— Еге, я бачила, — Свєта зітхнула. — Хороший він у вас хлопець, але такий же… важкий. І він, і той… Петрик. Ну, чого вони такі? Мені ж учителька і вожата сказали, щоб я на них благотворно впливала, щоб вони дома помагали, а вони… Ну, як я на них впли-и-ину-у, як… як вони мене жену-у-уть… — вголос заплакала Свєта.
— Не плач, серденько, не плач, голубонько, — лагідно заспокоювала її баба. — Ми ще до них доберемося.
— І оце ж Інгрід приїде… — схлипувала Свєта. — Я хотіла сказати, попередити… Ви ж знаєте, як воно вийшло. А вони-и-и…
— Ну, нічого, нічого… Може, воно й краще, що не сказала.
Свєта раптом перестала плакати і голосно, навіть трохи голосніше, ніж треба, сказала:
— Бабуню, то я тут поприбираю, га? Бо тут таке робиться, таке робиться… А ви старенькі, нездужаєте. Це було сказано явно "на публіку". З-за хати виходили Чайник і Петякантроп.
— О! — сказала баба. — Вже! Наробився! А де Манька, ледащо?
— У саду припнув. Вона сказала, що їй яблук хочеться, — усміхнувся Чайник.
— А тобі віника! Куди це вже лаштуєшся? Га?..
— На річку. Дуже серйозна справа.
— Справа! Бачили? Ех!.. — зітхнула баба. — У всіх діти, як діти… А цей… ледащо, ні за холодну воду, — і враз, схопивши граблі, рішуче перепинила ними, як шлагбаумом, шлях Чайнику. — Ні! Нікуди ти не підеш! Ні на яку річку! Поки все не поробиш, не підеш!.. Усе! Годі!..
Чайник розгублено перезирнувся з Петякантропом:
— Та… та що ви, бабо? Що з вами? Вам що — погано? На сонці перегрілися?
— Мені гарно. А от тобі буде погано! — баба замахнулася граблями. — Ледацюга!.. Всіх на ноги підніму. Ондо і вчителька, і піонервожата… Всі…
Чайник плаксиво скривився:
— Ну що ви хочете од мене? Га? Вчусь я нормально? Нормально. Двійок не маю. Що вам ще треба?.. Для школяра головне в житті — навчання. От! А зараз у нас канікули. Заслужений відпочинок. Всі громадяни Радянського Союзу мають право на відпочинок. Стаття сорок перша.
— А право на труд? — вигукнула баба. — Стаття сорокова.
— То для дорослих. А я дитина. І взагалі.
— Еге ж!.. Дитина!.. А подивись же круг себе на дітей. Той — юний садівник. Той — юний зоотехнік. Той — механізатор. Той… А як гарненько одробляють діти п'яту трудову чверть. Га? А Стьопа Романенко так у Москву їде на Всесоюзний зліт трудових школярів. Ото діти! А ти…
— То старшокласники. А я ще малий.
— Малий! Як щось інше, то великий. "Не вчіть мене, бабо, я уже дорослий!" А як… Дожилися… Чужа дитина у дворі прибирає.
— Хай, як їй подобається. Кому що! Хто все життя у гною бабрається, свинарники чистить… А хто подвиги робить — у космос злітає, на дот кидається, потопаючих рятує… Та що там балакать! Що ви у подвигах тямите? І взагалі…
— Та… — несподівано почала Свєта, але Петякантроп одразу цикнув на неї.
— Цить! Тебе не питають.
— І взагалі… — махнув на неї Чайник.
— Але ж… — почала баба, та Чайник не дав їй закінчити.
— У нас свобода вибору професії. От! Я, може, космонавтом збираюся бути, а не…
— Ото спершу наносиш води, нарубаєш дров, прибереш у дворі, а тоді будеш собі космонавтом. Все! — рішуче сказала баба. — І на цьому припинимо розмови.
— Та що ви, бабо, — жалібно проскиглив Чайник. — Ну ніколи мені… Ніколи зараз… Хай потім.
