Максим Валер'янович у шубі. Максим Валер'янович у халаті Максим Валер'янович... голий Ну, правда, не зовсім голий, а у набедреній пов'язці. Мабуть, у ролі якогось дикуна, бо ще й кільце в носі.
Аж голова гіде обертом дивитися на всіх цих Максимів Валер'яновичів.
А в кутку, де в богомільних людей ікони, — висить щось. Я спершу подумав, що таки ікона, бо й рушники вишивані по боках, і рама золотом виблискує. Придивився гарненько, а там якийсь дядечко усміхнений в окулярах-пенсне і з цигаркою. Не ікона. Бо господь, як бабусі кажуть, не курив і окулярів не носив. Та й не усміхався ніколи. В усякому разі, не бачив я жодної ікони, де був би намальований бог з цигаркою, в окулярах або навіть просто з усмішкою Завжди серйозний і нахмурений. Не бачив я ніколи усміхненого бога. І як в нього тільки вірять, в такого невеселого!
Що ж до дядечка з цигаркою, то, як нам Валька потім сказала, був портрет знаменитого артиста Станіславського, який організував у Москві театр, всесвітньовідомий МХАТ. І для акторів він був таки справжнім богом, добрим, усміхненим і радісним, бо створив дуже хорошу систему Станіславського. Що то за система. Валька, на жаль, толком не могла пояснити, бо сама не знала, але сказала, що нею й досі користуються в усьому світі.
Але то було потім, а зараз, поки ми з Явою роздивлялися, Валька дуже толково і жваво, наче це не з нами, а з нею сталося, розказувала про наші пригоди і про історію з годинником. Оскільки Максим Валер'янович був її знайомий і вона почувала себе з ним вільно, ми цілком передовірили розповідать їй і тільки іноді всіавляли окремі слова. Максим Валер'янович слухав дуже уважно і серйозно.
Нарешті Валька скінчила.
І тільки тоді Максим Валер'янович усміхнувся.
— Так-с, панове громадо, — весело сказав він. — Сюжет ясний . Без вини винні... Злодії мимоволі... Буває, буває... Але впадати у розпач не треба. Якщо він справді артист і якщо він у Києві — ми його з-під землі викопаєм, а знайдем. Те, що ви його по фотографіях у фойє не відшукали — ще нічого не значить. Він може бути й приїжджий. У нас же зараз на гастролях і Московський драматичний імені Пушкіна, і Львівський імені Заньковецької, і Запорізький імені Щорса. Шукати є де. Але, друзі мої дорогі, доведеться відкласти це на завтра... Оці дві пані, — він показав на свої ноги, — дуже в мене примхливі. Відмовляються багато ходити, хоч ти їх ріж! Особливо оця — Ліва Максимівна. Ще з Правою Максимівною можна якось домовитися. А ця як упреться — з місця її не зсунеш. Я їм у підмогу й третю даю, — він кивнув на товсту сукувату палицю з вирізьбленою собачою головою на держаку, — все одно комизяться. Раніше як завтра зранку я їх ніяк не умовлю вирушити в дорогу. Та й сьогодні вже пізно, скоро початок вечірніх спектаклів, а під час спектаклю для актора, крім сцени, не існує нічого. Турбувати його не можна... Значить, план такий: завтра вранці ми з вами ідемо на... кіностудію. Авжеж на кіностудію... У мене там невеличка зйомка. Я тільки й можу зараз грати в нерухомих епізодах у кіно. Так-от, на кіностудії ми влаштуємо штаб оперативної групи по розшуку нашого царя. І з одного боку, використовуючи молоді творчі сили (тобто прудконогих молодих акторів), а з другого боку — диво двадцятого сторіччя — телефон, ми розгортаємо бойові дії... І годинник знаходить свого господаря.
Він це так впевнено сказав, що у мене в цю мить не було вже жодних сумнівів — все буде гаразд. Я мимохіть усміхнувся. І Ява всміхнувся, І Валька всміхнулася. І братик Миколка всміхнувся теж.
І мені захотілося сказати Максимові Валер'яновичу щось приємне, щось хороше. Я провів поглядом по фотографіях і сказав:
— Це ви стільки ролей зіграли! От здорово!
Максим Валер'янович якось лукаво усміхнувся, ніби зрозумів моє бажання.
— Та трошки зіграв, панове, зіграв... Що зіграв, те зіграв... — він окинув оком стіни, завішані фотографіями, потім зупинив погляд на великій фотографії Київського оперного театру. — А оце, друзі, найсвятіше для мене місце. Тут я вперше в житті був у театрі, вперше побачив сцену, акторів. Тут вперше розсунулася перед моїми очима театральна завіса.
