— Що до мене, то я, бувши волом, так крутнула б рогами, що й ярмо, й занози, й притику потрощила б, ще й в боярські пампушки штурхнула б рогами. Ой грубі ж, ще й до того сапаті ті бояри! — говорила Катерина. — Ото буде про що розказувати Олесі, як оце вона приїде в Чигирин!
Гості Виговського забалакались, розмовляючи за бояр. Коли це за двором несподівано застукотіли колеса. За ворітьми спинився ридван. Ярема кинувся з льоху одчиняти ворота.
— Одчиняй, старий, швидше! Плуганиться, неначе вівця з перебитою ногою, — крикнув погонич за ворітьми на старого Ярему.
— Хтось приїхав, хтось приїхав! Годі тепер балакати про московських бояр, бо вітер донесе нашу розмову аж до самої Москви, — сказав Іван Виговський.
"Чи ворог, чи приятель оце в нас за ворітьми? Видко, що хапається. Певно, щось спішне! І хто б це був такий?" — вертілась в його думка.
Ярема одчинив скрипучі ворота так раптово, що аж ворітниці захилитались. Він вглядів, що на возі сидів лицар. В одчинені ворота шугнули чорні баскі коні, неначе чотири степові орли, повернули кругом широкого двору і зопалу неначе осіли перед ганком. В повозі сидів овруцький староста Юрій Немирич.
Усі впізнали його і вмить схопились з місця. Іван Виговський та Данило кинулись до ридвана так швидко, неначе злетіли по східцях на крилах.
— Ого! Саrіssіmus domіnus* (* Найясніший господарю! (Латин,) —Упоряд.) Немирич! — крикнув Іван Виговський.
— Тuus semper carіssіmus amіcus et frater* (* Завжди найясніший твій друг і брат! (Латин,) — Упоряд.) — крикнув Немирич з воза і прожогом схопився і скочив на землю жваво, проворно, неначе йому було ще двадцять років.
Іван Виговський простяг руки і обняв його на льоту, неначе впіймав його на повітрі. Немирич скочив додолу і тричі гаряче поцілувався з Іваном Виговським.
Вже сонце скотилось над ліс і обливало двір і садок червоним світом, обсипало лиснючі чорні з сивиною Немиричеві кучері, грало блиском на позолоченому держалні його шаблі, на пістолеті та кинджалі, заткнутому за черес, на золотистій кольчузі, котру було видко на персах з-під широкого кунтуша. Немирич був рівний станом, високий на зріст, гарний з лиця, проворний, аж трохи тороплений.
Данило Виговський, Павло Тетеря й Ковалевський привітались з Немиричем дуже привітно. Іван Виговський запросив гостя до господи. Немирич вибіг по сходах на ганок, поцілувався з старим Остапом і кинув жарт неначе на льоту:
— Ге! reverendіssіme pater*! (* Ясновельможний отче! (Латин.).) Сидите тут на ганку та хліб дурно збавляєте. Анумо, з нами в стан до Ракочія! До шаблі та до списа! — крикнув Немирич до старого Виговського.
— Еге-ге! Моє вже минуло. Нам тільки й зосталось, що на ганку грітись проти сонечка, — сказав сивий дід і засміявся сухими, тонкими, ніби зів'ялими устами.
— Просимо до господи! до світлиці! — просив генеральний писар Немирича.
— Спасибі! Навіщо йти до світлиці, коли й тут гарно... Сідаймо тут та побалакаємо, бо я оце хапком прибіг до Чигирина, летів день і ніч, — сказав Немирич і не сів, а ніби впав як підкошений на стільчик.
— Що ж там таке трапилось? Звідкіль ясновельможний староста прибіг до нас, так що й вороні твої вкрились піною, як я оце бачу? — спитав Іван Виговський в Немирича.
— Просто з венгерського стану навісного Ракочія з-під Любліна, — сказав Немирич.
— Чого ж ваша вельможність там був? — спитав старий Остап.
— Як чого? Я ж пристав до Ракочія з паном Грондським та з польськими панами дисидентами, соцініанами. Нас багато перейшло до Ракочія, і оце ми бились з королівським військом. Провчили ми добре короля Яна-Казиміра! Багато панів присягло на вірність Ракочієві, багато містечок та міст ми поздавали самохіть трансільванському князеві, щоб провчити короля Яся. Нехай знає Ясь, як небезпечно зачіпати шляхту. Хотів він обчикрижити наші права і стати неомежованим монархом, щоб керувати панами, як слугами. А ми його самого вигнали з Варшави. Ракочій вже в Варшаві з військом.
— Невже! — крикнули всі в один голос.
— Вже! Але був він в Варшаві довгенько, та оце його вже витиснули з Варшави, бо Богданові спільники оті Ракочієві вівчарі та свинопаси, не варті доброго слова.
— Знаю, знаю! Вони вчились воювати, певно, на запічку або на печі, оті вівчарі, волохи та венгри, а не на полі битв, — обізвався Іван Виговський.
