«Київські сонети» Дмитро Павличко

Читати онлайн цикл поезій Дмитра Павличка «Київські сонети»

A- A+ A A1 A2 A3

* * *
Майнула мить одна в краю чужому,
Але здалося, що пройшли віки.
Гуділи сни мої, мов літаки,
Будився я від ранку, як від грому.

І ось тепер вертаюся додому
Розбитий, наче глек, на черепки.
Та, ніби дотик дружньої руки,
Знімає рідне місто з мене втому.

Вздоровлює мене ріка століть,
Знов у мені напружується й грає
Коріння слова й мислі верховіть.

Це щастя, як життя, одне й безкрає, —
І в тому знак його, що сонце сяє,
Тече Дніпро, і Київ наш стоїть.
1976

* * *

Коли каштани в Києві цвітуть
І пахнуть медом голоси киянок,
Моя душа світлішає, мов ранок,
Вивітрюється з крові каламуть,

Бентежить сонце, як жіноча грудь,
Побачена крізь марево фіранок…
І прагну я свого життя останок
На білу свічку цвіту обернуть.

Світитися жадаю між братами
Добром і радощами. По світах —
Розвіятись ясними пелюстками.

А коли ні, опасти хочу в прах,
Щоб вистелився світлом вічний шлях
Світам — під Києва зелені брами.
1976

АНДРІЄВІ НІМЕНКУ

Експромт

Кохай жінок, мій дорогий Андрію,
Бо в тій любові, що дають жінки,
Відкриті нам безсмертя тайники,
Шляхи до зір, у найяснішу мрію.

Та перше слово другим я розвію:
Вогонь кохання спалює зірки,
І падають вони, як мертвяки,
В темноти небуття! "Не розумію! —

Ти закричиш, — як поєднать мені
Могил темниці і висоти неба,
Золу і далечизни осяйні?!"

Скажу: горіти так любові треба,
Щоб не лиш дух, але й уся ганеба
Людської плоті зникла в тім вогні!
1976

* * *

Ось незнайома жінка. Відпалало
Її волосся. Попіл — над чолом.
І на лиці, що гарно так прив'яло, —
Не усмішка, а радості надлом.

Нічого в ній нема, що б заволало
До мого серця, що б мене крилом
До себе пригорнуло, що б упало
В мою печаль, як зірка в темний стром.

Чого ж я обертаюся в актора,
Як бог у лебедя, чого тремтить
Моя душа, як ніч блакитнозора?

Хто напинає поміж нами нить
Незриму, та спроможну замінить
Мене в хлоп'я, що світ уздріло вчора?
1977

* * *

Люблю вночі на небеса дивитись,
Коли зірки, немов бджолиний рій,
Поблискують крильми, і повен мрій
Виходить місяць, як прадавній витязь.

Блакитом неба прагну оповитись,
Неначе димом тютюну — курій,
Лишити все на цій Землі старій
І в безмірі небеснім загубитись.

Там десь моя вітчизна неземна,
Де пахнуть зорі, ніби євшан-зілля,
В сивинах сяйва мріє далина.

Та день іде блідий, як породілля,
І знову я в руках того свавілля,
Що звершує колиска і труна.
1977

* * *

Як олень, що надбіг із Оболоні
І над рікою у стрибку застиг,
Повис на вантах сонця золотих
Широкий міст в залізі та в бетоні.

Але в його розкриленім пілоні
Я відчуваю серця рівний дих,
Спекоту рук натхненно-молодих,
Твердь, що була на батьківській долоні.

Так чує будівник в своїх руках
Натомлених — гудіння арматури
Моста, що не затихне у віках!

Там з людської снаги сталеві шнури
Напнулися, як приструнки бандури,
І засвітив мелодією шлях.
1976

* * *

Підводиться на древньому Дніпрі
Новітнього моста будівля строга.
В будущину злетить нова дорога,
Як промінь світанкової зорі.

Майстри, монтажники, бетонярі,
Тут ваша праця, пісня і тривога
Тектиме вічно, як ріка розлога,
Де ви купались о нічній порі.

Для когось там цей міст — бетон і криця,
Сухі закони твердості й числа,
Споруда мертва, а для вас — це птиця,

Що палить душу помахом крила,
Струнка і тонконога танцівниця,
Що руки над водою простягла.
1976

* * *

Наморені вертаються додому
Робітники, і в електричках сплять,
І рейки гнуться, й поїзди скриплять,
Мов сталь везуть, а не робочу втому.

І видно при освітленні грузькому
На кам'яних обличчях снів печать:
Змивають мрії з душ пилюку й чадь,
Турбот вагу, буденщини оскому.

О, скільки причаїли далини
Усміхнені, хоч і закриті, очі,
Благословенні, хоч короткі, сни!

