— Не доступитесь сьогодні до гетьмана, бо він нездужає, про це нема що й казати... Чоловіче! випрягай коні та одведи до стані! — гукнув Іван Виговський до погонича. Немирич трохи заспокоївся. Іван Виговський плеснув тричі в долоні. Старий Ярема приніс здоровий жбан меду. Данило поналивав медом срібні кубки. Немирич вхопив кубка обома руками і втопив гарячі смажні уста в холодний напиток, заспокоїв жагу і став і сам спокійніший. Випивши кухоль холодного меду, він глибоко зітхнув, неначе з самого дна нервових персів, і його очі одразу стали спокійніші: їх гарячий блиск трохи пригас. Він скинув кунтуш, одчепив шаблю, а потім скинув тонку кольчугу, сів і заспокоївся.
— Навіщо це ваша милість їхала в кольчузі, коли в нашому краї, хвалить Бога, нігде нема битви? — спитав Тетеря.
— А задля того, що по всьому Поділлі блукають ватаги наддністрянських левенців та диких волоських заволок. Ракочієва армія потягла за собою довгого хвоста з розбишаків та усяких волоцюг, неначе Батиєва дика орда. Ой, піду я хоч аж в обляги до гетьмана та застережу його од тих розбишак. Може, до гетьмана якось таки доступлюсь.
І Немирич знов схопився з місця. Його брала така нетерплячка, що він і попару не знаходив, заметушився, парка парив, шукаючи своєї зброї.
— Ласкавий друже! Нехай вже зостається на завтра ця справа. Ваша милість завсіди або на війні, або коло книжки та коло науки, а все не всидить без діла, — сказав Іван Виговський.
— Це правда. Марс та мудра Мінерва — це улюблені боги вашої милості. Од шаблі та до книжки, од книжки та до шаблі, в цьому усе ваше життя, — обізвався Тетеря.
— Ні, оце мені довелося тепер од шаблі та до шаблі, од меча та до списа, од шведів та до Ракочія. Намахався я шаблею на Яна-Казиміра вкупі з польськими панами. Але ж буде йому втямки, як зачіпати наші шляхетські привілеї, нашу шляхетську вольність! — сказав Немирич.
— А тут, вельможний пане Немиричу, гетьман мав багато клопоту з московськими боярами, мабуть, більше, ніж польські пани з своїм королем, — промовила Катерина і таки не втерпіла: розказала Немиричеві усі пригоди з московськими боярами і так жваво обмалювала їх навкруги, і спереду, і ззаду, що Немирич заслухався.
— Ваш панотець, — сказав Немирич, — а наш гетьман дуже помилився, що оддав Україну в підданство Москві. Я пристав до гетьмана, покинув свою соцініанську віру, знов прийняв благочестіє і вернувся до нашої давньої церкви, бо люблю рідний край і ладен служити на добро йому, доки й мого живоття, Але пересвідчився тепер в тому, що й сам гетьман слабий через те, що йому Москва дала отруту своїм зневажанням наших прав. Бояри не пустили наших послів і до намету, де вони ставили умову з Польщею на смерть Україні. Я вже про це чув. Москва груба, ще й до того темна; вона ламатиме і зломить наші привілеї, наші умовини з нею, бо й сама їх давно втратила. Московські горді бояри давно стали холопами і стукають чолом перед царем. А в Польщі золота воля для шляхти. Не треба було б гетьманові оступатись од Польщі.
— Мене тут Бутурлін зневажав, як останнього свого хлопа, назвав мене перед усіма нікчемним, негодною людиною, — обізвався Іван Виговський.
— То це так він назвав в вічі нашого генерального писаря, великого канцлера України! — крикнув Немирич і схопився та ніби скипів. — Так назвав вашу милість якийсь нікчемний окольничий? Отака честь од Москви згодом буде нам усім! Я знаю бояр добре. Це перевдягнені в дорогі шати неписьменні темні мужики, тільки чваньковиті й горді, як сатана. Вони здатні загнути нам і в батька-матір, а то ще й по-сороміцьки, і не тільки нам, а й самому гетьманові.
Вже надворі смеркалось. Гості пили мед і балакали. Катерина, Олена й інші жінки повставали, розпрощались і пішли додому. Тихі, делікатні сутінки стелились по горбах, по зелених левадах, по луках, неначе на ясні фарби зелені й червонясті чиясь небачна велетенська рука накидала легенькі прозорі покривала. Над широкими без краю луками, понад Дніпром, навкруги обрію, небо ніби підперезалось фіолетовим поясом — широкою гарячою фіолетовою смугою. А серед тієї смуги викотився на небо здоровий, як віко з діжі, жовтий, пальовий місяць і тихо поплив по фіолетовій смузі, неначе кружало, виковане з матового золота, без світа, без проміння, без блиску.
Господар знов звелів принести на ганок меду та венгерського вина. Гості знов розговорились, і розмова їх велася довго, доки не залиснів світ місяця на ганку, на матовому білому виду красуня Івана Виговського, на високому чолі, на червоному кунтуші, на широкому білому комірі і довгому волоссі Немирича, котрий і тепер не покинув кальвінського звичаю одягатись в темне убрання. Тихий світ місяця облив і сивобородого сухорлявого Остапа Виговського, і широкі плечі, плисковате лице та розумні очі Тетері. Світ блищав, лився на стіл, лиснів на срібних жбанах та кухлях і освічував найпросвітніші чола тодішньої України, найпросвітніших її синів, що вже були зовсім європейці і стояли нарівні з ліпшими європейцями і бажали добра Україні, і дбали про її гаразд, про її просвітність скільки в них було змоги й сили.
