Я придивився, чим вона торгує. То були пучечки якоїсь сушеної трави, а може, й справді водорості. Але те, що це не глобулус, і сумніву не було. Глобулус же, як казав Фарадейович, — мікроскопічна одноклітинна водорість, і мати такий вигляд не міг аж ніяк.
Розказав я тоді про це Яві, подивувалися ми заповзятливості й базарному талантові Книшихи ("От людей обдурює зміюка!"), а потім і забули. Чим тільки не торгують на тих базарах! Це ж тобі не в магазині.
А тепер я згадав. Може, й справді Книш на глобулус зазіхає.
— В усякому разі, — рішуче сказав Кукурузо, — ти собі як хочеш, а я сьогодні вночі…
Кукурузо не договорив. Раптом з плеса долинула дзвінка пісня:
Пусть всегда будет солнце,
Пусть всегда будет небо,
Пусть всегда будет мама,
Пусть всегда буду я!
Розділ XVІІІ
Несподівані Ігор, Валька та інші
Голоси були хлоп'ячі й дівчачі — бадьорі піонерські голоси. Здавалося, що плавнями просто по воді й болоту крокує через очерети веселий піонерський загін. Ми здивовано перезирнулися — що таке? Потім рвонулися й побігли на берег — туди, звідки видно було плесо. Але нічого не побачили — заважав очерет.
Ми швидко видряпалися на стару вербу, під якою стояв курінь. Це було найвище дерево на острові. І тоді побачили: з стружки на плесо випливали, наче лебіді, білі човни. У човнах сиділи піонери — в білих майках, у білих панамках, з червоними галстуками. В першому човні стояв на весь зріст стрункий високий юнак у білих штанях, без майки, але теж з червоним піонерським галстуком. То був, мабуть, вожатий. Під бронзовою шкірою його випиналися могутні мускули. Здавалося, цей юнак зійшов просто з фізкультурного плаката "Готуйся на значок ГПО!"
Та от пісня скінчилася, і вожатий вигукнув:
— Друзі, пропоную на цьому острові зробити зупинку! Як ви вважаєте, товаришу штурман? — схилився він до маленького вилицюватого хлопця з насупленими бровами, що сидів на кормі.
— Тільки так! — дуже серйозно відповів хлопець. Всі чомусь засміялися.
— Тоді держіть курс на острів, штурмане! — в тон йому сказав вожатий.
— Тільки так! — повторив хлопець, і знову всі засміялися.
Але на хлопця це не справило ніякого враження. Він і бровою не повів.
Один за одним човни пристали до берега. І враз острів ніби перетворився на піонерський табір: сміх, крики, біганина. Хтось бив м'яча, хтось уже хлюпався у воді, хтось ловив сачком метеликів. Серед піонерів ми побачили й кількох васюківських юннатів, але вони були не з нашого кутка, ми їх знали погано. Ми сиділи на дереві, не знаючи, що нам робити, — чи показуватись, чи ні. Та довго вагатися нам не довелось. Якась висока цибата дівчинка натрапила на курінь і вигукнула:
— О! Дивіться! Тут хтось живе!
Всі збіглися до неї. Підійшов і вожатий. Смаглявий прудкий хлопчина з фотоапаратом через плече шмигнув у курінь і одразу ж вискочив, тримаючи в руках електричний ліхтарик.
— Ліхтарик! — пояснив він. — Механічний. З динамкою. Дає струм лише тоді, коли натискати на цю ручку.
І почав чвиркати, показуючи. Кукурузо неспокійно засовався на гілці.
Цибата дівчинка теж шмигнула в курінь і потягла звідти рушницю.
— Погляньте, справжня, мисливська…
— Ой, обережно, вона, може, заряджена! Ще стрельне, — зойкнула котрась із дівчат.
Тут Кукурузо вже не витримав:
— Ану не займай!
Всі враз підняли голови. Ховатися більше було нічого.
Ми злізли з дерева. І одразу нас оточили піонери.
— Хто ви?
— Що ви тут робите?
— Це ваш курінь?
— І рушниця ваша?
— Ви мисливці?
— Ви тут живете?
Я розгублено подивився на Кукурузо. Він похнюпився і мовчав.
— Та вони, мабуть, просто рибалять тут. Це наші, з Васюківки, — сказала васюківська юннатка, здається, з восьмого класу.
— Або з дому втекли, — підкинула друга (ми про неї тільки знали, що вона вредна й дочка колгоспного бухгалтера).
— Або в індійців грають. Як "Маленькі дикуни" Сетона-Томпсона. Пам'ятаєте? — втрутилася цибата.
— Або у Робінзонів… Правда ж? — сказав вожатий. Я зовсім безпорадно глянув на Кукурузо. Мій друг густо-густо почервонів. І раптом сказав:
— Ні в що ми не граємо… У нас тут діло одне… А ви хто такі?
— А ми з Києва. Юннати ми, — зацокотіла гостроносенька дівчинка в окулярах.
— Приїхали сьогодні, — перебила її цибата.
