— Ходімо! — скреготнувши зубами, сказав я, Будь-що я мусив дістати годинника!..
— Ходімо! — сказав Будка.
Перший у печеру, пригнувшись, зайшов "чувак", другий Будка, тоді я, за мною Ява, останнім мусив іти малий... (як потім з'ясувалося, він у печеру навіть не заходив, а одразу чкурнув додому). Підземний коридор був невисокий і вузький, іти можна було тільки один за одним, пригнувшись. Ми чвякали босими ногами у мокві, ноги судомило від холоду. Я раптом гостро відчув, що я під землею, — круг мене вогкість, темрява і жах. І земля немов тисне на мене, душить мене зверху, з усіх боків. Ну точнісінько, як у могилі.
"Чувак" і Будка, що йшли один за одним поперед мене, світили собі дорогу ліхтариками і зливалися в один химерний двоголовий, чотирирукий і чотириногий силует. Ми повернули один раз, другий, — праворуч, ліворуч... Мені вже здавалося, що от зараз-зараз (як це завжди буває в пригодницьких романах) ми вийдемо в освітлену високу печеру, де у великій скрині з награбованими коштовностями лежить "наш" годинник. І раптом...
Раптом мені наче накинули на голову ковдру. Подвійний силует "чувака" та Будки зник. Суцільна непроникна темрява огорнула мене. Я мимохіть спинився. Й одразу відчув, як Ява наштовхнувся ззаду на мене.
— Що? — приглушено спитав Ява.
— Агов! Де ви? — здавлено гукнув я. І завмер, нашорошивши вуха. У відповідь ані слова. Кругом панувала чорна, мокра, холодна підземна тиша. Тільки десь у глибині цієї тиші чувся шум води — наче з ринви...
— У-у, гади! — у відчаї скрикнув я. — Стіп! Стрілятиму! — і я вихопив з кишені пістолет і щосили натиснув на спуск.
Ба-бах! — спалахнувши блискавкою, гримнув постріл.
— Атас! — перелякано верескнув хтось зовсім близько.
І щось зашльопало-зашльопало по мокві, наче десятки жаб сіртонулись врізнобіч. Потім десь віддалік гепнулося, зойкнуло — і все. Потонуло у бездонній тиші.
Ява заторохкотів коробкою сірників, виймаючи її з кишені. І раптом — "ой!" — легенько ляпнулось унизу.
— Упустив, — розпачливо прошепотів Ява. Я чув, як він ляпав рукою по мокві, шукаючи. Але то було дурне — сірники наші уже нікуди не годилися. І тут я збагнув весь жах, всю страшну безвихідь нашого становища.
Ми були без вогню, самі у заплутаному підземному лабіринті, у цілковитій темряві. Вибратися звідси ми могли тільки навпомацки. Але з таким же успіхом ми могли павпомацки залізти ще глибше в землю. А якщо врахувати, що в таких печерах часто живуть отруйні змії, кажани, величезні щури та інша погань, то...
— Ану бахни ще раз, я знайду... — жалібно сказав знизу Ява.
Я судомливо натиснув на спуск. Ба-бах!.. На якусь мить при спалахові я побачив винуваті похилені плечі мого друга Яви. "Як він зараз переживає, мабуть, що впустив сірники", — подумав я і хотів ще щось благородне, людяне подумать (у хвилину страшної небезпеки чогось завжди хочеться бути благородним!), але не встиг...
Раптом почувся тремгячий Вальчин голос:
— Х-хлопчики, не стріляйте! Що ви робите?!
Валька! Тю! Звідки вона тут?!
— Агов! Де ти? — радісно гукнув я
— Т-тут... — і за кілька кроків від нас, за Явиною спиною, несподівано спалахнув ліхтарик.
— О, та ти з ліхтариком! От здорово! А то ми сірники згубили, — бадьоро заговорив Ява, підводячись. І він — в котрий раз уже — гордо глянув на мене: знову його Валька стала нам у пригоді. Та ще й у таку мить! Це вже просто як у кіно...
— А ти ж як тут опинилася? — спитав я.
— Та потім... Ходімо звідси... Тут так страшно. . Та й то правда, поговорити ми ще встигнем. І ми всі втрьох квапливо зашльопали до виходу.
Ху-у!.. Як хороше з підземного мокрослизького холоду попасти в теплі обійми зоряного літнього неба! Якими симпатичними здаються ці похмурі темні дерева! Наскільки краще все-таки на землі, ніж під землею!..
— А що це взагалі за печера? — спитав я, озираючись на чорну роззявлену пащеку підземелля.
— Та це дренажна система. Для підземних вод, — сказала Валька.
І від цих буденних слів "дренажна система" підземелля одразу втратило свою страшну таємничість і стало зрозумілим, чимось на зразок каналізації (хоча я й у каналізацію вночі б не поліз!).
— То що, вони вас завели і кинули? Еге? — спитала Валька
— Та хто його зна, — знизав я плечима. — Вони поховалися і мовчать. А коли я стрельнув, вони "атас!" — і побігли. Хтось із них навіть гепнувся по дорозі! Аж загуло!. Якби у нас був ліхтарик...