Мені здається, що по темній ночі
У погляд сонця і в слова пророчі
Нових натхнень обернуться вони.
1976

* * *

Купатися в Дніпрі посеред ночі,
Коли прозорий місяць, мов янтар,
Над Лаврою і, наче тіні хмар,
У водах темних береги співочі;

І хвилі радо йдуть, немов жіночі
Єдвабні груди, в рук твоїх пожар,
І чути срібні жалощі гітар
Біля багать у заростях обочі…

Любов твоя — столиця всіх столиць —
Збудована із полум'я й блакиті,
Де на піску лежав ти горілиць.

В душі — Карпати, синявою вкриті,
І безміри пшениць несамовиті,
А місто це — на дні твоїх зіниць!
1976

* * *

Як діамантова сяйлива грань,
Яріє сніг на булаві Богдана.
І днина гріється благоуханна
Над ватрами софійських злотних бань.

Нові будови в сітях риштувань
Просвітлюються сонцем спонадрана.
Тремтить моя душа, як та мембрана,
Ясніє неба голуба гортань.

Пройдуся по майдану білим цвітом
І загублюсь навіки в далині
За містом, за одвічним заповітом…

Та погляд мій не вмре на стремені,
А, на гетьманській мислі самоцвітом
Сяйнувши, мчатиме в майбутні дні.
1977

* * *

"Прииди ко мне, брате, у Москову".
Іпатіївський літопис, 1137 р.

"Прийди до мене, брате, у Москву", —
Мене покликав голос побратима.
І мрія про братерство невгасима
Вела мене крізь далеч снігову.

А брат мою державну корогву
Під ноги кинув і спалив очима.
Катівня і Сибір неісходима
Мені судилась за любов живу.

Але мій брат, прихильник правди й права,
Жалів мене й не видав з доброти
В тюрму, де вже чекала смерть кривава.

Він лиш питав щодня: "Як ми брати,
Як спільні в нас хрести і хомути,
Навіщо тобі мова і держава?!"
2000

* * *

О рідне слово, хто без тебе я?
Німий жебрак, старцюючий нетяга,
Мертвяк, оброслий плиттям саркофага,
Прах, купа жалюгідного рам'я.

Моя ти — пісня, сила і відвага,
Моє вселюдське й мамине ім'я.
Тобою палахтить душа моя,
Втишається тобою серця спрага.

Тебе у спадок віддали мені
Батьки мої і предки невідомі,
Що гинули за тебе на вогні.

Тож не засни в запиленому томі,
В неткнутій коленкоровій труні —
Дзвени в моїм і правнуковім домі!
1956

* * *

Схитнувсь на ожеледі інвалід
І впав, немовби ноги по коліна
Йому вогнем відбила вдруге міна,
Пораненого кинула на лід.

Розчахнутий, колючий, наче глід,
Розбитий, ніби статуя камінна,
Піднявся він, і кров його кармінна
Палила сніг, що й сам від болю зблід.

Ні, не було ні вибуху, ні крові.
Шумів тролейбус, будувався дім,
Виблискувала вулиця в обнові.

Лиш я, немов на полі бойовім,
Спинився і, закований у грім,
Застиг на півжитті, як на півслові.
1977

* * *

Ходивши біля Бабиного Яру,
Де плаче вітер сивий, як пророк,
Я на червоний наступив листок,
Що з клена впав на плити тротуару.

І бризнула, як полум'я пожару,
Із нього кров, і послизнувся крок,
Озвався кулемет, і в темний змрок,
Неначе в яму, впав я від удару.

Там я помер від кулі й там воскрес,
Але навік, як блискавка шалена,
В душі моїй зостався крик небес.

Вступила в мене сила незнищенна,
А наді мною листя, як знамена,
Палало в глибині небесних плес.
1976

* * *

Край Бабиного Яру в небеса
Звелася телевежа. А під нею
Сіяння дивне стелеться землею,
Немов осінніх яворів яса…

Та ні! Там сяє мамина сльоза
Крізь товщу закривавленого глею,
Там біле світло, схоже на лілею,
Запалює блакить, як та гроза.

А там димують гори, наче рани,
Вкриваються вогнем материки,
Болінням людства світять океани.

Куди ж те сяйво лине? Де зірки,
Що повертають на свої екрани
Забитих душ невигаслі думки?!
1977

* * *

У кратері нічного стадіону
Я був один, як в небі молодик.
Плив наді мною хмари темний лик,
Нагадуючи Перуна з бетону.

Летів літак. Він іскру ніс червону
Між крилами, немов букет гвоздик…
Втім, вибухнув футбольний шум і крик
У серці перекинутого дзвону.

Болільники ревіли звідусіль.
Перун кривив божественного рота.
Літак у сітці бився, як мотиль.

Світ рвався в порожнечу — за ворота.
М'яч розпадався, мов трагічна нота,
Що прагне збожеволілих зусиль.
1978

* * *

Вже в надвечір'ї гаснуть осокори,

(Продовження на наступній сторінці)