Ми були певні, що авторитет Карафольки після нашого листа впаде и загуркоче, як порожнє відро.
Але того ж дня ми одержали дуже стриманого і ввічливого листа-відповідь.
"Дорогі друзі! Ви лаєтесь дуже красиво, але тільки тому, що ви не козацького роду і вам прикро. Ми прекрасно це розуміємо. Ми залюбки прочитали вашого листа і навіть згодні прийняти вас у свое запорізьке військо писарями — хоч у вас і двійки з мови.
Між іншим, "недогризений" пишеться з одним "н"а "відмінник", навпаки, з двома (див. правило подвоєння приголосних, підручник граматики, стор 4, § 23).
З привітом.
За дорученням славного війська запорізького кошовий Степан Карафолька".
Це було гірше, ніж якби він кожного з нас привселюдно потоптав ногами.
Ми не дивилися один одному у вічі. Такої скрути ми ще не відчували. Ніколи ми ще не виглядали так жалюгідно перед всім товариством васюківських хлопців. Треба було щось робити. Треба було рятуватись. Бо ще трохи — і навіть шмаркаті першокласники витиратимуть руки об наші голови.
— От якби нам справжню козацьку шаблюку... — зітхнув я. — Або пістоль... як ото археологи викопали... Полетів би Карафолька з кошового в один мент!
— Га? — стрепенувся Ява. — Ага... Шаблюка.., або пістоль — це було б справді... Це — сила! Із справжньою козацькою зброєю будь-кого кошовим оберуть... "
— Де ж її взяти? — безнадійно спитав я.
— Викопати! — примружився раптом Ява.
— Де? Так вона тобі и лежить під земле... Єдина козацька могила біля села була, та й то уже — фіть!
— А на кладовищі?
— Ти що??! Бр...
— Мудрагель! Хіба я кажу — свіжі могили копати? Теж іще! Знаєш старі могили скраю, понад шляхом? Без хрестів, ледь помітні у траві. Ти знаєш, скільки їм років? Років двісті, а то й більше.. Мені ще дід Салимон якось казав, що там його прадід похований... А він хто такий був? Козак, запорожець. А як запорожців ховали? Із зброєю. От і кумекай.
— Так-то воно так... Але все-таки кладовище... Мрець...
— Та який там мрець! Череп, кілька кісточок та й усе. Ти ж бачив, коли археологи копали. Що там може бути, як він двісті років у землі пролежав... Подивишся, що од тебе залишиться через двісті років...
— Все-таки... навіть череп... Якось воно...
— Та ми того черепа й не чіпатимемо, — роздратовано сказав Ява. — Шаблю й пістоль обережненько викопаєм і знову зариємо. Ніхто й не помітигь.
— То, може, хоч діда Салимона спитать?
— Хіба то його власність? То ж не картоплю па його вгороді копати... Та и як ти спитаєш: "Дозвольте вашого прадіда викопати. ." Еге? Дурний!
— А коли ж копати? Вдень?
— Ну, вдень, як побачаиь, одразу по шиях надають...
— А коли ж?
— Вночі...
— Га?
— Ти що — боїшся?
— Та ні, але...
— От ти хочеш і справжню козацьку зброю мати, і щоб усе було, як у магазині. Дуже хитрий!
— Ну гаразд, — зітхнув я. — Спробуєм...
Ви були коли-небудь уночі на кладовищі? Яьщо не були — то не ходіть. Страшно. Так страшно, що серце зупиняється.
Це я зараз кажу, а тоді... Хіба я міг показати перед Явою, що я боюсь, коли він, сатана кирпата, вів себе так, наче не на кладовище вночі йде, а в клуб на кінокомедію.
— То боягузи, заячі душі, повидумувані, що на кладовищі вночі страшно, — весело казав він — А насправді, чого боятися? Живих треба боятися, а не мертвих. Мертві тобі вже нічого не заподіють. Пам'ятаєш, Том Сойєр і Гек Фінн теж ходили вночі на кладовище. І — нічого .
— Авжеж... Нічого — криво усміхнувся я — Тільки в них на очах індієць Джо вбив лікаря.
— Ну й що... подумаєш... Але не їх же... — Ява таки забув про індійця. — Скажи краще, що ти просто боїшся.
— Чого б то я боявся, — вимовив я, ледве стримуючи дрож у голосі. І нащо я згадав про індійця, про те вбивство?! Ми проминули останню хату і підійшли до кладовища. На тлі хмарного неба вимальовувалися хрести. Місяць визирав з-за хмар, ледь освітлюючи дорогу. Позаду в темній тиші спало село, навіть собак не було чути. За кладовищем, ліворуч, чорнів гайок, а праворуч голий степ аж до крайнеба. І всюди ні душі. Здавалося, що тільки й є на світі оце кладовище і нас двоє Пригнувшись, ми пробиралися через кладовище, намагаючись не дуже озиратися на всі боки і придивлятися до могил. У кожного з нас у руках заступ. Крім того, в мене ще була щітка від чобіт (замість спеціальної археологічної — де ж бо нам її взяти!), а в Яви — ліхтарик, отой "динамічеський", що я йому колись подарував.
Тихо балакало од вітру вгорі на деревах листя. Десь порипувала суха гіллячка, наче хтось ходив у темряві між могил і скрипів дерев'яною ногою.
