Виговський вернувся в Чигирин щасливий, веселий, вдоволений. Він перебрався з своєї тісної убогої кватири в палац померлого гетьмана, новий, гарно убраний, просторний, вважаючи на палац як на скарбове добро, як на палац гетьманський, ранговий. Високо піднявши голову, він гордо походжав по просторних світлицях, устелених перськими килимами, обвішаних дорогою збруєю, дорогими рушницями, шаблями, прикрашених полицями, на котрих лисніли срібні та золоті миски, жбани, тарілки, кубки, пугарі та чарки. Сміливі думи заворушились в його голові, замиготіли, як блискавки в темну ніч. Власть, слава, честь, золото і срібло, багатство, блиск, ідеали політичні, щастя України, просвітність — все це натовпом товпилось в його голові, змішалось в думах, як золото й срібло, пересипане перлами, облите огнем блискавки. Думи тривожили гетьмана, не давали спокою, то шугали орлами, то линули пташками, засліплювали його, забивали памороки.
"Ой думи мої, думи, золоті мрії! аж тепер ви справдитесь, як пишні золоті сни. Тепер сила в моїх руках! Тепер я поверну назад колесо історії України! Не пущу я тепер на Україну грубих причепливих московських бояр, одірву Україну од Москви і оддам в підданство польському королеві. Онде мої ідеали! Онде зразець для України! Он звідкіль поллється на мене слава й золото! Король щедрий, він надарує мене за цей вчинок землями, селами, лісами, золотом і сріблом. Я поставлю умову для Польщі, щоб Україна стала великим князівством... щоб забезпечити міцніше незалежність од Польщі... Тепер я перевезу свою милу Олесю в цей палац з честю і славою, вдоволю її золоті давні мрії, обсиплю золотом та перлами. Народ не піде за мною... але в мене тепер сила в талярах... Найму орду, найму поляків, заб'ю баки хлопам і простим козакам і таки пристану до Польщі, до просвіченої і вольної польської шляхти. Заведу я тоді на Україні просвічену козацьку шляхту, заведу школи, університети, заведу просвітність, високо піднесеться моя рідна Україна, як високо стоїть Європа. Ох думи мої, думи золоті! Треба написати Олесі, нехай їде до Чигирина! Нехай їде з блиском, з честю! Нехай в'їжджає в Чигирин з великим поїздом!"
Виговський зараз послав козака-верховця в Київ з листом до Олесі, в котрому оповістив її, що козаки вибрали його за гетьмана, і велів їй прибути до Чигирина. Олеся аж нестямилась од радості. Вона почувала себе такою щасливою, що зразу поздоровшала, і незабаром щастя і радість закрасили рум'янцями її лелійно-білі щоки. Діставши звістку од гетьмана, Олеся забажала побувати в князя Любецького та в пані Суходольської. Але вона добре знала, що зусім втеряла в них ласку після того, як вийшла заміж за Виговськога не послухавши їх поради. Олеся послала до їх тітку Якилину на розвідки.
Тітка Якилина другого дня вранці побігла до князя Любецького нібито по ділу за свій хутір коло Києва, котрий вона оддала в посесію Любецькому, і при цій нагоді розказала, що Виговський вибраний вже за гетьмана, і Олеся тепер вже гетьманша.
Князь Любецький витріщив з дива на Якилину свої чорні очі; Любецька теж дивилась на Якилину з дивуванням. Обоє вони не сподівались, що Виговський буде гетьманом, а Олеся гетьманшею. І князь, і княгиня тепер постерігали, що не вони, князі та сенатори, а Виговський та Олеся тепер найвищі особи на Україні. Обоє вони стали ласкавіші до Якилини Павловської, вітали її ласкаво, були ввічливі до неї і просили, щоб Олеся прибула до їх на обід другого дня. Вернувшись додому, Якилина Павловська розказала Олесі, як її привітно прийняли обоє Любецькі. Олеся засміялась.
— Тепер вони заспівали іншої й веселішої, заспіває іншої і мій старий дядько Христофор Стеткевич, котрий колись ставав дибки проти мого шлюбу з Виговським, — сказала Олеся.
Другого дня, прибравшись і причепурившись, Якилина й Олеся поїхали на обід до Любецьких. Там вони застали і Суходольську. І Любецькі, й Суходольська стали неначе інші люди. Зовсім не ті, що були передніше. Не тільки не було в їх зневаги, але вони тупцяли коло Олесі, поздоровляли, цілували і не знали де й посадити. Олеся держала себе спокійно, але її очі виявляли ледве примітну насмішкуватість. За столом Олесю посадили на першому місці; Любецька сіла по один бік від Олесі, а князь — по другий.
— Ну, тепер, моя кохана Олесю, хоч будеш замужем за козаком, але ти перша особа на Україні між усіма козачками, — говорив Любецький. — Тільки пам'ятай, серце Олесю, що ти тепер маєш силу між козацькою старшиною, можеш мати вплив на гетьмана і на козацьку старшину. Не забувай, що ти родом шляхтянка й князівна по матері. Вже там як знаєш, хитро та мудро, по-жіноцьки, встоюй за право шляхти як української, православної й католицької, так і польської. Не забувай і про Польщу, бо хоч гетьман Богдан і оддав Україну Москві, але Польща ще стоїть, ще не впала і буде сутніти, доки суду-віку. І нехай вона стоїть і процвітає, бо ми звідтіль добули собі шляхетські й панщанні привілеї і вищу просвітність.
