Ми спускаємось у яр, продираючись крізь колючу, запорошену сизим пилом дерезу.
— Отут, — каже чупринистий, і ми спиняємось.
Невелика галява. З трьох боків дереза, з одного — крутий схил. Хлопці розходяться, стають півколом попід дерезою. І от я віч-на-віч із своїм супротивником. Якусь мить стоїмо, нагнувши вперед голови і похитуючись, — приміряємось.
Будка вищий за мене, ширший і, звичайно, важчий. Та хіба я міг вибирати? У всякому разі, краще битися з одним, хай і важчим, Будкою, ніж з десятьма.
Ви, мабуть, самі знаєте, що найдужче боїшся лише доти, поки не починається бійка. А тоді вже страх минає. Замість нього — лють, біль і бойовий азарт.
Будка розмахнувся, і хоч я й присів, але він все-таки черкнув мене за вухом. І тут така мене раптом лють взяла, що я вам передати не можу. Ах ти ж гемонський Будка! Ах ти ж Будка дерев'яна! Зібрав ціле кодло і такий хоробрий?! А як був один, соплі по щоках розмазував?! Ах ти ж блощиця погана! І я з усією силою своєї люті кинувся в бій. Я дзигою крутився навколо нього, тицяючи кулаками і відскакуючи. Він тільки безладно махав своїми "граблями", тупцюючи на місці. Хлопці загаласували:
— Та що ти, Будко!
— Та бий же його!
— Під дихало! Під дихало!
— По сопатці!
Проте Будка лише сопів і вимахував руками, як вітряк. Нарешті він піймав мене за сорочку, обхопив, і ми покотилися по землі.
— Навалюйся на нього! Дави! На лопатки! На лопатки! — піддрочували хлопці Будку. Але Будка був уже готовий. І не він, а я поклав його на лопатки і придавив до землі, міцно тримаючи. Наші обличчя майже торкалися, ми хекали один на одного, і переможений Будка уже навіть і не пручався. Все! Моя взяла!
— Е ні! Це нечесно! Не за правилами! Недозволений прийом! — чую я раптом і відчуваю, як мене тягнуть за штани, стягаючи з Будки. Підводжу голову і бачу — тягне довговидий, якого я тоді штовхав у груди. Я добре знаю, що я діяв чесно, що ніякого недозволеного прийому не було, але я захеканий, і мені бракує повітря що-небудь сказати. Я тільки з надією дивлюсь на чупринистого. Але він мовчить, не втручається. І я раптом розумію: становище моє безвихідне. Вони — Будчині друзі, і вони хочуть, щоб переміг Будка. Авжеж. Інакше не варто було б влаштовувати цей поєдинок. Інакше вони могли просто відлупцювати нас. Моя перемога — це ганьба для них усіх. І вони цього не допустять. Безвихідь одразу знесилює мене. Добре битися можна лише тоді, коли є надія на перемогу, а коли цієї надії нема... Мене вже стягнучо, і воскреслий Будка вже навалився на мене і з усією люттю за свою поразку товче мене головою об землю. Щось кричить, протестуючи, Ява, та що він може!..
Бум, бум, бум! — як дзвін гуде моя голова. І в очах темніє, і думки плутаються...
Аж раптом:
— Ах ви безсовісні! Ах ви безсовісні! Пустіть негайно жі Пустіть! Пусти! Ну! Пусти! — пронизливий Вальчин голос. І дзвін у голові моїй враз припиняється. І Будка злітає з мене на землю. І я бачу над собою чисту блакить неба, в якому літають білі голуби. І розумію, що звідкись тут взялася Валька, що вона зштовхнула з мене Будку і стоїть наді мною, войовниче розмахуючи руками і кричучи:
— Безсовісні! Безсовісні! Піонери, називається! Школярі, називається! Бандити! От я все розкажу! Все розкажу в школі! От побачите! І батькам вашим розкажу. І твоєму, Алику, і твоєму, Вовко, і твоєму, Едику. А на тебе, Будко, взагалі в міліцію заявлю. І тебе в колонію заберуть. От побачиш! Хлопці приїхали з села в гості до нашого міста, а ви їх бити! Та ще й гуртом! Нічого сказати — гостинні хазяї! Безсовісні!
Отак кричучи, вона допомогла мені підвестися і, взявши за руку, повела. А по дорозі і Яву прихопила. І хлопці розступилися і пропустили нас. Ніхто навіть не намагався затримати. І всі мовчали. Тільки коли ми відійшли, хтось пронизливо свиснув, і вся ватага, як горох з мішка, сипонула вниз, у яр. Може, вони б і по-іншому поставились, але, мабуть, вони вважали, що Будка достатньо розквитався зі мною.
Я йшов похитуючись і руками витираючи під носом.
— Молодець, Павлушо! Ух, ти йому дав! Ну ж і дав! Він тільки сіпався! — піднесено говорив Ява, обнімаючи мене за плечі. — Ти ім усім показав, що таке васюківці. Молодець!
Мені було приємно це чути, але було прикро, що Валька цього не бачила, що вона бачила мене битого і що вона врятувала мене. Я їй, звичайно, був вдячний за це (хтозна, скільки б ще той Будка товк мою бідну голову!), але відчував якусь ніяковість і сором, що мене врятувала дівчинка.
