Гетьман дав знати Олесі через верховця, котрого дня вона була повинна виїхати з Києва, щоб стрінути її в Чигирині, як високу особу. З поїздом Олесі виїхала і невістка її Маруся Стеткевичева, жінка брата її Юрія, котрому гетьман обіцяв полковницький уряд. Старий батько гетьмана Євстафій Виговський, що проживав в Києві, не поїхав з гетьманшею до Чигирина і прибув перегодя, щоб жити при синові.
В той час в Богдановому домі проживали Богданів син Юрій, шістнадцятилітній хлопець, та третя Богданова жінка Ганна, з роду Золотаренків. Овдовівши після першого чоловіка Пилипа, вона вийшла заміж за гетьмана Богдана. Розумна, поважна й хазяйновита, вона мала дуже великий вплив на гетьмана Богдана, вивела при його дворі гулянки та п'янство і була доброю, господинею в домі. Богдан поважав її й слухав. Новий гетьман Виговський дав їй для прожиття в палаці дві світлиці, а Юрієві — одну кімнатку рядом з світлицями старої гетьманші, щоб вона повсякчас мала спроможність наглядати за молодим слабовитим і неслухняним хлопцем.
Просторні світлиці покійника Богдана були розкішно убрані й вимальовані усякими арабесками. На дверях були намальовані картини з давньої священної історії. На поличках блищали рядки дорогого срібного й золотого посуду: полумисків, блюд, усяких кубків та здорових пугарів. Все в світлицях було поновлено, вичищено, вибілено. Світлиці прибирались, як ік Великодню, неначе вони ждали нової пишної шляхтянки-гетьманші.
Виговський дав знати листом Олесі, коли вона повинна була виїздити з Києва, щоб стрінути з пошануванням її поїзд. Він просив стару гетьманшу Ганну Хмельницьку та Богданових дочок од першої жінки, Катерину й Олену, щоб вони стріли нову гетьманшу в найбільшій світлиці з хлібом та сіллю.
В самий день приїзду Ганна Хмельницька сиділа в своїх покоях, убрана по-празниковому. Висока на зріст і трохи огрядна, вона й тепер була гарна з лиця. На ній було дороге, але темне убрання, темно-вишневий, з золотими квітками, кунтуш, та шовкова біла намітка, переткана срібними нитками. На шиї на золотому ланцюжку блищав золотий чималий хрест візантійської кучерявої форми, обсипаний чималими брильянтами. Це був подарунок покійного гетьмана Богдана. Стара гетьманша ждала приїзду молодої Виговської і задумалась серед тиші, котра панувала в здоровому домі, ніби завмершому після смерті старого гетьмана. Ганні Хмельницькій було не до вподоби, що Виговський вимагав од неї вчинити таку честь для нової гетьманші, але вона мусила коритись, мусила згодитись.
"Ох Боже наш милостивий та милосердний! — думала Ганна, сидячи коло стола, підперши щоку долонею. — Минула моя слава, як красне літо, і тепер я мушу чинити, що мені загадує новий гетьман. Дуже вже велику честь хоче він оддати своїй жінці-шляхтянці. Як я прибула в Богданів палац, мене ніхто і не думав стрічати з якимись церемоніями, а тепер я, така сама гетьманша, як і Олеся, мушу прислужуватись, я, гетьманша, котрої слухав сам Богдан, котру запрошував він обідати вкупі з чужоземськими посланцями... А колись я мала своїх гайдуків, своїх паннів, дістала од гетьмана право видавати гетьманські універсали монастирям!.. До мене писала листи польська королева, мені кланялись чужоземські посланці... А тепер... Ох, минула моя слава, неначе листям поплила за водою".
І стара гетьманша підвела вгору свої пишні карі очі і зітхнула важко-важко, аж її широкі плечі та голова, заверчена сріблястою наміткою, підвелась вгору.
Двері рипнули. Ввійшов Виговський, прибраний в новий червоний кунтуш, ввесь блискучий, веселий, пишний. Він поклонився Ганні і поцілував її в руку.
— Вже поїзд недалеко од Чигирина. Прошу вас, мамо, моя дорога гетьманшо, йдіть до світлиці і будьте напоготові з хлібом та сіллю, та не забудьте привітати мою Олесю щирою привітною промовою. Там вже вас ждуть дочки Богданові: Катерина Виговська та Олена Нечаєва. Ви станьте посеред світлиці, а Катерина й Олена нехай стануть коло вас по обидва боки, а Юрась нехай стане побіч вас.
— Добре! зараз іду! — сказала Ганна, виходячи вкупі з Виговським до парадової світлиці, де сиділи на довгій канапі, застеленій розкішним перським килимом, Катерина й Олена.
Обидві вони були убрані в дорогі убрання. — На Катерині був дорогий парчевий зелений з дрібними золотими квітками кунтуш, обшитий золотим зубчутим позументом, та червона шовкова спідниця, обтягнута золотою рідкою сіткою, неначе обсипана золотою ряскою; на шиї блищав пишний дорогий убір з чотирьох разків дрібних червінців, на котрому внизу висіли зубчасті причіпки, облямовані кругом ніби розтягнутими золотими краплями. Олена Нечаєва, більш білява, ніж Катерина, убралась в ясніші убори: на ній був оксамитовий кунтуш делікатного, ясно-вишневого кольору і шовкова голуба спідниця, обтягнута срібною сіткою. На шиї біліло шість разків чималих перлів і один разок добірних брильянтів —подарунок її батька гетьмана Богдана. Щоб підійти під новомодний смак нової гетьманші, і Катерина, і Олена не завертіли голів намітками, а наділи парчеві золоті низенькі очіпки, з-під котрих спускались хвилями на шию й на плечі довгі сріблясті намітки.
