— Артистом таки найлучче буть. Найвеселіше життя в артистів. Музика, пісні, оплески. Не життя, а Першотравневе свято! І — слава! Яка в артистів слава! Найрозумніших академіків так не знають, як артистів. От скажи, ти якогось академіка знаєш? В обличчя?.. От бачиш! А Кадочникова знаєш, Рибникова знаєш, Баталова знаєш, Смоктуновського знаеш, Філіппова знаєш... Та що казать! Кіноартиста, що на екрані навіть раз тільки мелькнув, — усі знають. Він іде по вулиці, і всі пальцями на нього — тиць! тиць! А ти кажеш...
Я змушений був погодитися.
Поговорили ми ще трохи про те, як добре бути знаменитим артистом, і поснули. І наснився мені сон...
Між іншим, сни мені чомусь часто сняться якісь плутані, фантастично-пригодницькі. І я люблю їх розказувати. Ява завжди просить мене: "А розкажи-но, що тобі снилось". І я охоче розказую... Ява заздрить на мої сни (йому сниться якась нісенітниця) і каже, що я у снах більший геній, ніж у житті, І було б для мене, мабуть, добре, якби я завжди спав і не просинався...
Так-от наснилось мені... Буцімто сиджу я посеред сцени на царському троні у якійсь велетенській і смердючій, мов кобеняк діда Салимона, царській шубі. На голові в мене золота корона, в руках замашний дрючок з балабухою на кінці — "скіпетр" зветься.
І з темного залу звідусюди (з партеру і з ярусів) лупають і на мене коров'ячі й баранячі морди. Так, так, на місцях глядачів усюди сидять корови, вівці, барани та інша рогата худоба. І мене це аніскілечки не дивує. Наче так і треба, У першому ряду сидить наша однорога корова Манька, Явина плямиста Контрибуція, цап Жора і колгоспний бугай Петька. І я раз у раз злегка (щоб не помітили інші глядачі) підморгую їм оком, як підморгує артист своїм родичам, що прийшли на спектакль.
Але в основному я сиджу і виголошую якийсь довгий монолог — без слів, але дуже розумний і красивий... Нарешті скінчив і схилив голову, чекаючи оплесків. Та в залі гнітюча тиша. І раптом ярозумію: які тут можуть бути оплески, коли в них, у моїх глядачів, не руки, а ратищ! А де вичули, щоб хтось аплодував ратицями? Чого я, дурний, хвилююсь? Мої ж глядачі просто не можуть аплодувати. Вони можуть тільки мукати, бекати й мекати. Але вони з поваги до мене цього не роблять. Вони мовчать, виказуючи в такий спосіб захоплення моєю грою. Манька і Контрибуція розчулено зітхають. Цап Жора витирає кінчиком бороди очі. А колгоспний бугай Петька, відомий хам і грубіян, плаче, як дитина. Зворушений, я встаю, та замість того, щоб розкланятись, раптом цвьохкаю на весь зал батогом (у мене в руках уже не скіпетр, а батіг!). І глядачі мої з гвалтом зриваються з місць. Мить — і в залі вже порожньо. Нікогісінько. Самі стільці.
Аж тут з-за куліс на сцену виходить Ява... У формі міліціонера.
Грюкаючи чобітьми, крокує до мене і каже:
— Чого нарушаєш? Не нарушать! Бо зараз заберу в район.
Я гнівно дивлюсь на нього:
— Хто дав тобі право так зі мною розмовляти? Я —цар!
— Який же ти в біса цар. Ти — злодій! Ти вкрав годинник у справжнього царя, і от у мене ордер на твій арешт. Товаришу цар, ви заарештовані! — І Ява показує мені якогось папірця.
Мене охоплює страх.
— Яво, — кажу я, — нащо ти це говориш! Ти ж знаєш, як усе було. Це ж випадково.
А він сердито:
— Хто дав тобі, злодію, право, називати мене, представника влади, на "ти"? Оп'ять нарушаєш!
— Вибачте, — кажу я, зовсім спантеличений, — але я думав, що ми з вами друзі.
— Індик думав, — суворо каже Ява і раптом накидає мені на голову якусь ряднину. І я вже зв'язаний, нічого не бачу, не можу ворухнути ні рукою, ні ногою. Якась ниточка від ряднини лоскоче мені обличчя, а я не можу її відкинути. І це так нестерпно, що хочеться крикнути, але крик застряє в горлі і... я прокидаюсь.
Виявляється, по мені повзала муха. Коли я розплющив очі, вона сиділа на кінчику мого носа і потирала від задоволення передні лапки. Я зробив губами — пфуй! — муха злетіла, продзижчала десь під стелею і сіла мені на лоб... Про сон тоді було й думати.
Я сів на тахті і глянув на "міліціонера" Яву. Він мирно спав, підклавши під щоку долоню і прицмокуючи губами, мов немовля.
— "Не нарушай!" У-у! Зрадник! — пробурмотів я і шпигонув його пальцем у бік. Він одразу прокинувся, схопився і сів, кліпаючи заспаними очима:
— Га? Що?!
— Вставай, бо я вже прокинувся і мені нудно, — спокійно сказав я.
— Тюгу!.. ДурнийІ — і він гепнувся на подушку і заплющив очі.
— Не нарушай! — "міліціонерським" тоном сказав я.
— Одчепись, я спати хочу.
— Ану тебе, соня, — сказав я, скочив з тахти і вийшов на балкон подихати свіжим ранковим повітрям.