Згадав я раптом, як ховали недавно, влігку, стареньку прабабусю Петі Пашка. У нас у селі вмирали нечасто, і, звичайно, всі ми були на похороні. Я добре запам'ятав її обличчя, зморшкувате і ніби всміхнене.
І уявилося мені, як лежить вога зараз отут, зовсім поруч, під землею, в домовині. Розплющує очі, ворушиться, хоче підвестися. Я десь читав, що іноді помилково ховають у летаргічному сні, а в могилі "мерці" просинаються і... Волосся заворушилося у мене на голові, взялося дротом, я не можу дихнути...
І враз — жжик, жжик! — наче заскрипіли кості.
Це Ява ліхтариком.
— Отут! — шепоче, присвічує ледь помітний у високій траві горбок могили.
— Н-не.. н-не ж жикай . К краще вже в темряві копати...
Ява й сам зрозумів, що той ліхтарик не для кладовища, — більше не жикав. Кілька секунд ми мовчки стояли, прислухаючись. Потім взялися за заступи. Одночасно увіткнули їх у землю, натисли ногою.
І раптом... Ми так і заклякли... З-за могили з темряви на нас дивилися великі зелені очі. Над очима стирчали ріжки... І потім (навіть тепер я не можу спокійно це згадувати) звідти долинув нечюдський, несамовитий, нестямний крик... Такого крику я не чув ніколи в житті.
Наступної миті...
— А а а! — Я не пригадую, хто з нас перший закричав, але те, що кричачи ми обоє, — це точно.
Ми не бігли, ми летіли, майже не торкаючись ногами землі... Такої швидкості, мабуть, не знала наша Васюківка за всю свою багатовікову історію.
Ми влетіли у двір до Яви (він був ближче) і, зачинивши хвіртку, підперли її дровинякою.
Можете сміятися, але тої ночі ми спали у собачій будці. Спали, притиснувшись з обох боків до здоровенного кунделя Рябка. То був такий лютий псюра, що міг і самого чорта загризти. І як не переконували ми один одного вранці, що ми два йолопи, що то був звичайнісінький кіт, що саме коти інколи так несамовито кричать, — про повторний нічний похід на кладовище годі було й говорячи Ми нищечком позабирали з кладовища свої заступи і нікому слова не сказали про нашу пригоду.
Незабаром почалися дощі, потім зима, і "Запорізька Січ" на вигоні розпалася сама собою. Ми з Явою змайстрували з старого триколісного велосипеда льодовий самокат, і втрачений авторитет повернувся до нас.
Але після тої ночі я сказав собі: "Павлушо, ти ніколи більше не підеш уночі на кладовище. Ти повинен стати льотчиком, і тобі зовсім не треба, щоб ти почав тіпатися і заїкатися від страху. Хай твої вороги туди ходять. Хай вони тіпаються і заїкаються".
Та, бачите, не минуло й року, і от я знову збираюся вночі на кладовище.
І хоч, як завжди, при самій лише згадці про ту ніч у мене вже повна пазуха мокрого слизького холодного страху, я кажу собі "Треба йти, Павлушо. Якби це було потрібно особисто тобі, ти б нізащо не пішов. Але тут справа, ти ж знаєш, складна. І ти підеш. Бо ти мусиш повернути годинник господарю за всяку ціну".
Я чую, як поряд зі мною зітхає Ява, і знаю, що він думає про те ж саме.
Ми лежимо й чекаємо, поки поснуть дядько з тіткою. І хоч двері в їхню кімнату зачинені, ми точно знаємо, що вони ще не сплять. Бо тихо. А коли вони заснуть, ми одразу почуємо. Та й не лише ми: в сусідньому будинку почують, бо вікна розчинені. Ви не думайте, я дуже люблю й поважаю дядька й тьотю. Вони хороші, добрі и лагідні. Дядько передовик виробництва (на Дошці пошани висить) і майстер спорту. А тьотя такі коржики пече — вмерти можна! Але що поробиш, коли вони...
Ш ш! Стривайте! Починається. От послухайте!
— Хррр-у-у-у... аур-ур-урррр... хрррррау-ав-ав-аввв... сь-сь-сью-у-у... хрррря-а-а... хр-хр-хр-хр-пфу у-у...
Поснули!
Здається, наче ми потрапили у пащеку до ревучого лева або тигра. От хропуть дядько з тіткою, ну й хропуть! Якби хто влаштував змагання з цього діла, вони, певне, були б чемпіонами світу!
Ми встаємо й одягаємось. Тепер хоч з гармати гати — вони не почують...
РОЗДІЛ XIII
Нічні пригоди. Постріл у печері
Ми виходимо на балкон. Дістаємо з-під ящика ще вдень заховану вірьовку, прив'язуємо до поруччя. Тільки не думайте, що то ми для якоїсь романтики. Боже збав! Просто ми змушені спуститися з балкона по вірьовці. Бо через двері вийти неможливо — нема кому за нами замкнути.
Та й тітка на ніч ключ до себе в кімнату забирає.
Другий поверх — зовсім невисоко.
А лазимо ж ми, як мавпи. Ще й вузлів на вірьовці понакручували, щоб легше.
(Продовження на наступній сторінці)