Роззявивши рота, слухали ми розповіді археологів про Запорізьку Січ, — про легендарного ватажка козацького Івана Сірка, якого п'ятнадцять разів обирали кошовим отаманом, чого не заслужив жоден кошовий в історії Запоріжжя, і якого "вороги боялися більше вогню, більше бурі, більше пошесті світової"; про останнього кошового Запорізької Січі Петра Калнишевського, якого цариця Катерина II заслала до Соловецького монастиря, де він просидів у сирій темній холодній ямі аж двадцять п'ять років, але не скорився, не зрікся козаччини і, незважаючи на нелюдські муки, прожив на світі сто дванадцять років — такий був богатир.
Ми ловили кожне слово...
Оце да! От які були наші пращури!
Того ж дня експедиція почала розкопувати козацьку могилу, що була в степу за два кілометри від села. І, звичайно ж, ми, хлопці, до смерку пропадали там, на розкопках. І коли археологи відкопали козацьку зброю (шаблі, пістолі), та ще й гранчасту пляшку з-під оковитої (хоч і порожню), та ще й дерев'яну люльку, на якій перлами було викладено слова: "Козацька люлька — добра думка . " — ми трохи не попадали в яму. То було незабуінє видовище! Археологи спершу обережно копали, потім розгрібали землю руками, а тоді, намацавши щось, зовсім уже тендітно розчищали спеціальними щіточками... Ми дивилися мов зачаровані. З землі з'являлися різні речі, що пролежали в ній понад триста років.
Археологи сказали, що в могилі поховано якогось славного запорожця з війська Івана Сірка. Бо саме туг отаборювагся Сірко, як повертався з Криму, розбивши кримського хана біля Сиваша. І, видно, помер туї од ран отой запорожець і тут його й поховали. А за звичаєм запорозьким у могилу козакові клали зброю його, речі, люльку і обов'язково пляшку горілки — щоб і на тому світі, мовляв, було йому весело.
Ми довго роздивлялися ці речі, а надто пістолі та шаблю, піхви якої були оздоблені сріблом, а руків'я — з слонової кістки.
Ява зітхнув і прошепотів мені на вухо:
— От якби знаття! Ми ж самі могли одкопати!
Крім могили, експедиція вела розкопки біля дуба. Правда, викопали один тільки іржавий кухоль з кришкою, але казали, що то кухоль мало не самого Івана Сірка.
Потім археологи ходили по селу, подовгу розмовляли з найстарішими нашими дідами та бабами, — цікавились легендами, переказами, а також нащадками козаків-запорожців. Особливо довга була розмова з сголітньою бабою Триндичкою.
— Скажіть, будь ласка, бабусю, ким були ваші батько й дід? — ніжно питав її опецькуватий археолог Папуша (той, що колись утопив у плавнях рушницю).
— Ага... були, синку, були... — радісно кивала Триндичка.
— Ким же вони, бабусю, були?
— Ага, — кивала Триндичка.
— Козаками були, запорожцями?
— Ага, — кивала Триндичка.
— Чи, може, просто мужиками, гречкосіями?
— Ага, — кивала Триндичка.
— Гречкосіями? — розчаровано перепитував Папуша.
— Сіяли гречку, сіяли... — радісно кивала Триндичка. — І просо, і овес... А попід хатою мак...
Так нічого від баби й не добилися.
Дуже цікавилася експедиція також найстарішими у селі хатами — тими, що під стріхою, що аж у землю вросли, що мохом взялися, їх було вже небагато, і археологи кожну з них облазили згори донизу, в усі закапелки зазирнули. І тут сталася прикра для нас несподіванка. Оглядаючи хату, де жив Карафолька, Папуша раптом зчинив такий радісний гвалт, наче знайшов золото. На сволоку, під крейдою, він виявив напис: "Цю хату збудував 1748 року 10 квітня козак Титарівського куреня Гаврило Карафолька".
— Дивіться, дивіться, — захоплено кричав Папуша. — Це ж історія! Це ж архітектурна пам'ятка... Бережіть, люди добрі, бережіть цю хату... Відсьогодні ми берем її на облік... Це ж така рідкість...
Вся сім'я Карафольчина була приємно здивована — вони самі не знали, в якій знаменитій хаті живуть. Того ж дня з'ясувалося, що й дід Салимон — праправнук запорізького сотника, і голова колгоспу Іван Іванович Шапка — нащадок запорожця, і вчителька Галина Сидорівна козацького роду.
У нас завжди поважали старих людей, але такого успіху вони не мали ніколи Цілими днями вони не сгуляли роти — згадували. Дідів і прадідів, бабусь і прабабусь... І як послухати, то всі ці бабусі, як правило, були неймовірні красуні, а діди такі силачі, що ой-ой (один бугая колись зборов, другий підводу з картоплею підняв, третій дуба з землі вирвав...). Плюгавих, кволих, кривих, кислооких, горбатих предків не було ні в кого. Різниця тільки в тому, що одні красуні й силачі були козацького роду, одні — мужицького. І тут нічого не вдієш. Предків не вибирають і не замовляють. Кузьма Барило був козацького роду, Вася Деркач —козацького, Гребенючка — козацького. А ми... Особливо ми не могли пережити, що Стьопа Карафолька, староста класу, відмінник і взагалі позитивний образ, який нам щодня ставили за приклад і якого ми через це терпіти не могли, Стьопа Карафолька, в якому не було ні на стілечки нічого козацького, — був прямий, безпосередній нащадок славного запорожця. А ми... у мене ще хоч був десь далеко по материнській лінії якийсь козак-заброда, а в Яви — анічогісінько, самі за себе гречкосії.
