І ми одночасно вліпили один одному по шість шалабанів. Поки ми це робили, дядько мовчки переводив погляд з Яви на мене і з мене на Яву, а потім сказав:
— Я не знаю, що це означає. Але мені байдуже. Ви правильно зараз робите. І я хочу підтримати кожного з вас. Я додам вам кожному від себе. Прошу!
І дядько так забамбурив по лобі спершу мені, а тоді Яві — я подумав, що голова моя репнула, мов кавун, на дві половини, і з обох половин посипалися іскри.
Ви б бачили дядькові пальці: кожен палець, як сарделька.
— А тепер розказуйте, — наказав дядько.
— Та пождіть... Усе з голови вилетіло! Так б'ють, та ще й розказуй, — простогнав я, хапаючись руками за голову і ніби стуляючи оті дві половини. Під моєю рукою росла на лобі здоровспнецька гуля. Я глянув на Яву. На його лобі фіолетове наливалася така сама гуля. Я дивився на Яву, як у дзеркало. Я одночасно відчував і бачив, як росте моя гуля — хоч те, що я бачив, було не моє, а Явине. Згодом я дізнався, що у кінематографістів це називається — синхронно.
— Ой, що ж ти наробив?! — зойкнула тітка. — Так же ж дітей і повбивати можна!
— Нічого, нічого, — спокійно сказав дядько. — Вони хлопці кріпкі — витримають.
— Еге, вам нічого! А як ми тепер в кіно зніматимемося? — трагічним голосом сказав я.
— Що? Яке кіно? Ану розказуйте!
— Та ви хоч холодне прикладігь. Нате вам ложки! — кинулася до буфета тітка.
Ми приклали до лобів ложки. І отак, тримаючи ложки, ми почали розказувати. Все. Чесно. Розповідь наша, як пишуть у газетах, раз у раз переривалася оплесками і різни ми вигуками (бо тітка тільки те й робила, що сплескувала руками і вигукувала: "Ох, господи!", "Ну ти диви!", "Ай яй-яй!").
Розказали ми найголовніше — про годинник і показали його ("О господи!"). Розказали про Вальку і про Будку, про наші бої і нічні пригоди ("Ай-яй-яй!"). Розказали про Максима Валер'яновича, про кіностудію ("Ну ти диви!").
Кінчили тим, що от-от зараз приїде по нас асистент і що ж тепер буде?
— Ну, хлопці, я ж не знав... — сказав дядько. — Я ж не знав, що ви — артисти... Ще ж ваших фотографій на вулицях не продають... Негаразд вийшло... Незручно висвічувати гулями на весь Радянський Союз... Ото було б не брехати, було б зразу чесно признатися... Що ж ми тепер асистентові скажемо?
І туг, буквально як у п'єсі, — тільки дядько сказав цю репліку — у двері постукали. Тітка побігла відчиняти, а ми з Явою у шаленому темпі (як ото, знаєте, у кіно — прискорена зйомка) почали вдягатися. Асистент зайшов якраз у ту мить, коли ми, надівши вже штани, одночасно сунули голови у сорочки (таким чином ні асистент наших облич, ні ми асистента не бачили).
— Драстуйте, драстуйте, я по ваших героїв, — весело сказав асистент — Хлопці вам, певно, вже говорили.
— Авжеж, — якось винувато сказав дядько — Тільки вони сьогодні, трошки . так би мовити... не фотогенічні.
Цієї мити ми просунули голови крізь коміри сорочок, і асистент побачив наші гулі.
— Гм, — сказав він. — Привіт, хлопці... Що ж це ви . А втім... — Він одійшов, примружившись, глянув на нас якось збоку. — По-моєму, нічого... Може, навіть ще краще буде... для типажу... для образу... Їдьмо!
— Та хай хоч поснідають, — заметушилася тітка і побігла на кухню.
— А ви ще не снідали? — здивувався асистент — Уже ж обід скоро.
— Ми не хочемо! Ми не хочемо! — одчайдушне закричали ми з Явою, наче нас різали. Чого доброго, асистент передумає, поки ми снідатимем!..
— Ой тьотю, не треба нічого! — кинувся я до кухні і зашипів тітці на вухо: — Я вам ніколи не прощу! Я вам ніколи не прощу, якщо через ваш сніданок...
— Ну хоч візьміть з собою по бутербродику, — плаксиво сказала тітка.
— Давайте, тільки швидше, бо він піде, — прошипів я.
Тітка забігала-закрутилася по маленькій кухні, як квочка. Розбила блюдце, розлила олію і спакувала нам, нарешті, два "бутербродики", що важили, мабуть, кілограма з півтора. Ми не стали сперечатися, щоб не гаяти часу.
— Зараз заїдемо до Максима Валер'яновича і — на студію, — сказав асистент, підводячи нас до газика, що стояв біля будинку.
...Коли ми під'їздили до лаври, я подумав про Вальку. Треба було б взяти її на студію... Вона стільки для нас зробила! Що за свинство! Чому їй не можна?.. Хай стоїть десь там іззаду. Раз є у фільмі хлопці нашого віку, може бути й дівчина... Тим більше — така дівчина! Що могла одна виступити проти цілого гурту хлопців... Що могла вночі піти у підземелля. Що взагалі ні чорта не боїться...
