Сила народу зібралася коло мосту й за гетьманським двором. Пішла чутка, що молода гетьманша — дочка князя, що вона їде з великим поїздом в золотій кареті, а за нею їдуть усе князі, шляхтичі та польські сенатори, котрі знов запанують на Україні за нового гетьмана. Між простим народом розповсюдилась чутка, що вкупі з гетьманшею наїдуть польські пани і привезуть з собою в золотій кареті якусь страшну відьму, а та відьма знов заведе панщину.
Незабаром за гетьманським двором заграли музики. Ганна Хмельницька, Катерина й Олена кинулись до вікон. У двір увійшов оркестр, і музики грали голосного марша. За музиками їхав Данило Виговський, а за ним тихо котилась блискуча французька карета, в котрій сиділа гетьманша, її невістка Маруся Стеткевичівна і маленька Пріся, дочка Якилини Павловської. На всіх конях над головами, на краківських високих хомутах, манячіли червоні пояси і горіли, як жар, на сонці. За гетьманшиною каретою котили в двір багаті й блискучі екіпажі, в котрих сиділи Павловська, Подарицька, Рудницька, Лговська, якась родичка гетьмана, Виговська, й інші багатенькі шляхтянки, гетьманшині знайомі. Павловська взяла з собою й свою гарну дочку Маринцю. Христина, Марусина дочка, котру гетьманша любила за її веселість та жвавість, сиділа в екіпажі з Павлиною Рудницькою. І перед поїздом, і позад поїзда скакали на конях козаки, а позад усіх їхали на возах дворові слуги гетьманші: кондитер, пивничий і кравець Васильківський, котрий згодився їхати до Чигирина за добрі гроші.
Гетьман і Данило Виговський висадили Олесю з карети. Сам гетьман одчинив двері в світлицю і провів її, взявши під руку. Гетьманша була убрана в розкішну ясно-голубу сукню, в високий міцно накрохмалений білий як сніг комір. На плечі вона накинула малиновий кунтуш. Молода гетьманша і справді вступила в господу Виговського, ніби яка королева. Козацькій старшині ця пишнота не сподобалася. Полковники переглядались поміж себе й осміхались з-під усів. Усі родички і гетьманшині знайомі так само були багато убрані то в пишні жупани та кунтуші, то в французькі сукні. Уся світлиця сповнилась гістьми.
Ганна Хмельницька виступила назустріч гетьманші і подала їй хліб та сіль. Гетьманша взяла хліб і не поцілувала його.
— Поцілуй же, гетьманшо, хліб, бо в нас такий звичай, — тихо промовила Хмельницька до Олесі.
— От і вибачайте мені, бо я не знала про цей звичай, — тихо обізвалась Олеся, — в шляхтичів нема цього звичаю.
— А ми, по нашому старому звичаю, стрічаємо тебе з хлібом-сіллю. Пошли тобі. Боже, на новому місці щастя та вік довгий, щоб ти була здорова, як вода, багата, як земля, і довго процвітала, як квітка. Дай, Боже, щоб ви з Іваном Остаповичем панували довго, жили в щасті та в добрі і діждали онуків та правнуків та ще гетьманували, поки й вашого віку!
— Спасибі! спасибі! — промовила Олеся. Катерина приступила до Олесі, взяла з її рук хліб та сіль, поклала на дорогому блюді і поставила блюдо на стіл. Ганна Хмельницька почала вітатись з молодою гетьманшею: вона поклала обидві руки на Олесині плечі і поцілувалась з нею тричі, потім вони обидві, в знак обопільної поваги, як обидві гетьманші, поцілували одна другу в плече. Привітавшись з старою гетьманшею, Олеся Виговська привіталась з Богдановими дочками так само, як і з Ганною.
— А це Юрась, менший син покійного гетьмана, — сказала Ганна.
— Не Юрась-бо, мамо, а Юрій! — обізвався насуплений Юрась.
Олеся осміхнулась і тричі поцілувала Юрася.
— Я з Катериною Виговською давненько вже знайома: ми познайомилися в Києві і таки частенько бували одна в другої в гостях. А от тепер ми вже й рідня, — сказала Олеся, обертаючись до Катерини.
— О, я цьому дуже рада! Нам буде не скучно в Чигирині, буде мені з ким і поговорити, і розважити себе, — обізвалась весела й говорюча Катерина.
Гетьман почав рекомендувати Ганні Хмельницькій Олесиних родичок. Ганна привіталась з ними дуже привітно і щиро.
— Прошу і тебе, гетьманшо, і всіх твоїх гостей сідати в нашій господі! — просила Ганна Хмельницька.
Молода гетьманша сіла на турецькій софі на першому місці. Родички посідали поруч з нею. Виговський попросив козацьку старшину сідати. Полковники й сотники посідали на стільцях та на довгих ослонах проти гетьманші. За козацькою старшиною слідком натовпилось в покої чимало усакого пароду, міщан та простих козаків. Домашня прислуга заглядала в двері. Усі чудувались з невиданих уборів нової гетььманші. І козакам, і міщанам не сподобався пишний приїзд гетьманші та її родичок в дорогих блискучих екіпажах; не сподобались і краківські хомути з причепленими на них червоними широкими поясами. Вся ця розкішна обстава приїзду нової гетьманші була схожа на обставу поїздів українських католицьких панів та польських дідичів, котрих козаки тільки що вигнали з України.
