«Львівські сонети» Дмитро Павличко

Читати онлайн цикл поезій Дмитра Павличка «Львівські сонети»

A- A+ A A1 A2 A3

1
Не бійсь нічого, доки я з тобою,
Іди і правду людям говори!
Не жди ніколи слушної пори —
Твоя мовчанка може стать ганьбою!

Усе, що я тобі даю, бери
І певен будь — твій дух не вб'ють злобою,
Мене ніхто не пом'янув клятьбою,
Хоч я водила в тюрми й на костри.

Лиш забували боягузи кволі,
Що в сто раз гірший від вогню мій гнів,
Що мій проклін — страшніший від неволі.

Я — мати всіх, що згибли за свободу,
Я маю тисячі живих синів,
Я єсть Любов до рідного народу.
1955

2

Коли помер кривавий Торквемада,
Пішли по всій Іспанії ченці,
Зодягнені в лахміття, як старці,
Підступні пастухи людського стада.

О, як боялися святі отці,
Чи не схитнеться їх могутня влада!
Душа єретика тій смерті рада —
Чи не майне де усміх на лиці?

Вони самі усім розповідали,
Що інквізитора уже нема.
А люди, слухаючи їх, ридали…

Не усміхались навіть крадькома;
Напевно, дуже добре пам'ятали,
Що здох тиран, але стоїть тюрма!
1955

3

БЮРОКРАТОВІ В АЛЬБОМ

Напам'ять, наче піп Святе Письмо,
І Леніна, і Маркса він цитує.
В промовах, мов актор, себе тренує
Перед холодним і німим трюмо.

Не оре, не кує і не будує,
Лише гукає: "В комунізм йдемо!"
Даремно в гості ми його ждемо,
Хоч з наших мозолів він гараздує.

Такий на секретарку не лиша
Своїх тихеньких телефонів — де там! —
В них деренчить уся його душа.

Не стійте в нього там, під кабінетом,
Бо кожен з вас, напевно, поспіша
Дзвонить зерном, залізом і сонетом!
1955
4

Тиран помер. Чертог його порожній;
Розсипалися вірні, як горох.
Народ живе. Єдиний справжній бог,
Всезнаючий, всетворячий, всеможний.

Але ж і в нього ти — не скоморох,
А дух неповторенний і неложний,
Що відкривати далечінь спроможний,
Горіти з ним в огні його тривог.

Не потребує він раба ні блазня,
Чия душа дрібна й богобоязна
Випрошує безсмертіє собі.

Він вибирає тих на невмирущість,
Хто віддає свою безмежну сущість,
Своє життя за нього в боротьбі.
1956-1988
5

Було давно це. Ката-короля
Хвалив, як міг, один поет придворний,
Хоч добре знав, що люд — голодний, чорний,
Що крові не приймає вже земля.

Аж раз вночі ударив дзвін соборний —
Народ повстав! Тоді, немов маля,
Злякався кари, вчувши крик здаля,
І втік із палацу брехун проворний…

Та королівські війська замогли
Повстанців неозброєних. В палати
На суд за боягузтво привели

Співця того. Заслуженої плати
Він дочекався за свої хвали:
Його звелів тиран четвертувати!
1956

6

Людське життя — не книги чорновик,
Не вирвеш слова звідтіля ніяк.
А він в душі носив смертельний ляк,
Немов трава, під кожним вітром ник.

Прислужувати, наче кельнер, звик.
За Польщі говорив, що він поляк,
За німців — німець, нині цей підляк
Волає що є сил: "Я — більшовик!"

Мерзенний раб! Не вірте ви йому,
Він рідну матір тричі вже продав,
Він жив, не відаючи про страму,

Безчестя сіяв, вигоди збирав,
Він, боячись потрапити в тюрму,
Людину сам в собі на смерть скарав.
1956

7

Якби я втратив очі, Україно,
То зміг би жить, не бачачи ланів,
Поліських плес, подільських ясенів,
Дніпра, що стелить хвилі, наче сіно.

У глибині моїх темнот і снів
Твоя лунала б мова солов'їно;
Той світ, що ти дала мені у віно,
Від сяйва слова знову б заяснів.

А глухоти не зможу перенести,
Бо не вкладе ніхто в печальні жести
Шум Черемоша, співи солов'я.

Дивитися на радощі обнови,
Та материнської не чути мови —
Ото була б загибель-смерть моя.
1956

8

О Львове, батьку мій правічний, знаю,
Як мучила тебе страшна жада
В бою, коли напасницька орда
Топтала й роздирала Русь безкраю.

Хоч марилась і снилася вода,
Ти не втікав до Вісли чи Дунаю,
Ти не кричав: "Рятуйте, помираю!"
Попалений, немов земля руда.

Там підживляли душу міста лози
Могутніх рік, там ніжились плоди…
А ти ковтав зі смутку власні сльози.