— Та покличте Юрася! Нехай він стане побіч вас, бо він, хоч і хлопець, але все ж таки він син гетьмана Богдана, — сказав Виговський і вийшов в двір виряджати сотню козаків, котра під проводом молодого сотника Золотаренка, небожа Ганни Хмельницької, мала вийти назустріч поїздові за Чигирин на київський шлях.
Тим часом двері в першу світлицю, де сиділа Ганна з дочками Богдана, неначе одчинив вихор. В світлицю влетів Юрась, худенький, блідуватий хлопець з гострим носиком, з каламутними очима, і наробив галасу на всю світлицю.
— Мамо! що це таке? що тут діється в палаці мого батька? — кричав Юрась.
— А що ж тут діється, сину? Ми зібрались оце стрічати нову гетьманшу. Та й ти, Юрасю, повинен стрінути її отут в світлиці, вкупі з нами, — обізвалась до його Ганна Хмельницька.
— Що це таке? Що вони тут виробляють в моїй господі? Що це тут витворяє Іван Остапович? — репетував Юрась на всю світлицю.
— А що ж він витворяє? — обізвалась Олена Нечаєва. — Стрічає нову гетьманшу, Олену Богданівну.
— Олену, Олену! На дідька мені здалася та нова гетьманша! Ви знаєте, де тепер мої коні?
— Ні, не знаємо. А де ж твої коні? Певно, в стані, — промовила Ганна Хмельницька, осміхаючись на вередування свавільного Юрася.
— Еге! в стані... в гарній стані! В хліві! Он де теперечки мої коні! А Виговського коні поставили в батьковій стані. Я не знаю, що й далі буде! — кричав Юрась. — Нехай би Іван Остапович запер мене в хлів, то мене б не брала така досада, як за мої коні.
— Та не в хліві-бо, а в повітці твої коні, — обізвалась Ганна, — і повітка добра, не гірша за станю. Невелика біда, як твої коні постоять час в повітці.
— Невелика, невелика! А коли невелика, то чом же гетьман не поставив в повітці свої коні, та мої? Хто тут господар в домі? Він, чи я? Я — господар! Я — гетьман! А він забрав собі на гетьманську булаву і Суботів, викопав заховані батьком в землі гроші, цілий мільйон талярів, і забрав теж на булаву. Це гарно! Я — гетьман! Він мене ограбив! Заграбував велику силу грошей мого батька. Викопав закопані в замку в Гадячі моїм батьком гроші, цілий мільйон талярів! Це не жарти! це розбійництво!
— Та ти ж, сину, сам зрікся гетьманської булави на який час, бо тобі треба їхати до Києва в академію та кінчати науки, — сказала Ганна.
— Навіщо мені їхати до Києва? Я й дома скінчу їх з моїми вчителями. Я до Києва не поїду, поки мої коні не поставлять в моїй стані! — репетував Хмельницький, і в його очах вже тремтіли сльози, а його руки дрижали.
Ганна Хмельницька схопилась з місця і кинулась до Юрася. Вона зауважила, що він став дуже роздратований, і боялась, щоб на його не найшла чорна хвороба і не кинула його об землю. Ганна почала його вмовляти ласкавими словами і трохи заспокоїла, обіцявши, що його коні знов поставлять в стані на старому місці, як тільки скінчиться в'їзд гетьманші та роз'їдуться гості. Юрась заспокоївся.
— Сідай же, сину, коло нас та жди, бо й ти повинен стрічати вкупі з нами молоду гетьманшу, — сказала Ганна і посадовила Юрася поруч з собою на канапі. Юрась втихомирився; його нервова слабість минула, і сльози одразу висохли в очах. В дитячих літах він слабував на чорну хворобу; тепер та слабість вже минула, але він був і тепер нервовим і вередливим хлопцем.
Катерина Виговська вийшла з світлиці, швидко вернулась і принесла свіжий, тільки що спечений хліб. Вона поклала на здоровому срібному блюді хліб, а на хлібі зверху — дрібок солі.
Незабаром вступив в світлицю гетьман, кинув оком, чи все було гаразд, окинув оком стільці з високими спинками, оббиті червоним сап'яном, ослони й круглі циглики, обтягнуті червоним сукном та шовком, окинув [оком] килими, розстелені по світлиці, і промовив:
— Господи спострічай! Дай, Боже, час добрий!
Тим часом в світлицю вскочив козак-вістовець, котрий наглядав з вікон дзвіниці на поле, і промовив:
— Ясновельможний гетьмане! вже поїзд з'явився на шляху за верстов п'ять-шість од Чигирина!
— Час мені виїздити з козаками назустріч моїй гетьманші! Прощавайте тим часом! — промовив гетьман до Ганни Хмельницької і прожогом вискочив у двір, де стояла сотня козаків. Гетьман вирядив сотника з козаками з двору. За козаками рушив оркестр, а за ними на пишному коні виїхав гетьман з декотрими полковниками. Сотня козаків поскакала в поле. Оркестр став на мосту зараз за містом. На мосту ждав своєї гетьманші й гетьман з старшиною.
(Продовження на наступній сторінці)