— Добре, добре, князю! — обізвалась Олеся, хоч вона й почувала в душі, що нездатна по своїй вдачі втручуватись в політичні справи і заправляти ними, бо любила більше домове й сім'єве життя.
— Намовляй і настренчуй, серце Олесю, Виговського, як тобі радить князь, — додала й собі Любецька, подаючи Олесі кубок чудового меду після останньої потрави.
Помирившись з Олесею за обідом, Любецькі знов обцілували Олесю і в уста, і в щоки і розпрощались з нею.
— Тобі, серце Олесю, треба ще поїхати в Мокрани до опікуна, попросити в його вибачення. Все-таки він твій опікун і доводитися тобі дядьком, — сказав Любецький на прощанні.
— Думаю поїхати оце завтра, — сказала Олеся. І вона другого дня поїхала в Мокрани з своєю тіткою Якилиною та з її двома дочками.
Приїхали вони в Мокрани. Старий Христофор не сподівався їх до себе в гості і був дуже здивований.
— Я думав, що ти, Олесю, вже давно живеш в Чигирині, — промовив Христофор ласкаво й привітно.
— Ні, мій дорогий дядьку! Я довго слабіла, а потім завагоніла і породила сина. Родиво було важке. В Чигирині я ще й досі не була. Так якось мені не поталанило в цьому, як і в сватанні Виговського. Мій гетьман хоче, щоб я в'їхала в Чигирин з пишністю, вартою високої особи, вартою гетьманші, — сказала Олеся.
— Ото він правду каже. Коли ти гетьманша, то повинна в'їхати в Чигирин з парадом і з пишністю. Але ти не маєш доброго екіпажа: твій, ще батьківський, старий, старомодний. Бери нашу нову французьку, парадову карету, бо парад для високої особи має велику вартість, і їдь до Чигирина з пишністю, а ти тепер висока особа.
Олеся поцілувала Христофора в руку. Карета була помальована зеленою фарбою і позолочена на рубчиках. В кареті було двоє дверець з вікнами.
— Окрім того, — говорив старий Стеткевич, — не годиться тобі їхати самій: треба, щоб за тобою тягся поїзд, як за королевою. Я не поїду, бо я старий, та й не думаю приставати до козацької верстви, як пристав Юрій Немирич й інші українські шляхтичі. Візьми з собою тітку Якилину Павловську та родичок: Лговську, Подарицьку й інших. Нехай їде з тобою і оця Павлина. Це буде ніби твій кортеж і двірський штат.
— Ой яка я рада, що поїду до Чигирина! — аж крикнула Павлина Рудницька. — Ото надивлюсь на людей і побачу світа!
Вона встала і поцілувала в руку Христофора Стсткевича. В неї таки майнула думка, що вона там знайде собі жениха між козаками.
— Та пам'ятай, Олесю, що ти шляхтянка! — говорив далі дядько. — Встоюй перед Виговським, перед козацькою старшиною за шляхту, за її привілеї. Не забувай і про Польщу. Ти любиш Польщу. Все, що наша давня шляхта добула собі і в привілеях, і в просвітності, все те прийшло до неї з Польщі. І коли я дістав просвітність, добувся розумом до вольних просвітних соцініанських і кальвінських думок, то все те дістав з Європи, але дістав через Польщу, бо Польща не зачиняла дверей для цього всього, а Москва зачинить і ніякого світа не пустить і з Польщі, і з-за границі; тоді темрява вкриє Україну.
— Добре, дядю, добре! — сказала Олеся, але її думки вертілись не коло просвітності Європи та Польщі, а коло французької карети та уборів. Вона вже гадала в думці, яку собі французьку сукню пошити для парадного в'їзду в Чигирин, щоб вразити жінок козацьких старшин, котрі вбирались в кунтуші, в жупани, в плахти та в намітки.
Олеся і Павлина зібрали усяке своє добро в далеку дорогу. Вони думали пробути недовгий час в Києві, щоб пошити собі нове убрання. Швидко потім вони виїхали до Києва.
Прибувши в Київ, Олеся покликала кравця Васильківського, котрий вчився кравцювати в Варшаві і вмів шити модні польські убори. І Олеся, й Павлина, і тітка Якилина понабирали собі дорогої матерії на сукні. Кравець заходився коло роботи. Олеся просила тітку, щоб вона взяла з собою в Чигирин і своїх дочок, Маринку та невеличку ще Прісю. Тітка пристала на це і почала й їх прибирати та чепурити. Олесині знайомі та далекі родички, Лговська і Подарицька, запрошені Олесею до Чигирина, теж заходились коло вбирання. Княгиня Любецька та Суходольська не схотіли їхати до Чигирина, .скільки їх не благала Олеся. Тільки Олесин дядько, князь Соломирецький обіцяв їхати з нею в Чигирин, бо мав свої інтереси: думав впрохати гетьмана та старшину, щоб йому вернули села на Україні коло Бара, звідкіль його вигнали козаки як католика.
(Продовження на наступній сторінці)