Та вчув Дніпро твій стогін — крик біди,
І в пригорщах крізь вогневійні грози
Приніс тобі цілющої води.

1956

9

Була цісáрська Австрія міцна,
Та пощадити нас була готова:
Ми мали жити, вмерти мала мова,
Нам душі мала видати казна.

Слова чужі, неначе сарана,
Сідали на сади і парки Львова.
Та зелень оживала знов чудова,
І не загинула Галичина.

Лиш на Личакові ще є гробниці,
Де Габсбургів зотліли слуги ниці,
І слово їх лежить, як пилюга,

На камені могильному твердому.
А біля нашого ясного дому
Лунає наша мова дорога.
1958

10

В Личаківській задумливій діброві
Нерівними рядами вздовж алей
Стоять, неначе шафи мармурові
З хрестами, — пишні спогади смертей.

Стоять гробниці на мужичій крові,
Що обернулась на плодючий глей.
Барони і магістри гонорові
Кістьми лежать в лахмітті із ліврей.

А де могили тих у місті Лева,
Що розтоптала їх стопа сталева,
Що піднімали в небо ці хрести?

Вони — в землі, в деревах понад нами,
А панське тління навіть бур'янами
Не в змозі крізь каміння прорости!
1958

11

Мені, малому, палиця ліскова
Служила за хорошого коня,
Але одного зимового дня
Її мій батько порубав на дрова.

Тепер не коле вже мене стерня,
Я — на хребті осідланого слова,
Дзвенить залізна рима, як підкова,
Прудкий скакун думки наздоганя.

Тобі ж видніше, дорогий читачу,
Чи я на поетичному коні,
Чи просто сам, як у дитинстві, скачу…

Поганих віршів не шкода мені —
Візьми ти їх, як іграшку дитячу,
У грубку кинь і грійся при вогні!
1957

12

Мій добрий друже, що з тобою?
Твоє волосся в сивині.
Чом ти не віддавав мені
Хоч половину свого болю?

Від мене ти в самотині
Ховався з темною журбою,
Мені ж рукою нескупою
Підносив радощі одні.

А я ділився тільки горем;
О, ти зі мною був бадьорим,
Як лікар у розмові з хворим.

Мене ти лікував як міг
І сріблом кучерів своїх
Оплачував цілющий сміх!
1957

13

Біда навчить, кому подати руку,
Від кого в дар прийняти чесний хліб.
Вона за правду ляже сміло в гріб,
З брехні зірвавши маску і перуку.

Ти ж не збагнув її важку науку
І, сонця не побачивши, осліп.
Тепер ти всім схиляєшся до стіп
І перед кожним стелишся в багнюку.

Навіщо ж та нікчемна похвальба,
Що ти із бідняків, а не з магнатів,
Що ти синок не пана, а раба?!

Так, ти вдягав сіряк подертий татів,
Але твій дух від нахилянь згорбатів,
І плазування — це твоя судьба.
1957

14

Як дерево, що не приносить плоду,
Лиш кидає на сад родючий тінь,
Возноситься над ним у височінь,
Бере собі його живлющу воду,

Так ти живеш. Не пропустити моду —
Це найважливіше з твоїх стремлінь.
І схована твоя духовна тлінь
За косметичну, бездоганну вроду.

З твого лиця я змив би вічний грим,
Красі віддав би сяяння принадне,
І стала б ти ясна, мов херувим.

Але боюсь: єство твоє нещадне,
Таке паразитичне й маскарадне,
Мені не одмінити вже нічим!
1957

15

Коли мені підхлібник тисне руку,
Тікаю геть від нього сам не свій,
Мов босою ногою на гадюку
Я наступив на стежці лісовій.

Боюся усмішки його без звуку,
Такої штучної, як у повій.
О, він мене втоптав би у багнюку,
Його слова — отруєний напій.

А він тихенько піде поміж люди
І просичить то тут, то там слівце,
Що з мене вже, мовляв, пуття не буде,

Що повен я погорди та облуди…
Я ж не Христос, що, знавши підлість Юди,
Дав цілувать йому своє лице.
1957

16

Хвала тобі, безсмертний міщанине,
Що не загинув ти в новій добі,
Що ти порозумнішав, що тобі
Вже остогидли лубочні картини!

Не сім слонів, не пухові перини —
Кар'єра — головне в твоїй судьбі.
Ти сміло вгору йдеш там, де слабі
Зриваються з хитливої драбини.

Словами вибухаєш! Говори!
Твої слова — то квіти паперові,
Але вражають, бо летять згори.

Не думай, затинаючись на слові,
Що в слово справжнє треба влити крові —
Це не для тебе, це — для дітвори.
1957

17

Карпати потонули в тишині,
Стоять смереки у сонливій зморі,
І жевріють в небесній вишині,
Як вуглики у згаслій ватрі, зорі.

Мені здається, що стою на дні

(Продовження на наступній сторінці)