— 3 молодою гетьманшею наїхала шляхта провославна. Чого доброго, слідком за цією шляхтою наїде до гетьмана в Чигирин і польська шляхта, — гомоніли козаки й хлопи, оглядаючи з усіх боків блискучі екіпажі, краківські хомути та дорогу блискучу упряж на конях.
Гетьман звелів сотникові Золотаренкові зачинити двері і випровадити з світлиці зайвий натовп міщан та козаків.
Як же тобі, пані, показався наш Чигирин? Здається, ти оце вперше в Чигирині? — спитала Хмельницька в гетьманші.
— Після Києва він мені здається дуже простим. Мені не сподобалось, що в Чигирині дуже багато війська, дуже багато козаків. На яку улицю не поверни, скрізь козаки та козаки, неначе я опинилась десь в військовому таборі, — промовила Олеся.
— Бо Чигирин — військове козацьке місто. А ти, гетьманшо, певно, не любиш козаків? — спитала в Олесі Олена Нечаєва.
— Ні, не те, що не люблю... але де багато війська, там жити недобре, неспокійно: скрізь брязкають шаблі та гримлять литаври, як у Києві коло святої Софії, де тепер оселились московські стрільці. Я, бачте, шляхетського роду і таки до козаків не звикла, — сказала Олеся.
— Нічого те, нічого! — обізвався гетьман Виговський. — Поживеш в Чигирині, то звикнеш. А от весною, як потеплішає надворі, переїдемо на життя в Суботів, в палац гетьмана Богдана, просторний та світлий. А там сади, як рай, там пасіки в садках, куди не повернись. Там тобі буде спокійно жити: я знаю, що ти любиш спокій та тишу.
— От там так гарно, як в раю! Я до тебе, гетьманшо, буду частенько навідуватись в Суботів, — промовила Катерина.
— Навідуйся, серце Катерино, до мене і в Чигирині, бо в новому місці, між новими задля мене людьми, я буду ніби на далекій чужині, — сказала Олеся до своєї давньої знайомої Катерини, котру вона любила за її веселу вдачу і за природжену розмовність.
Тим часом розмова між старою і молодою гетьманшею якось не йшла. Було зразу знать, що вони одна другій не припали до вподоби. Козацька старшина гомоніла поміж собою стиха, поглядаючи скоса на нову гетьманшу. Родички Олесині мовчали і розглядали світлицю та обставу. Одна Катерина провадила розмову з Олесею, як давня знайома. В світлиці почало стихати; видко було, що гості були притомлені після далекої дороги. Молода і проворна Христина, Олесина небога, без сорому казка, позіхнула, а потім встала з стільця, потягла за руку з собою Маринцю, і вони вдвох пішли кругом світлиці, оглядаючи химерно посплітувані малюнки на стінах та дорогу зброю, що була порозвішувана по кутках. Весела Христина, не зважаючи на поважну старшину, почала бігати і навіть пустувати. Маруся Стеткевичева спробувала спиняти свою дочку, але Христина про неї й вухом не вела і підбивала на пустощі й Маринку; здіймала з стін рушниці та шаблі і подавала Маринці, котра не знала, що робити з тими рушницями та шаблями, і вертіла їх у руках. Гетьманша насилу впинила Христину і звеліла паннам не зачіпати того, що до їх не належиться. Христина надулась і сіла. Маринка сіла поруч з нею, і вони почали тихо балакати про молодих сотників, котрі сиділи проти їх.
Тим часом вістовець дав знати, що їде посланець од короля — Беньовський, котрого гетьман сподівався до себе на днях. Гетьман вислав йому назустріч двох полковників, а сам з старшиною вийшов на ганок і ждав його. Приїхав незабаром і Беньовський з двома панами. Виговський щиро привітався з ним і запросив до світлиці. Незабаром в світлицю вступив Казимир Беньовський, давній приятель гетьмана Виговського, тепер посланець з Варшави у польського короля. Він ввійшов в світлицю тихою, поважною ходою, і Виговський знов привітався з ним, обнявся навхрест і тричі поцілувався. З цього гарячого і радісного привітання можна було зауважити, що гетьман і пан Беньовський вже давненько, ще за живоття гетьмана Богдана, були в великому приятельстві. Не потаїлось це їх, очевидячки, давнє приятельство і од козацької старшини, і од Олесі.
Виговський взяв за руку Беньовського і повів до Олесі:
— Моя дорога гетьманшо! Це ясновельможний пан Казимир Беньовський, волинський каштелян і посланець од його милості найяснішого короля. Прибувши цим часом до Чигирина, його ясновельможність хоче поздоровити тебе, гетьманшо.
Гетьманша встала і радо привіталась з Беньовським. Беньовський навистрічки почав говорити їй красномовну промову. Він вславився своїми промовами і в Польщі, і на Україні, задля того король часто вибирав його за посланця на Україну, коли треба було облесливими словами прихилити козацьку старшину до польських інтересів і, само по собі, піддурити її красномовними обіцянками. Беньовський став серед світлиці проти гетьманші, щоб сказати свою привітальну промову. По стародавньому звичаю ораторів він починав свої промови або од Адама й Ноя, або од самого Бога, що в наші часи виходить трошки смішно.
(Продовження на наступній сторінці)