— Найвищий розум, котрого ми нарікаємо Богом, найвища сутнота, цар над небом і землею, колись сотворив першого чоловіка Адама і першу жінку Єву, — так почав Беньовський свою промову. — Найвища сутнота увів першого чоловіка і його супружницю в пишний рай, зумисне для цієї першої пари засаджений. Ви, ясновельможна гетьманшо, з ясновельможним гетьманом тепер в Чигирині та в Су-ботові, як Адам і Єва були в раю. Вітаю ж вас, ясна пані з великого роду, і бажаю вам щастя-долі в цьому новому раю на пишній Україні, поздоровляю вас з вашим високим титулом, з титулом ніби королеви на Україні по вашому становищу в українському суспільстві.
Беньовський поцілував гетьманшу в руку, вона поцілувала його в плече.
— Прошу ж вас, ясновельможний пане, сідати. Будьте нашим приємним гостем. Я бажаю часто вас бачити в Чигирині і в нас в гостях, хоч ви й далеченько-таки од нас живете, — сказала гетьманша.
Беньовський сів проти гетьманші коло стола.
-Ох, не близький світ! Я тепер пробуваю в своїй маєтності на Поділлі, коло Бара, але білієш того, що живу в Варшаві або на Волині.
— Прибувайте до нас частіше, будете оповідати мені про Варшаву, про двір, про двірські звичаї, про двірське життя: буде що мені послухати, бо я, признаюся, дуже цікава знати; як живуть люди, вищі за нас і просвітніші.
— Спасибі вам, ясновельможна гетьманшо, за честь! Спасибі!
— Тут, в Чигирині, в палаці гетьмана Богдана, все дуже по-старосвітському: на стінах, за образами, вишивані рушники, на стелі понамальовувані янголи та усякі малюнки, неначе в церкві. Це мені не подобається.
— Чому ж? Янголи нікому не шкодять, — Обізвалась стара гетьманша Ганна.
— Воно так, але церква церквою, а палац палацом, — сказала Олеся. — От у палаці мого покійного панотця, і в князя Соломирецького, і в князя Любецького то все вже по-чужоземському: на стелі скрізь понамальовувані амури та венери, як в Луврі або в Варшаві в палаці короля.
— Нічого те, ясновельможна гетьманшо, нічого те! Поживете, то й ви поставите палац, а варшавські майстри понамальовують вам таких амурів та купідонів, що аж гарно буде подивитись: сама любов так і проситиметься в серце з стелі та стін. А лукаві купідони будуть з стелі пальчиком кивати на ваших красунь: стережіться, мовляв, красуні, бо мої стріли не жарти! Ой стережіться! бо й чигиринські козаки не вільні од стріл Купідона: побіджують вони й козаків.
Беньовський обернувся до дам та паннів і покивав на них пальцем. Дами усміхнулись.
— Ой ви вже наговорите! Видно, що ви варшав'як, — обізвалась смілива й проворна Павловська.
Двері одчинились, і в світлицю вступив шляхтич, київський підкоморій Юрій Немирич з кількома православними дідичами-панами, котрі, по волі чи по неволі, були прихильні до козаків ще за гетьмана Богдана і пішли навіть в козаки до його на службу, хоч і гнівались на його за те, що через його хлопи одбились од панщини. Довідавшись, що молодої гетьманші ждуть в Чигирині, Немирич заздалегідь прибув до Чигирина, щоб поздоровити молоду гетьманшу-шляхтянку. Високий та рівний станом, з розумними очима, поважний на ході, славний оратор того часу та вчений чоловік, Юрій Немирич вступив в світлицю тихо й поважно, неначе вступав в сенат. Його часто шляхта вибирала за посланця в варшавський сейм, і він говорив в сеймі та сенаті дуже красномовні й розумні промови латинською мовою. Немирич був убраний в французьке убрання XVІІ віку, в чорний кафтан, в черевики й панчохи. Кругом шиї білів високий цупкий комір, але поверх цього убрання Немирич накинув на плечі козацький темно-зелений оксамитовий кунтуш.
— Моя дорога гетьманшо! Це Юрій Немирич, дідич, овруцький староста і київський підкоморій; це мій дорогий знайомий, — промовив Виговський до своєї жінки.
Олеся встала. Немирич поздоровив її коротеньким привітанням, мішаючи старосвітську книжну мову з живою українською мовою. Юрій Немирич поцілував Олесю в руку. Вона попросила його сісти. Немирич привітався і з старою гетьманшею. Він бував в останні часи і в гетьмана Богдана, в його палаці, помирившись з новим козацьким суспільським укладом життя на Україні. Немирич привітався і до Беньовського, як до давнього знайомого.
— Який я радий, що ми тут стрілися, неначе змовились, — сказав Беньовський до Немирича. — Як ми давно бачились! як давно!
— Нема де правди діти, таки давненько, — обізвався Немирич.
— Я давно чула про вас, шановний пане, од свого дядька й опікуна Христофора Стеткевича. Він дуже хвалив вас, як вченого чоловіка і славного оратора. Він кальвініст, як і ви.
— О ні, ясновельможна! Я був колись замолоду соцініаном, але повернувся до віри свого народу, — сказав Юрій Немирич. — Я вже давно став знов православний.