— Ой хлопчики, — схопилася Валька руками за щоки (навіть ліхтариком собі по скроні стукнула). — Там же колодязі! Може ж, він там убився!..
— Що? Які колодязі?
— Та дренажні ж! Ви чули — вода шумить! То ж іде коридор, а тоді — раз! — колодязь, а тоді знову коридор. Там, де ви були, один хід на схили виводить, а другий — до колодязя. І колодязь глибокий, метрів два, а то й більше. Ой хлопчики!
Ми з Явою перезирнулись.
— Ходімо? — сказав Ява.
— Ага, — сказав я.
Це було все одно що утопленику, якого тільки-но витягли, зіюву лізти у воду.
— Дай ліхтарик, — сказав я Вальці.
Триваючи в одній руці ліхтарик, у другій пістолет, я хукнув (як на старті) і перший пірнув у підземелля. Якось уже так склалося, що в усій цій історії мені доводилося вести перед. Через мене заварилася вся ця каша з годинником, мені її першому й розхльобувати!
Я йшов і відчував себе розвідником, що йде на смертельно небезпечне завдання. Мені не було страшно ашкрапелюшечки. Ззаду хекав Ява, за ним шморгала носом Валька... І взагалі... ми ж ідемо звичайнісінькою дренажною системою... Подумаєш! Тільки чого це так тенькає "під ложечкою"? От іще "підложечка"!.. Тенькає, коли її не просять... Нічого ж страшного... Ми ж ідемо витягувати Будку, що, мабуть, убився, впавши в колодязь. Ой! А щоб тобі... Це просто з-під ніг у мене скочило вбік здоровеннецьке жабище. Тьху!
Аж от те місце, до якого ми були дійшли. Авжеж! Оно ще и сірники наші розмоклі лежать. О, тут коридор завертає і розгалужується. Тепер ясно — вони погасили ліхтарики і скочили за ріг. А потім, коли я стрельнув, кинулися навтьоки. Один побіг цим коридором. А може, вони удвох побігли сюди? Тоді ніхто у ніякий колодязь не падав і не вбивався, і ми даремно йдемо. Ну і прекрасно! Що, хіба я хочу, щоб хтось убивався? Боже збав! Але все-таки треба піти туди, до колодязя. А що, як... Шум води все дужче й дужче. Яка там ринва, це вже справжнісінький водоспад! Промінь ліхтарика впирається у цегляну стінку колодязя, що, перетинаючи коридор, тягнеться вгору і вниз. Я обережно підходжу. І чомусь спершу дивлюсь угору. Метрів за три наді мною світліє круг зоряного неба, перехрещений товстими гратами.
Я спрямовую ліхтарик униз. Спершу я бачу метрів за два внизу світле, вибите водоспадом цегляне дно колодязя — там нікого. І я вже вирішую, що все гаразд. Аж раптом — я трохи сам не впав у колодязь з несподіваного переляку. Просто під ногами у себе я бачу мокре обличчя Будки. Вп'явшись розчепіреними пальцями у шпарки між цеглинами, він ледве тримається на прямовисній стіні колодязя сантиметрів за двадцять від краю, де я стою. Він мокрий як хлющ — водоспад черкає його по лівому плечу. Я ще не розумію, що він робить, але я ясно розумію одне: ще мить — і він зірветься вниз. І я рвучко лягаю просто у воду, не встигнувши сказати ні слова, тільки тицьнувши назад Яві ліхтарик і пістолет. І обома руками хапаю Будку за плечі. І лише тоді хрипло:
— Яво, передай ліхтаря Вальці і поможи!
Ще мить, і Ява ляпаєчься на пузо поряд зі мною. І вже вдвох ми держимо Будку за плечі. Тепер він не впаде, не зірветься... Але витягти його нагору отак, лежачи, ми не можемо він занадто важкий, а ми не геркулеси. Ми лежимо і держимо. Вода заливається нам у холоші штанів, ллється по всьому тілу і через коміри сорочки виливасчься у колодязь. Що це таке, зрозуміє лише той, хто спробує... Додам тільки, що вода крижана...
— Хлопчики! Ой' Що там? Ой! Ну скажіть! — ойкала Валька, підстрибуючи позад нас. Наші тіла заважали їй підійти і самій зазирнути. Та вона б, мабуть, таки не втрималась і пішла по наших тілах (ви ж знаєте дівчачу цікавість!), якби не примудрилась якось всунути між нами свої ноги: спершу одну, погім другу, потім знову — уже просто біля мого носа... І нарешті-таки зазирнула.
— Ой Будка! Ой! Будочка! Ой, держись! Та лізь же, лізь! Ну тут же так мало зосталось. Ну, будь ласка! Будочко! Ну, ще трошки, — зарепетувала вона. Я вже хотів крикнути їй, щоб вона "закрилася" (киркає, як та квочка, — теж іще допомога!), і рапюм відчув, що Будка лізе...
(Продовження на наступній сторінці)