— Ах, яка ти бистра! Злодій .. міліція... колонія... Ха! Доведи, що у вас хтось щось брав! Доведи!
— Доведу!
— Нічого ти не доведеш... А якби ви не були такі "ушлі", я, може, вам і допоміг би... Бо я, здається, щось знаю...
— Що? Що? Що ти знаєш? — спитали ми, зупиняючись.
— По перше, я точно знаю, що я не брав годинника. Бо в мене руки... хе-хе! — були зайняті... Скажеш, ні? — посміхнувся він до мене.
— Ну? — сказав я, червоніючи (я згадав, як він товк мене головою об землю, — руки таки в нього були зайняті!).
— Але я знаю, хт взяв... Один хлопець... Він не з наших... Випадково тоді був.. Це, знаєте, чувак правильний... строк уже мав... у тюрязі сидів... Так що...
—Ну? — нетерпляче спитав я, відчуваючи у грудях противний холодок (я не розумів, що таке "чувак" і що таке "строк", але я зрозумів, що справи кепські, що, коли Будка не бреше, годинник попав у руки справжнього злодія).
— Що ти нукаєш? Це такий чувак, що твій годинничок передавав тобі привет! Але наші хлопці уважають карний кодекс... Сявок-щипачів... ми самі не уважаєм... І оскільки це сталося на нашій території, ми вирішили втрутитися... Але це справа не проста: чувак уже десь притирив твої бока (годинник тоісь)... І треба серйозно поговорить... Коротше, я вас навіть шукав... і оце тільки-по був у неї, — він кивнув на Вальку.
— Ну? (Що ж я ще міг сказати!).
— Всі наші сьогодні будуть на стадіоні. Сьогодні ж матч з "Торпедо"... Так-от, ми будемо чекати вас за півгодини до початку на розі Червоноармійської — біля музкомедії... Два зайвих квитки для вас є. А зараз я поспішаю... Чао! — і він побіг у підворіття.
Ми перезирнулися. Все це було несподівано і дивно. Ми чекали всього, але не цього... Будка і його кодло раптом виступають у ролі благородних лицарів — поборників справедливості! Все це нагадує брехню. Але яка мета цієї брехні? Адже справді довести, що вони взяли годинник, ми не могли ніяк. І вони мали цілковиту змогу відмовитися від усього, забрати годинник собі. Тепер же ми можемо звернутися у міліцію... Отже, певне, Будка не бреше...
На терміновій нараді, яку ми провели тут же у дворі, було вирішено, що я і Ява ідемо на побачення з ворогами до музкомедії обов'язково, а Валька іде на студію і пояснює все Максиму Валер'яновичу, — адже він навіть не знає, куди ми поділися...
Після наради ми з Явою поїхали додому — до матчу лишалося ще досить часу, треба було пообідати...
Дядько зустрів нас веселим вигуком:
— Хлопці, тримайте себе в руках, зараз я вам скажу одну річ!
Він сяяв:
— Як ви думаєте, куди ми сьогодні йдемо? Не знаєте? То я вам скажу — на футбол! "Динамо" (Київ) —"Торпедо" (Москва)! Я бачу, ви розгубилися... Чи, може, ви не хочете йти на стадіон? Га?
— Це для тебе, болільника, подія! А вони — нормальні хлопці, — озвалася з кухні тітка. — Правда ж, хлопчики?
— Нормальні хлопці не можуть не любити футболу!
— Авжеж. Ми з радістю! Футбол! Ну да! Аякже! — на" решті вимовив я, отямившись.
— Сектор "А"! Найкращі місця! — сказав з гордістю дядько, виймаючи з кишені квитки.
— Ого! — радісно сказав я.
...І до обіду, і під час обіду, і після обіду я сушив голову, як зробити так, щоб квитки на футбол у нас були, а дядька не було. Наскільки квитки нам були потрібні (щоб не залежати від ворога), настільки дядько був нам не потрібен — він міг все тільки зіпсувати.
Я довго кружляв навколо дядька, як муха навколо меду. Нарешті наважився:
— Дядю, ви, будь ласка, дайте нам квитки, ми вперед підем...
— А чого не разом? — здивувався дядько.
— Та... нас чекають... — і зашарівся я, у підлогу втупившись.
Дядько пильно глянув на нас, усміхнувся і підморгнув!
— Та-ак... Ясно... А чи не рано ви, хлопці, почали... Га? Ми дипломатично промовчали.
— Що ж... гаразд... Нате квитки... Тільки ж пильнуйте...
РОЗДІЛ XI
"Динамо" (Київ) — "Торпедо" (Москва)
Тролейбус уже рушав. Тільки-но ми вскочили, як двері за нами клацнули і тролейбус поїхав. У тролейбусі було повно-повнісінько людей. Ми стояли на нижній приступці, уткнувшись носами у чиїсь брезентові штани. Щоб звільнити свої носи, ми притиснулися спинами до дверей. Аж тут тролейбус спинився, і десь вгорі з гучномовця почулося: "Вулиця Івана Кудрі". Двері розсунулися, і ми вже думали, що зараз випадемо. Але ні, знадвору одразу натиснули, і нас було піднято і впхнуто в глиб тролейбуса, Затиснуті між людей, ми висіли, не торкаючись ногами підлоги. Ого-го! Ой! Ай! Ох! Краще пішки ходити, ніж отак їздити'
Весела кондукторка, скоцюрбившись десь під стелею тролейбуса, весь час вигукувала:
— Хто забув узяти квиточки? Я до ваших послуг. Я ось тут. Будь ласка, зверніть на мене увагу. Юначе у береті, не одвертайтеся. Я буду ображатись. А ви, мужчино, звільнили б місце для бабусі... Хто ще забув узяти квиточки? Будь ласка! Сьогодні квитки коштують дуже дешево. Всього чотири копійки . Будь ласка!