Максим Валер'янович задумався на хвилинку:
— Давно це було, да-авненько! Як це не дивно, але можете мені повірити: я був тоді зовсім маленький хлопчик, набагато менший, ніж ви. Ми тільки приїхали тоді в Київ з Харківщини, і мати моя поступила прибиральницею у цей театр. І от якось вона вперше взяла мене на виставу. Пам'ятаю, давали тоді "Травіату". Опера Верді. Знаєте? Сидів я в прожектерській ложі біля самої сцени (мати попросила освітлювача, щоб він мене пустив туди). Видно було все і чути чудово. Я сидів і не вірив, що це не сон, не казка, що я бачу на власні очі. У останній, четвертій дії, коли Віолетта помирає, я настільки захопився, так повірив, що вона справді і страждає і вмирає, що раптом обурився негідною, як мені здалося, поведінкою партнерів Віолетти, Альфреда та його батька старого Жермона. Жінка, можна сказати, конає, а вони, мерзотники, співають на повний голос. Неспроможний стриматися, я закричав: "Цитьте! Не співайте! Вона ж умирає. Хіба можна". Освітлювач, що сидів біля мене, аж із стільця з'їхав з несподіванки. Добре, що оркестр в цей час гучно грав, а Жермон з Альфредом щосили тягли свої арії і ніхто не почув мого щенячого виску. Обійшлося тільки тим, що освітлювач вкатав мені доброго потиличника і викинув у коридор. Так я остаточної смерті Віолетти тоді й не побачив. Але захворів театром на все життя. І як не билася потім мати, як не намагалася зробити з мене людину (а людина, за її'розумінням, це значить чиновник), нічого з того не вийшло. Не прослуживши й двох років, полишив я таки "присутственні місця", закинув на найвищу тополю Бібіковського бульвару свого чиновницького кашкета з гербом і найнявся в трупу Кручиніна статистом, тобто артистом, що грає без слів, у юрбі, в масовках, і навіть імені його у афішах нема... Було це в театрі Бергоньє на Фундуклеївській вулиці. Тепер це вулиця Леніна, а театр імені Лесі Українки.
Максим Валер'янович розпалився, очі в нього вже блищали, щоки горіли маково. Я завжди люблю слухати спогади старих людей про минувшину. І чим це пояснити, що розповіді навіть про незначні події виходять у них цікаво?.. Якби це відбувалося зараз, — мабуть, було б зовсім не цікаво. А коли слухаєш, як про це розкачує хтось спогади, — цікаво.
— Ех, публіко моя дорога, то було, як перше кохання, оті перші мої роки служби в театрі. Мабуть, ніхто так серйозно не ставився до своєї роботи, як я. Ніхто так ретельно і стільки часу не гримувався, як я. Ніхто так не хвилювався перед виходом на сцену, як я. Хоч виходив я у натовпі всього на хвилину, і жодного слова не говорив, і глядачі мене навіть не помічали. Але мені здавалося, що всі дивляться на мене. Потім дали мені зіграти невеличку роль. Роль була малюпусінька, як горобиний ніс. Я виходив і казав: "Графиня захворіла і прийняти вас не може". Повертався і йшов. І все. Але я був переконаний, що в цих словах головна ідея п'єси. І я казав ці слова таким голосом, наче сповіщав про кінець світу. Вперше весь зал дивився на мене і слухав мене. Передати це почуття неможливо. Тим більше, що моїми словами закінчувалася перша дія. Завіса опускалася, і в залі вибухали оплески. Здавалося, що аплодують саме і тільки мені...
Довго ще розказував нам Максим Валер'янович про театр, про своє життя...
Повертаючись додому, ми з Явою всю дорогу мовчали. Ми думали. Ми вперше були знайомі із справжнім артистом. З артистом, який грав на сцені і знімався в кіно.
РОЗДІЛ VIII
"Товаришу цар, ви заарештовані!" "У-у, понесу!.."
Вечір.
Ми лежимо на тахті коло відчиненого балкона. Цей день приніс нам стільки вражень, що треба бути дубовою полінякою, щоб одразу заснути.
Ява весь час крутиться, наче його щось кусає. Я добре знаю свого друга. Я знаю, що його кусає, його думка якась кусає, не дає спокою.
— Ну, що таке? — питаю я. Ява зітхає, але мовчить.
— Ну кажи вже, що там таке? — повторюю я.
Ява ще раз зітхає і каже:
— Ти знаєш, Павлушо, я вирішив: я, мабуть, коли виросту, в артисти піду.
— А хто ж шпигунів ловитиме? — посміхнувся я. — Хто ж тоді міліціонером буде? Як усі міліціонери в артисти підуть? І Тарапунька, і ти... Розведеться тих злодіїв і шпигунів, як комашні, — проходу від них не буде. Що ти собі думаєш!
— Нічого, —серйозного каже Ява, —і без мене знайдеться кому ловити.
_ Але ти згадай, що ти вчора говорив! Навіть не два дні тому, а вчора!
— Так то ж було вчора, а це сьогодні. Життя міняється...
— Між іншим, — кажу, — щоб стати артистом, кажуть, треба мати до цього талант... О!
— Ну про це ти й не говори! Що-що, а таланти в нао з тобою якраз е. Це точно. Думаєш, ти поганим був би артистом? Го-го! Ще яким би артистом був! Всі б аж плакали!
— Плакали б, точно, — гигикнув я. — Бо грошей було б жалко, що заплатили за квитки...
— Дурний! Ти себе просто не знаєш. Думаєш, дарма нас у селі "артистами" називають? Дід Салимон весь же час повторює: "От артисти! Ну й артисти!"
Коли вам в очі кажуть, що ви талант, і переконують у цьому, дуже важко сперечатися. Я пробурмотів щось невиразне і замовк.
Ява тепер говорив без перешкод:
(Продовження на наступній сторінці)