— От Валько, не перебивай! Дай я скажу! — вигукнула гостроносенька і знову зацокотіла. — Сьогодні приїхали. Приїхали сьогодні. Да… Почули, що у вас глобулус виводять і от приїхали. Наш керівник професор Дудка говорить що… Ви знаєте професора Дудку? О, це знаменитість! Світова знаменитість! Говорить, що ваш глобулус, — це надзвичайно. Надзвичайно! Вони приїдуть завтра — і професор, і кореспондент газети "Зірка". А ми сьогодні приїхали. Професор і кореспондент теж сьогодні приїхали б, але в професора сьогодні термінова вчена рада в Академії. Несподівана. А в нас уже квитки були. От ми й приїхали. А ваші не хочуть нам показувати глобулус без професора. Кажуть: "Завтра". Ну, ми розуміємо — люди стільки старалися, їм хочеться, щоб урочисто… Ми розуміємо… А у вас яке діло? Яке? Га?
Кукурузо набурмосився:
— Діло… та й усе…
— Секрет? Так? Секрет? — не вгавала гостроносенька.
— От іще Оксана! Причепилася, як сльота до плота! — вигукнула цибата Валька. — Раз не говорять, значить, секрет.
— Ну, гаразд, не кажіть, не кажіть, хан буде секрет, — погодилася гостроносенька Оксана.
— То ми вам, мабуть, заважатимемо тут? — спитав вожатий.
— Ні, аж до вечора можете буть, — милостиво дозволив Кукурузо.
— Та ні, ми на якусь годинку. Просто хотілося скупатися й поснідати на свіжому повітрі, біля вогнища. Дівчатка з самого Києва про це мріють. Он Оксана ніколи в житті не снідала біля вогнища, — усміхнувся вожатий.
— Вона й живої корови ніколи не бачила. Тільки на картинці, — підморгнув вожатому хлопчина з фотоапаратом.
— Ти дуже багато бачив! От зараз як дам! — кинулася на нього Оксана.
— Брек! Бій закінчено! Перемогла Оксана! — вигукнув вожатий. — А тепер — за діло! Виймайте харчі! Розкладаймо вогнище!
— Тільки так, — авторитетно підтвердив маленький "штурман".
Піонери одразу загаласували й побігли до човнів.
— Ти, Ігоре, займись вогнищем, — сказав вожатий хлопчині з фотоапаратом. — Ти в нас майстер.
— Ходімо, я покажу, де хмиз, — по-хазяйськи запропонував Кукурузо. І ми втрьох пішли в глиб острова. Йшли і, як це завжди буває на початку знайомства, ніяково мовчали — не знали, про що говорити. І раптом Ігор, не розтуляючи рота (ми це добре бачили), голосно чи то бевкнув, чи то гавкнув. І враз десь всередині в нього заграла музика. Справжня музика. Джаз. Ото знаєте: "Бз-вз, дудль будль, бум-бем, бу-га-га…!" І потім щось заспівало жіночим голосом по-ненашому… Ми стали і вирячились на Ігоря, мов барани. Що за таке?
Він засміявся і пересунув з-за спини наперед те, що ми весь час вважали за фотоапарат:
— Приймач! На транзисторах, напівпровідниках. Це я тільки у футлярі від фотоапарата його змонтував. Бо іншого корпусу не було. Та й зручно. Через плече носити можна.
Он воно що! Так це транзисторний радіоприймач, такий, як у діда Салимона! Як ми зразу не догадались?
— Гарна штука, — опам'ятавшись, поблажливо сказав Кукурузо. — Скільки дав?
— Що — дав?
— Заплатив скільки?
— Ніскільки. Сам зробив.
— Що-що? — Кукурузо скривився і приклав долоню до вуха, наче недочув. Я хихикнув.
— Сам, кажу, зробив, — серйозно повторив Ігор.
— Ага, — криво посміхнувся Кукурузо — Ну да. Я ж і питаю: скільки дав? У нас у сільмазі "Турист" продається. Тридцять п'ять карбованців. Красивий, під перламутр. Ну, а цей, звичайно, гіршенький.
— От, дивак, не вірить. Ну, як хочеш.
З кущів вийшов вожатий.
— Про що це ви, хлопці, сперечаєтесь?
— Та нічого, просто так, — махнув був рукою Кукурузо, але потім, глянувши знизу на вожатого, раптом єхидно спитав:
— Дядю, а у вас всі піонери отакі-го… чи тільки цей?
— А що таке?
— Та нічого… Просто він каже, що оцей приймач сам зробив. Може, ота худенька автомобіль справжній сама зробила, а отой "штурман" — "тількитак" — у космос літав?
— Щодо космосу та автомобіля не скажу, а от приймач він дійсно сам зробив. Це точно. Він у нас молодець. У радіогуртку вже третій рік. Академіком буде.
Вожатий говорив серйозно, без всяких жартів. Не вірити йому було неможливо. Кукурузо одразу скис — насмішкуваті вогники в очах погасли, куточки губ опустилися.
(Продовження на наступній сторінці)