Ми намагалися не дивитись на кондукторку. У нас були гроші, і ми зовсім не хотіли їхати без квитків. Але для цього нам треба було взяти гроші в зуби ще надворі, бо годі було й думати залізти зараз у кишеню. Куди там! І рукою ворухнути не можна. Вперше в житті ми їхали "зайцями" мимоволі.
Незважаючи на штовханину, у людей був добрий настрій і вони весь час весело перегукувались і з кондукторкою, і між собою. З окремих вигуків, таких як "Накладемо ми сьогодні торпедівцям", "Глядіть, щоб нам не наклали", "А я вам кажу: Базилевич не менше трьох штук загилить", — ми зрозуміли, що більшість пасажирів їхала на футбол. І справді, на передостанній зупинці біля Жовтневої лікарні нас винесли з тролейбуса, і ми опинились у бурхливому потоці людей, який, вируючи, тік до Центрального стадіону.
Несподівано чоловік, що йшов перед нами, метнувся вбік до підворіття, де товкучився тісний гурт людей. Штовхаючись, вони схилились над кимось. Нам спершу здалося, що когось б'ють. Але коли ми й собі пробилися туди, то побачили, що в центрі гурту стоїть баба і торгує насінням. Вона дуже поспішала, сипала неповні склянки і весь час злодійкувато оглядалась. Потім раптом схопила свого кошика і подріботіла вулицею. І весь гурт як бджолиний рій, не розпадаючись, клубком перекотився слідом за нею з підворіття з підворіття. Ми перезирнулися: що це за дивина! Тільки потім уже дядько нам сказав, у чому річ. Виявилося, що без насіння кияни футболу собі не уявляють, хоч у звичайні дні насіння вони майже не лускають зовсім. У день футбольного матчу за дві години болільники вилускують цілі вагони соняхів. І, звичайно, дуже засмічують стадіон. Тому міліція не дозволяє продавати насіння біля стадіону. Але все одно перекупки з усіх київських базарів збираються до стадіону і нелегально у під'їздах і підворіттях торгують своїм забороненим товаром. Вони добре вивчили розклад ігор і не пропускають жодної, А деякі баби навіть стали болільницями. Попродавши насінчя, вони йдуть з порожніми кошиками на стадіон і там хрипкими базарними голосами галалакають на футболістів.
Ми пробиралися до музкомедії, дивуючись, чого то люди влаштовували оцю малакучу так рано — ще аж сорок хвилин до початку, А штовхаються так, ніби вже почалося.
Ми думали, що нам доведеться чекати Будку і його братію (ми трохи перестаралися і прийшли на десять хвилин раніше). Але раптом я почув над самісіньким вухом пронизливий свіст і голос Будки:
— Вони вже тут!
Тієї ж миті нас оточив знайомий гурт хлопців. Але тепер на обличчях у них не було ніякої загрози, а тільки цікавість.
— Так, — заклопотано промовив Будка, риючись у кишені. — Ось вам квитки... Ні, ні, грошей не треба — ми вгощаєм, — і він застережно виставив уперед руку, хоча ми зовсім і не збиралися давати йому гроші... Очевидно, ці слова були зарані продумані і розраховані, як жест благородства...
— Спасибі, — з підкресленою чемністю сказав я, — але квитки у нас є! — і витяг з кишені квитки. У гурті хтось захихотів Будка знітився.. Але вирішив не здаватись.
— Ану покажи! Мабуть, якісь вхідні... Гм... Сектор "А"! Ну тоді, звичайно... Нам ще краще, ми ці зараз заб'єм у секунду... — і несподівано голосно він вигукнув: — Кому квитки?
Мить — і Будка щез з наших очей: десятки бажаючих навалилися на нього. Це були ті нещасні, з розпачливими обличчями люди, яких ми, проштовхуючись до стадіону, зустрічали на кожному кроці і які весь час жадібно питали, наче старці:
— Зайвого квиточка немає?
— Немає зайвого?
— У кого зайвий квиток?
Ті, хто мав квитки, гордо і незалежно проходили повз них, штовхаючи і наступаючи їм на ноги.
Через півхвилини ми, нарешті, знову побачили Будку — він був такий скуйовджений, наче його побили.
— Продавати квитки на футбол небезпечніше, ніж кидатися під трамвай, — криво усміхаючись, сказав він і махнув рукою. — Ходім на стадіон! А то ще й на свої місця не втрапимо!
— А коли ж... балакать? — спитав я.
— Потім, потім! Після матчу. Зустрінемось на цьому місці.
Сперечатися було безглуздо.
(Продовження на наступній сторінці)