І все-таки я був задоволений. По-чесному я таки переміг Будку, здорового Будку, який був старший і дужчий за мене. І який вибрав мене, вважаючи, що я слабак.
На стежці нас чекав братик Микола. Виявилося, що це він покликав Вальку. Він бачив, як нас повели в яр, одразу збагнув, що наші справи кепські, і побіг по Вальку. І Валька прилетіла, розштовхала хлопців і кинулася нас визволяти.
— Ти теж молодчина, Валько! — сказав Ява. — Одна — і не побоялась! Вони ж могли і тебе відлупцювати за компанію.
— Хай би тільки спробували? Я б їм такого галасу наробила — з усього міста люди позбігалися б! І думаєш, я дряпатися не вмію? Хай би тільки хто зачепив, його б мама рідна потім не впізнала.
Ява поглядав на неї з захопленням і штовхав мене ліктем у бік: дивись, мовляв, яка дівчина, оце дівчина! Я киваю головою: згоден, мовляв, молодець дівчина... чорт з нею!
Обтрусили мене Ява з Валькою, почистили сяк-так, але все одно вигляд я мав, як у собаки з горла. Та що вдієш, Максим Валер'янович давно вже чекає, треба йти, Пішли ми.
Максим Валер'янович весело привітався з нами ("Здоровенькі були, панове добродії"), потім пильно глянув на мене і несподівано зробив застережливий рух рукою, хоч я й не збирався нічого говорити:
— Ша! Ні слова! Я все розумію! Була збройна сутичка з ворогом! Прикордонний інцидент! Причин не питаю, але думаю, щось поважне — справа честі, доблесті і геройства... Вимога сатисфакції. Дуель. Незважаючи на труднощі, ваша величність виходить переможцем. Так?
Я всміхнувся і кивнув. Який він все-таки! 3 ним якось одразу стає легко.
Більше Максим Валер'янович ні про що не став розпитувати. Він тільки сказав:
— Через десять хвилин має бути машина. І ми поїдемо на студію. Ви якраз добре прийшли.
Але нам навіть десять хвилин не довелось чекати. Через якихось дві-три хвилини ми почули, як біля хатинки Максима Валер'яновича спинилася машина, клацнули дверцята, і за мить чийсь молодий голос загукав у дворі:
— Максиме Валер'яновичу, я вже тут! Я по вас...
РОЗДІЛ IX
На студії. Несподіванка перша. Несподіванка друга
І от — брама. Брама, що відокремлює звичайний буденний світ від казкового чарівного фантастичного світу кіно. І якось прикро, що вона на вигляд така простенька і непоказна. І така низенька — не те, що перелізти, перескочити можна. Я хіба таку зробив би для кіностудії! Хоча б як ото, пам'ятаєте, у Зимовому палаці, через яку у фільмі "Ленін у Жовтні" матроси перелазили. Або й ще більшу. Кіностудія ж, а не що-небудь!
Ну, а поки що одчиняється ота низенька брамочка, і ми в'їжджаємо на територію студії.
Дивлюся ліворуч (о!..) — фруктовий сад, і не який-небудь маленький, а здоровеннецький — не видно, де й кінчається. Наче ми не на студію потрапили, а в радгосп...
— Мабуть, це для артистів... політехнізація... Після зйомок працюють... — шепоче Ява.
— Мабуть, — погоджуюсь я.
Глянули праворуч — стоять підряд кольорові щити (як ото гасла на шосе), і на тих щитах написані різні хороші слова про те, що мистецтво належить народові, що з усіх мистецтв найважливішим є кіно, що працівники мистецтва передусім мають бути чесними та багато іншого...
І між тим іншим були такі слова:
"В людині має бути все прекрасне: і обличчя, і одяг, і душа, і думки". А. Чехов.
Я зітхнув. З усього в мене тільки, може, думки й лишилися (та й то хтознаі). Обличчя наче ним цвяхи забивали. Одяг пожмаканий, брудний. На душі — чужий годинник... Лише в думках своїх я був дуже хороший і прагнув до вчинків прекрасних і благородних. Та людству про це було невідомо.
Ми вилізли з машини і слідом за Максимом Валер'яновичем пішли до дверей кіностудії. Ого! Які інтересні двері! Крутяться! Як млин або оте лапате колесо у пароплаві (тільки "на попа" поставлене!). Штовхнеш одні двері, а другі вже тебе доганяють і по спині луплять. Хороші двері!
Проштовхнули нас двері всередину. Ява одразу у себе носом потяг і скривився. Я теж. Лікарнею пахло. Біля самісіньких дверей кіностудії пахло лікарнею. "Мабуть, щоб не думали люди, що таке корисне для здоров'я діло — кіно робити", — подумав я. А може, просто тому, що одразу ліворуч була студійна амбулаторія.
Ми піднялися по східцях трохи вгору і пішли довжелезним коридором. Ми з Явою не раз читали про кіностудію у книжках (і в Кассіля, і в інших), що коли потрапляєш туди, то дива починаються одразу ж у коридорі: Петро І ходить там, обнявшись з Чапаєвим, який-небудь римський гладіатор прикурює у Героя Радянського Союзу, яка-небудь морська цариця розказує простій колгоспниці про те, яку гарну кофточку вона купила вчора в універмазі.
(Продовження на наступній сторінці)