— Ви бували в чужих краях? У Франції, в Парижі?— спитала в його гетьманша.
— Більш того, ясновельможна, що в Голландії. Придивлявся до чужоземського життя, до школи, до науки, щоб себе трохи просвітити, бо і в наших, і в польських школах ще нема правдивої світської науки, яка вже тепер сутніє по чужоземських краях. Я бажав [би] позаводити такі школи і в нас на Україні замість духовних церковних шкіл. Я вернувся до віри своїх предків, пристав, як і багато наших православних дворян-дідичів, до покійного гетьмана Богдана, бо хоч козаки знесли перегородки між усякими верствами нашого суспільства, знизили нашу шляхту, але зате ж Богдан, хоч, може, й несамохіть, визволив народ од кріпацтва.
— Пане Юрію! пани повинні бути в кожній державі, бо на їх лежить висока повинність обороняти рідний край і дбати про науку та просвітність, — сказав Беньовський.
— Це вже моє діло, а не твоє, пане Беньовський, — обізвався Юрій Немирич, — я й сам не зрікаю вартості вищої верстви, шляхетства для своєї вітчини, але рабство мені не подобається. Кожний чоловік носить в собі образ Божий.
— Ясновельможні панове! Тепер час не змагатись, а веселитись, що моя дорога гетьманша благополучно доїхала з Києва до нового житла. Мамо, час би вже привітати гостей старим медом, од котрого усякі хмари зсовуються з чола! — сказав гетьман до Ганни Хмельницької. — Почастуйте, мамо, мою молоду гетьманшу та моїх вельмишановних гостей тим медом: може, вони трохи розвеселяться.
Ганна Хмельницька вийшла на часок, а потім вернулась. За нею слідком вступив в світлицю козак і виніс на срібному блюді здоровий жбан старого меду і вже поналивані медом срібні кубки: Виговський подав перший кубок Олесі, взяв один кубок у руки, усі гості взяли по кубкові меду і повставали.
— Вип'ємо за здоров'я моєї дорогої молодої гетьманші! — промовив Виговський.
— За здоров'я ясновельможної молодої гетьманші! Даруй же, Боже, щоб ваше життя було солодке й міцне, як оцей старий мед, п'яне чоло! — гукнув Беньовський на всю світлицю. — Віват! віват! віват!
Усі гості гукнули тричі "Віват!". Саме в той час прибув в двір дядько гетьманші Олесі по матері, князь Богдан Соломирецький з молоденькою дочкою Зінаїдою. Одчинились в світлицю двері і, як гості пили мед і кричали віват, на порозі з'явився Соломирецький поруч з своєю гарною дочкою.
— Ого-го! князь Соломирецький! Наливайте кубки медом! Вип'ємо за здоров'я князя і його дочки Зінаїди! — гукнув Виговський назустріч родичеві-князеві, радий, що до його завітали в гості ті Олесині родичі, котрі йшли проти Олесиного шлюбу з ним.
— За чорні очка та гарні брівки молодих паннів Маринці, Христини та князівни Зінаїди! віват! — гукнув Беньовський, неначе він був молоденький панич.
— Віват! — гукнули гості, а панни засоромились, почервоніли і тільки поглядали одна на другу: звідкіль, мовляв, і для чого це така нам честь. Козацька старшина тільки переглядалась та осміхалась. Козаки знали, що п'ють за здоров'я паннів та жіноцтва тільки в польських палацах; це не був козацький звичай пити прилюдно за поважних оказій за здоров'я жіноцтва. Окрім того, їм не сподобався приїзд до нового гетьмана шляхтичів та родичів гетьманші високого коліна.
Маринця й Христина кинулись до Зінаїди і почали з нею обніматись та цілуватись.
— Ой, яка я рада, що оце ти, Маринцю, та ти, Зінаїдо, приїхали до Чигирина, — говорила Христина до молодих паннів, — буде мені з ким погуляти й побалакати. А то говори з старими! Там-то мені втіха з старих тіток та дядин! — жартувала Христина, скоса поглядаючи на тих тіток та дядин.
— А знаєш, серце Христю, що гетьманша просить мою маму, щоб я зосталась в неї жити в Чигирині та в Суботові, — тихо шепотіла Маринка Христині на вушко.
— Невже! От і добре! — сказала Христина і аж крутнулась на одному місці, а потім підскочила.
— А про що там, панни, ви шепочете? Певно, про нас, старих? — спитав Виговський в паннів здалеку.
— Авжеж! Шепочуть вони нишком не про нас, старих, а про молодих! — сказав веселий Беньовський. — Ой панни! стережіться лишень ви молодих козаків, цих степових орлів. Наїхали ж колись до гетьмана Богдана з воєводою Адамом Киселем молоді шляхтянки й панни, й панії та й... декотрі й додому не повертались, навіть заміжні, не тільки панни: позалітали на вольні степи з красунями козаками, покинули навіть своїх чоловіків. Ой стережіться козаків! Бо козак, як орел, як побачив дівчину, то і вмер, — жартував веселий Беньовський.
— Та ми, пане Беньовський, цього не дуже боїмося! Ми в цьому безпечні, — обізвалась весела Христина.
(Продовження на наступній сторінці)