А ранок же який! Яскравий, дзвінкий, блискучий, як нова копієчка! І веселий, і га-ла-ла-гомінкий, і співучий... Ох, який же співучий.
— Аве-е Марі-ія, а-аве Ма-арія-я... — печально виспівував з розчиненого вікна високий і чистий хлоп'ячий голос.
І цієї самої миті:
— Джама-а-айка! Джама-айка!.. — бадьоро і весело вигукував на весь район той самий голос із другого вікна.
— Са-анта Лю-учі-ія! Санта Лючія!.. — наче на хвилях, виливався він же з третього. І водночас з четвертого чулося його ж одчайдушне, тужливе і зовсім уже дитяче:
— Мамма, мамма...
Аж мороз по шкірі драв.
Того літа шісідесят п'ятого року кияни захоплювались піснями італійського хлопчика Робертіно Лоретті і майже р кожній квартирі були його пластинки. Зрання линув над містом спів голосистого Робертіно.
"От би нам з Явою такі золоті солов'їні горлянки", — подумав я. Не сушили б ми голови, як прославитися. Стояли б собі на сцені біля рояля, випнувши груди, і тільки роти роззявляли... Але... дзуськи! Нашими голосами лише "Пожар!" і "Рятуйте!" кричати добре. А якщо вже в артисти, то тільки в драматичні. Або в кіно! Оце — да! Оце ми можемо! Кіно! Радість лоскоче мені живіт. Ми ж сьогодні будемо на кіностудії! На справжній кіностудії, де знімають фільми... І побачимо відомих кіноакторів. І як фільми знімають, побачимо... І все-все таке цікаве побачимо!.. Ех! Аж не віриться!
Ява уже встав. Ми хутенько снідаємо і... Які хороші люди вранці! Наче росою вмиті! Бадьорі, гарні, і якісь ніби навіть хрумкі, мов молоді огірочки! А очі в них які! Чисті і свіжі-свіжі, немов квіти, що тільки-но розцвіли.
Ми їдемо в автобусі, я роздивляюся навкруги. І такий у мене настрій гарний. І так я всіх люблю! І так мені добре!..
Бадьорим кроком ми заходимо у двір, де живе у флігелі Валька. Нам треба зайти спершу до неї, а тоді вже до Максима Валер'яновича. Раптом ми бачимо великий гурт хлопців (чоловік двадцять, не менше) і серед них Будку. Всі вони тупцюють якраз біля Вальчиного під'їзду, в щось грають — не проминеш ніяк. Ми нерішуче спинились. І тут Будка помітив нас. Я побачив, як спалахнули в нього очі. Він щось сказав хлопцям, і вони кинулись до нас. Мить — і ми вже оточені з усіх боків.
"Ну, пропали! Ні за цапову душу!" — майнуло в голові.
— Павлушо! За спину! — гукає Ява. Я вмить підскакую до нього і притуляюсь спиною до його спини. Отак, зайнявши "кругову оборону", ми стоїмо, виставивши вперед кулаки. А коло все звужується й звужується, і вже вимахує Будка руками перед Явиним носом і вигукує: "Понесу! У-у, понесу зараз!" І вже я одштовхую в груди довговидого слинявого хлопчину, який налазить на мене. І вже хтось боляче копнув мене по нозі. Ще мить — і почнеться бійка. Та ні, яка там бійка! — побиття, погибель наша... Я уже навіть шкірою відчуваю, як мене зараз битимуть.
І тут раптом Ява говорить дзвінким глузливим голосом:
— Ого, як вас багато! І всі на нас, на двох! От здорово! "Що він говорить? Приб'ють же зараз!" — з жахом думаю я І Будка вже люто сичить крізь зуби: "Ти, гад, поговори! Щас я ак вріжу!" — і вже замахується, аж тут:
— Законно він говорить. Всім кодлом — це не діло. Ти, Будко, з кимсь з одним із них стукнись, по-чесному. Це буде правильно. І благородно, і поквитаєшся... А ми посудимо. Щоб усе за правилами.
То каже високий, чупринистий хлопець років чотирнадцяти, що стоїть десь ззаду, але голова якого вивищується над головами передніх. І Будка опускає руку. Видно, таке рішення йому не подобається, але він не може відмовитися. Він міряє поглядом Яву, потім мене, незадоволено бурчить:
— Гаразд. Тоді я з оцим стукнусь, — і тицяє мене пальцем у плече. — По-моєму, цей дужчий.
Він бреше, бо Ява на вигляд кремезніший за мене, але ніхто не заперечує.
— Ходімо в яр, — каже чупринистий. І всі щільним гуртом, підштовхуючи нас, ідуть до яру. Я йду, і з кожним кроком щось у мене боляче сіпається всередині, опускаючись все нижче й нижче.
"Я! Чому це я?!" — пищить у моїй душі тоненький овечий голосок. Але я мовчу. Я мушу мовчать. Бо я — хлопець.
Ява теж мовчить Я знаю, що він зараз відчуває. Він відчуває себе винним переді мною (адже ж саме він нам'яв Будці вухо, я тільки держав). І Ява дуже переживає, що змушений битися я, а не він. Та хіба він може зараз що-небудь вдіяти? Хіба він може просити, щоб стукався він, а не я? Це ж значить перед усіма визнати мене слабаком, це все одно, що плюнути мені в душу. Ні, він не може цього зробити. Я розумію. І я умру, але не дам себе зганьбити.
(Продовження на наступній сторінці)