— Слухайте, — сказав я асистентові. — А можна, щоб з нами одна тут дівчина поїхала?
— Дівчина? — усміхнувся асистент. — А хороша?
— Отака! — підняв угору великий палець Ява. — Просто хлопець, а не дівчина... Ви її, мабуть, бачили. Вона вчора була з нами на студії.
— Правда, наказано хлопців, але...
— А її можна загримувати під хлопця. Ніхто не помітить, чесне слово... — з жаром сказав Ява.
— Ну що ж... Катайте по свою дівчину. Поки я заберу Максима Валер'яновича... Чекайте мене отут біля таксопарку.
Ми вилізли з газика, і асистент поїхав.
Біля Вальчиного під'їзду Ява спинився, затупцяв на місці, помацав гулю і сказав:
— Може, ти сам її гукнеш... Чого обом ноги бити?
От крокодил! Він соромиться своєї гулі! Все одно ж вона побачить — рано чи пізно! Я йому так і сказав. Ще й додав:
— Як хочеш, можеш піти сам. Я не заперечую. Вона ж твоя більше подруга, ніж моя.
— Подумаєш... Ну, ходімо вдвох... Просто я думав...
Що він там думав, а пішли ми таки удвох. Пішли, прикриваючи долонями свої гулі Далеко йти нам не довелося. Бо ми одразу зустріли Вальку. Просто біля під'їзду.
— О, драстуйте! — радісно вигукнула вона. — Ну, як у вас? Все гаразд? Дома не перепало? Чого це ви за голови держитесь?
— Здоров! Здоров! — ухилилися ми од відповіді. — Ми по тебе... їдьмо на студію... Асистент сказав...
— Невже? Їдьмо! О, то це у вас гулі на лобах!
Таки побачила! Далі ховатися не було сенсу. Ми опустили руки.
— А я знаю, а я знаю, від чого це! — простодушно сказала Валька. — Це ви, мабуть, знову щиглі один одному били... Еге ж?
Ми мовчки кивнули. І тут побачили Будку. Він ішов по подвір'ю, сумний і набурмосении, і не бачив нас...
— Ой, а ви знаєте, — зашепотіла Валька, — Будці так перепало, так перепало... Мати повернулася з роботи раніше, ніж звичайно. Він прийшов, а вона дома. І ви ж бачили, який у нього був костюм... Таке було-о... Мені його шкода... І взагалі він не такий уже й поганий... У всякому разі, не мертвяк, як деякі... Хоча б той самий Юрко Скрипниченко...
Ми з Явою перезирнулися. І, по-моєму, одночасно подумали про одне й те ж саме. Треба взяти його на кіностудію!.. Адже нам режисер прямо сказав, щоб ми прихопили одного-двох хороших хлопців. І ми візьмемо Будку. А що! Хай зіграє в кіно. Хай прославиться наш учорашній ворог, який завів нас у підземелля і думав настрахати до смерті... Хай! Нам хотілося бути сьогодні благородними, добросердими і великодушними.
Будка не одразу зрозумів, чого ми від нього хочемо.
— Га? Що? — повторював він, лупаючи очима.
— Та на кіностудію ж... У кіно зніматися... Не хочеш? — тлумачили ми. — Ти що, сказився, від такого відмовлятися...
Словом, коли асистент, як домовились, під'їхав до таксопарку, нас було четверо.
Асистент був розумна людина. Побачивши, крім Вальки, ще й Будку, він тільки сказав:
— Ясно... Отже, в перепустці треба поставити цифру 4? Я не помилився?
— Ага, — всміхнувся Ява.
Максим Валер'янович, що сидів у машині, зустрів нас весело:
—Привіт, панове! Нічого не питаю, бачу: все гаразд... Були серйозні бої, але перемога на вашому боці... Так?
Я мовчки кивнув і одтягнув рукав на лівій руці, де був надітий годинник.
— От і добре... От і добре, — Максим Валер’янович якось загадково усміхнувся.
— А що, не знайшли ще того... царя? — спитав я.
— Побачимо, побачимо... — і він знов усміхнувся. Мені здалося, що він щось знає, але чомусь не хоче сказати. І водночас я відчував: те, що він знає, хороше, приємне для нас.
— Ну скажіть, ну, будь ласка, — нетерпляче попросив я.
— Терпець, панове, терпець! Все з'ясується на студії... Кіно, дорогі панове, найчудесніше диво двадцятого сторіччя...
Всі ці загадкові слова ще більше розпалювали. Мене взяла така нетерплячка, що я не міг усидіти на місці: весь час крутився і поглядав у вікно — коли вже та студія...
І от знову низька брама. Знову щити з крилатими словами. Знову: "У людини все має бути прекрасне; і обличчя, і одяг, і душа, і думки..."
"От ти ж .іще, їй-богу! Ніколи, мабуть, не бути мені людиною .." — подумав я, мацаючи свою гулю.
Ми під'їхали до отих дверей, що крутяться, і вилізли з машини.
(Продовження на наступній сторінці)