— Вже чи так, чи інак, а Ян-Казимір буде пам'ятати до нових віників, як небезпечно зачіпати шляхту. Шляхта ще й передніше була пооддавала польські міста шведам і присягла на підданство Карлові Густавові, щоб показати Янові-Казимірові, що шляхта в Польщі дужча за короля і зробить, що схоче. Тоді Ян-Казимір мусив тікати в Сілезію. А тепер і ми з Ракочієм дали йому пам'ятного, здорово приборкали його, нехай не квапиться обтинати наші права. Король хотів приборкати шляхту, але шляхта не пошилась в дурні і приборкала короля.
— То ваша милість вкупі з шведами бились з королем? — спитав Данило Виговський.
— Авжеж бився! Ще б пак не битись, коли Ян-Казимір намірився обтяти наші привілеї і стати монархом над шляхтою. Я перейшов був до шведів, а потім оце ходив вкупі з військом Ракочія на Варшаву. Ніяк не всиджу вдома, коли яке ледащо зачепить шляхту, — сказав Немирич, — але тепер, коли ми короля вже добре провчили, я покинув Ракочія і оце прибіг просто з Ракочієвого стану до гетьмана. Оце зараз поїду до гетьмана...
Немирич жваво підвівся, неначе підскочив, і вже насторочився бігти по сходах.
— Гетьман нікого тепер не пускає до себе, він давно слабує. Тут тільки що були посли од шведського короля та од Ракочія. Гетьман вирядив послів і ліг на ліжко, бо дуже втомився. Здається, він вже на ладан дише. Та чого ж вам, вельможний пане, так приспіло доконче бачитись з гетьманом? — сказав Іван Виговський.
— Хочу оповістити йому щиру правду про його спільника Ракочія і його військо. Ракочій не вартий доброго слова, не вартий того, щоб з ним держати спіл. А вже його військо, ті венгри та волохи, та усякі греки, та усякі заволоки, то не лицарі чесні, а правдиві розбишаки. Не варті вони, щоб ми держали з ними спіл. Краще йти в супряжичі з чортами, ніж з ними. Зараз поїду до гетьмана!
Немирич, нервовий на вдачу, жвавий, непосидючий та палкий, вже кинувся з ганку, щоб вскочити в ридван. Іван Виговський вдержав його за руку.
— Ласкавий пане! Гетьман слабий; вас сьогодні не пустять до гетьмана. Сідайте та одпочиньте з дороги, бо ви стривожені та втомлені. Побалакайте з нами та оповідайте нам докладно, чого там накоїли ті супряжичі з дідьками. Будь ласка, ваша милість, сідайте та втихомиртесь! — впрошував Іван Виговський.
Немирич сів на стілець. Спокійна, тиха вдача Виговського, його тихий та привітний голос неначе свіжим вітерцем подихнули на палку, неспокійну Немиричеву вдачу. Немирич сів і почав оповідати, але все повертався на усі боки, неначе його силою посадили на стільці, неначе хтось держав його силою на одному місці і не давав йому знятись з місця і полетіти в гетьманський двір. Нервовий та ворушкий Немирич своєю неспокійною вдачею був схожий на запорожця, але з коша не запорозького, а шляхетського. Він був ладен кидатись в усякі битви, переходити з шведського стану до Ракочієвого або й до іншого, аби захистити привілеї шляхти.
— Ракочієве військо — це якась наволоч, а не лицарське військо, це ватага диких волоських вівчарів та венгерських свинопасів та пастухів. А до їх поприставали наші наддніпрянські левенці, що живляться війною, та якісь волоцюги, та пройдисвіти греки, та усяка наволоч. Чи вступлять в село польське або містечко, зараз грабують, палять, руйнують, ріжуть товар, вівці, кури, качки, свині, розкладають багаття в загородах, смалять, патрають поросята, їдять, п'ють, а потім посваряться, полаються за здобуток і давай самі битись та різатись! В їх все гульня та різанина. Вони нічого путящого для нас не зроблять. Це Батиєва дика татарська орда, а не військо. Польська шляхта, соцініани кинули Ракочія. Кинув його і я. Мені сором бути в спілці з цією дикою ордою. Шведи... О! Це інша річ! Шведи — це шляхетні лицарі: з ними варто держати спіл. А Ракочієві трансільванці... пху! Ні! Зараз поїду до гетьмана і усе докладно заповіщу. Нехай порве спіл з Ракочієм!
І Немирич знов підвівся, щоб бігти до гетьмана. Карі чималі очі його блищали. Шляхетне високе чоло лисніло од поту в одлисках вечірнього сонця. Ненависність до дикої Ракочієвої орди блищала в очах, виявлялась в нервовому лиці. Його брала нетерплячка, так що він не міг всидіти на місці.
— Вельможний дорогий друже! Спокій в цих справах передніше за все й вартніше за все. Сідайте та вип'ємо по кубкові доброго меду та побалакаємо. А завтра, як діждемо та живі будемо, то й підемо до гетьмана. Може, він подужчає до завтрього. Скидайте, carіssіme amіce*, (* Дорогий друже (латин.), — Упоряд.) кунтуш та кольчугу і будете в нас дорогим гостем! — сказав Іван Виговський і тихенько білою, але жилавою рукою, зсунув з його плечей кунтуш, а далі почав одчіплювати шаблю та витягати з-за череса пістоль та кинджал.
— Коханий пане! ой, не здіймай з мене кунтуша, бо я таки зараз думаю побалакати з гетьманом! — сказав Немирич і знов насунув на плечі кунтуш.
(Продовження на наступній сторінці)