина
    Під небесами знову затрубіла.

    Давно воєнна стихла круговерть
    І світ стоїть у сонці, наче пава…
    Що ж розриває коло мене твердь?

    Чи це мене наздоганяє слава
    Така, як думка недруга, лукава,
    Чия мені привиділася смерть?
    1977

    * * *

    Мені потрібно тільки олівця,
    Паперу, хліба, тихої оселі
    І, може, ще блакитної форелі,
    Одягненої в золоті сонця.

    Так лячне криводушіє митця
    Жене у темні схованки й пустелі,
    Хоч ждуть його скорботні і веселі,
    Болючі і палаючі серця.

    Мені явився голос той від стоми,
    Та не подався я в ліси за ним,
    Де селяться аскети, звірі й гноми.

    О, я ненавиджу отруйний дим,
    Та спопеляю словом огняним
    Димучий бруд, а не сніпок соломи!
    1977

    * * *

    Не розкидай без намислу по світі
    Думки, як скарби, повні дивини.
    Ти їх у схов душевний зачини,
    А ключ до них сховай у заповіті!

    Брехня! Думки в душі, як леви в кліті,
    Позападають у ліниві сни;
    До скону не розбудяться вони —
    Вже не царі, а жебраки в лахмітті!

    Дай волю їм, допоки ще горять,
    Допоки до життя вони охочі —
    Крик і жага, любов і дивоглядь!

    Те, що живе не в полум'ї, а в клоччі, —
    Дрімає і не відкриває очі,
    Хоч ніж ти в нього вбий по рукоять!
    1977

    * * *

    І вийшов я на гори, як Хорив,
    Поглянув на Дніпра важке свічадо,
    Братам далеким поклонився радо,
    Бо Київ разом з ними я творив.

    Світила осінь. Берег златогрив
    Дививсь у воду, як русяве чадо
    Князів моїх. О таємнича ладо,
    Скажи, чиє життя я повторив?

    Як я лежав, засипаний землею,
    Печаль віків — куди подітись їй? —
    Любов'ю обернулася моєю,

    А місто Кия в пам'яті моїй
    Летіло понад степову гілею,
    Як блискавиця в хмарі грозовій.
    1979

    * * *

    Не вірю в те, що ми постали з глини,
    Що Бог нам з глею виліпив чоло.
    Немов стебло в міцне перевесло,
    Назавжди входжу в світлощі людини.

    З глибин душі моєї промінь лине
    До серця, що на світ ще не прийшло.
    Від моїх мислей відпадає зло,
    Як відпадають од дахів льодини.

    Я натикаюсь на біду й печаль
    І прокидаюсь, не сплячи, від болю;
    Я сонцем очищаюсь, мов кришталь;

    Та чую в тиші й гуркотінні бою,
    Як духу вічного тривожна даль
    Тече під серцем, сяючи любов'ю.
    1978

    * * *

    Андріївський узвіз. Подолу злотна скриня.
    Свічадне полотно Дніпрової води.
    Вже є царі, та ще нема Сковороди,
    Нема богів, та вже будується святиня.

    Тараса ще нема, але вже не рабиня
    Богданова земля, вся в струменях руди.
    Вітчизни ще нема, та скресли вже льоди,
    Цвіте над Києвом коругва жовто-синя.

    Ще на моїй землі манкурти і хохли
    Плодяться і живуть, як пажерні блощиці,
    Ти їх не зачіпай — хіба весь край спали…

    І завжди житимуть створіння темні й ниці,
    Щоб видно в їх ганьбі, в їх скверні і різниці,
    Що люди рідними їм бути не могли.
    2004

    * * *

    Крижини на Дніпрі проблискували з мли,
    А я, закоханий, ходив колядувати.
    Мій Київ був тоді у пазусі дівчати,
    І закривав кожух священні куполи.

    А дівчина була подібна до бджоли,
    Жалила, а при тім навчалася кохати…

    (Продовження на наступній сторінці)

    Другие произведения автора