— Діду, невже ж ото у нас у роду не було жоднісінького запорожця? — з надією питав Ява свого діда Вараву.
— Не... щось не пригадую.
— От іще! — сердито одвертався Ява (наче дід був винен).
— Дурень ти, — спокійно казав дід. — Та що там ті козаки без гречкосіїв варті були... Хто б їх годував? З голоду повмирали б... А як була земля наша в скруті, тоді не лише козаки, а й гречкосії йшли її боронити, брали коси, брали вила і незгірш козаків били ворога.
Але на Яву дідова агітація не впливала. Бурмочучи: "Та-а... Не могли хоч би на бабі козацького роду оженитися..." — похмурий Ява ішов геть.
— І все їм нове, нове треба! Не могли ще трохи у старій хаті пожити, — крізь зуби цідив Ява, з ненавистю дивлячись на новісінький під бляхою будинок свій. — Може, і в нас на сволоку було щось написано... Дід же старий: багато знає, а ще більше забув...
Ява не міг примиритися. Ява страждав. Тим більше, що Карафолька ходив, задерши носа, і тільки чвиркав крізь зуби слиною у наш бік (словами зачіпати боявся, бо знав, що ми, незважаючи на предка, набили б йому пику).
Та його задраний ніс і чвиркання крізь зуби можна було б пережити.
Але він дошкулив нам іншим. Він організував на вигоні "Запорізьку Січ"... Військо було набране лише з "нащадків". І кошовим одноголосно обрали Карафольку.
У вишиваній сорочці, у широченних червоних шароварах, в яких його брат танцював колись у самодіяльності, у старезній дідовій папасі, що в ній уже багато років неслися кури (та то байдуже!) гарцював Карафолька перед своїм військом, водив його у походи, влаштовував гульбища і козацькі розваги.
Ми сиділи в кущах і слухали, як долинав з вигону бадьорий запорізький марш:
"Ой чи пан, чи пропав — двічі не вмирати,
Ген, нумо, хлопці, до зброї! На герць поіуляти, слави здобувати'"
Ми скреготали зубами.
Ми ніколи не відчували себе такими самотніми, ображеними і нещасними. Ми, саме ми, за своєю вдачею мусили бути кошовими отаманами...
Ми, а не відмінник Карафолька. Ех, зацурпелити б йому зараз у носа його задраного!..
І щоб же йому таке заподіяти, чим би ж його під... той, підкандичити!.
— Слухай, Яво, — стрельнуло мені раптом. — Ти пам'ятаєш "Лист запорожців турецькому султанові"?
— Га? Ну й що?
— Напишімо їм такого листа.
— Як? Вони ж самі запорожці
— Які вони в біса запорожці! Хіба вони справжні? Фальшиві вони. Самозванці. Подумаєш, предки!.. Так і напишем: предки ваші хороші, а ви чорті-що.. Текст листа запорожців у мене дома є — у книжці "Україна сміється". Перелицюєм і буде — во!
— Ходім!
Взявши у мене текст, ми пішли до Яви. Бо у нього над столом якраз висіла картина Рєпіна "Запорожці". Сівши під картиною і дивлячись, як ото весело писали запорожці листа султанові, ми почали писати свого листа.
То була каторжна робота.
І от нарешті після довгих мук народився "Лист справжніх запорожців фальшивому лжекошовому, плюгавому відміннику Карафольці і його задрипаному військові":
"Ти—шайтан дурепський, проклятущого чорта брат і товариш і самого люципера секретар! Який ти в чорта лицар? Який ти запорожець, та ще й кошовий? Слинько ти шепеляве! Дірка од бублика! Репяк ти з хвоста собачого! Латка на подертих штанях, шмат відміника недогризенний! Твого зачуханого війська ми не боїмось, землею і водою будем, битися з тобою! Не козаком тобі називатися, а у ляльки з безштаньками гратися! Не годен ти доброго слова, хай з'їсть тебе руда корова! І в голові в тебе не мізки, а полова, опудало ти городнє. Отак ми тобі відказали, плюгавче! І за це поцілуй нас у брудні порепані п'яти, свиняче порося ти! Ось-ось-о!"
Ми написали це все великими літерами на півтораметровому сувої шпалерів, що лишилися після будівництва нової хати. До сувою на грубезній мотузці замість печатки причепили суху балабушку — вийшло, на наш погляд, дуже здорово.
Виспівуючи губами: "Трум-пу-ру-рум-пум-пум-пум!" — ми пішли на вигін і урочисто вручили Карафольці "пергамен".
(Продовження на наступній сторінці)