Юрій Немирич зовсім заспокоївся, одпочив після важкої далекої дороги, розговорився, розбалакався і почав оповідати про свою давню вандрівку в чужоземні краї: в Голландію, в Німеччину, на береги пишного Рейна. Старий дід Остап слухав, неначе дитина слухає казку.
— Якого там дива я тільки не бачив! Які там пишні краї на високих берегах Рейна! Яке багатство, яка морська торгівля в Амстердамі, в Гамбурзі! Кораблі за кораблями шугають з моря в порти, неначе степові орли, і привозять скарби з далекого сходу, з багатої Індії. Які там багатства, які скарби! В нас на Чорному морі нишпорять тільки розбишацькі турецькі галери та запорозькі чайки. А там же тих кораблів — неначе хатів в Чигирині. А береги Рейна! Неначе рай цвіте в садках та виноградниках. А над Рейном на скелях виснуть давні лицарські замки з гострими баштами. Але і в тих замках вже зникла лицарська воля. Монархи приборкали вже давніх лицарів, приборкали тамошню шляхту. Тільки в Польщі ще стоїть шляхта на своїй волі, як нігде на світі. А од шляхти ж йде просвіта й наука.
— Стоїть тільки в Польщі, це правда, — обізвався Іван Виговський.
— Гетьман погано зробив, що оддав Україну Москві: при Москві нігде нічия воля не встоїть. Вона усе зламає, й потрощить, і загасить те світло науки, що і в нас засвітилось. Помре старий гетьман, тоді нам треба повернути знов до Польщі. Тільки в Польщі ми, і пани, й козаки, зможемо вдержати свої права та привілеї, — сказав Немирич.
— Я й сам бачу, що ні волі, ні науки Москва не понесе на Україну, а понесе тільки грубих, здирливих та лайливих бояр, — обізвався Іван Виговський.
— Тоді нам треба б заснувати на Україні вищі європейські школи для мирської науки, університети, от хоч би в Києві та в Вінниці або деінде, — тихо промовив Немирич.
— Ой, треба б, треба б! нема що й казати. Може, колись і заснуємо, — промовив Іван Виговський і задумався. В його майнула думка, як би то взяти в свої руки гетьманську булаву, щоб здійснити оті золоті мрії Немиричеві та й свої на добро, на просвітність рідної України.
— Тільки шкода, що гетьман зніс унію... Навіщо було зачіпати унію? — обізвався з кутка старий Остап Виговський.
— Ні, тату! Унії нам не треба, — сказав Іван Виговський. — Од неї в нас тільки сварка та змагання і між нами самими, і в нас з поляками. Найкраще, як дома одне стадо та один пастир. З ляхом дружи, а камінь за пазухою держи! Ляхи не повинні микатись в наші справи, хоч би ми й [були] під Польщею.
Вже місяць високо підбився вгору, а гості ще довго сиділи та балакали про невідому будущину України, про її просвіту та вольні права. Але в усіх тільки й мови було про права шляхти, котра в Європі вже втрачувала свої геть-то вже широкі феодальні привілеї, як шкідливі для широкого розвитку народу й городян.
— Як будемо коли під Польщею, то козакам треба зрівняти свої права з великими привілеями польської шляхти і стати шляхтичами на Україні; отоді нами ніхто не насмілиться орудувати по своїй вподобі: ні король, ні сейм в Варшаві, ні цар, ні бояри, — сказав Немирич, встаючи з-за стола.
Іван Виговський задумався, похиливши голову, і мовчав. В його мигали думки про уклад на Україні, який треба було запровадити, який здавався Немиричеві і йому найліпшим.
"Немирич каже правду: найліпше було б, щоб козаки мали права й привілеї на Україні, які має польська шляхта в Польщі", — майнула думка в Виговського.
Чи думали, чи гадали ці найпросвіченіші люди свого часу на Україні, що великі шляхетські привілеї впадуть вагою на народ, і що вони самі потонуть з своїми нащадками в польському шляхетському морі, а їх нащадки, сполячені до п'ят, стануть ворогами Україні й народові...
Ще довго балакав Немирич і розказував про пишні чужоземські краї. Гості повечеряли на ганку і розпрощались з господарем. Господар поклав спати Немирича в своєму покої, а сам послався на ганку на лаві і ліг на одпочинок. Але сон не брав його. Місяць високо піднявся на небі, і на ганок впала тінь. Виговський згадав Олесю, згадав Київ в місячному сяєві... А в його думці виникали якісь чудові чужоземські здорові міста десь над Рейном, десь над морем в Голландії. Він неначе бачив кораблі в портах з багатою вантагою усякого дорогого краму, ніби бачив якісь собори пишні, високі, бачив школи. І це усе він переносив в своїй думці на Україну: багаті кораблі уявлялись йому вже на Чорному морі, а школи — в Києві, на Україні... І йому забажалось взяти в руки булаву, щоб тільки позаводити це усе і на Україні.
(Продовження на наступній сторінці)