— Тобі завжди ніколи. Ледащо! Це я знаю! Годі!
Петякантроп схилився до Чайника, і Котька чув, як він йому сказав:
— Давай, може, трохи… той, я вже поможу…
— Та ти що?! — зашипів на нього Чайник. — Він же зникне! Він же… Може, це єдиний раз у житті. Може… — і раптом Чайник здивовано вигукнув: — О!.. А де це наше весло? Тільки що тут стояло, біля копиці.
Котька глянув — і справді, весла біля копиці не було. А стояло ж, точно, він сам бачив.
— Це ти сховала? — обернувся Чайник до Свєти.
— Та я до копиці й не підходила! Ти що?
— Правильно. Не підходила. Я бачив, — сказав Петякантроп.
— А де ж тоді воно ділося? — нишпорив Чайник по подвір'ю. — Спершу мішок, тепер весло. Це вже не випадково. От бачите, бабо! — вигукнув Чайник. — Бачите, що робиться! А вам тільки трудове виховання у голові! Може… може… ми на порозі відкриття таємниці віку! Може… І взагалі… — Він обернувся до Петікантропа. — Біжімо швидше! Пустіть! Пустіть, бабо! І, скориставшись миттєвою бабиною розгубленістю, хлопці гайнули з двору.
— Таємниця віку… Ну! — сплеснула баба руками і загукала услід: — Окозамилювач! Чортова робота!
— От видумляки! — зітхнула Свєта. — І як ти на них вплинеш… Що вони далі говорили, Котька вже не чув, бо, пригнувшись, побіг слідом за хлопцями.
РОЗДІЛ VIII,
у якому з'являється нарешті головний герой Грицько Половинка і починаються пригоди, надзвичайні і загадкові. Семуа
Котька біг за хлопцями майже не ховаючись. І так ледве встигав, щоб не втратити їх з очей.
Хлопці бігли до кущів крайберега, де схилилася над водою старезна розлога верба.
Вони вже майже добігли, аж раптом з кущів навперейми їм вискочив маленький щуплявий хлопчик в окулярах. Котька ледве встиг упасти в траву і поповзом сховатися за великим будяком.
— Стривайте! Куди це ви так розігналися? — весело спитав хлопчик в окулярах. — Якісь перелякані, наче за вами вовк женеться.
Хлопчик був такий маленький, що Котька спершу подумав, — дошкільня або першокласник. Але, придивившись, переконався, що то їхній одноліток, тільки на зріст малий.
— Чого це перелякані?! — огризнувся Чайник. — Сам ти переляканий.
— От іменно! От зараз вмажу, тоді побачимо, хто з нас переляканий! — грізно підступив до нього Петякантроп.
— Тікай з дороги! — сердито сказав Чайник.
— Бо вріжу! — замахнувся Петякантроп.
Але хлопчик не ворухнувся.
— Чого це я маю тікати? Що це — ваша річка? Ви тікайте! Це моє місце. Я його назнав, рибу тут підгодував, рибалю.
— Що?! — Чайник спантеличено перезирнувся з Петякантропом (він явно не чекав такого зухвальства). — Слухай, Половинка, ти з нами не жартуй! Ти… Ти ж Петюкантропа знаєш… Він же — як порох. Спалахне — жик! — і залишиться від тебе отакенюня головешка. І взагалі…
— Я такий! — процідив Петякантроп. — Давай кульгай звідси, якщо не хочеш, щоб я тебе п-переполовинив. Ноги на плечі…
— Ні, хлопці, ідіть ви звідси. По-хорошому. Це моє місце. Вам що — річки мало?..
Котька здивувався — такий малий, а наривається. Зараз же… І справді…
— Ну ти диви! Ця мураха ще вказує нам! Ні, я більше не можу… Уа-а!.. — Петякантроп з войовничим криком накинувся на Половинку, повалив і став товкти. Чайник приєднався до нього.
Котька неспокійно засовався на місці. Це було несправедливо, удвох на одного, та ще й такого маленького. Котька не міг на це дивитися. Він уже хотів вискочити, але не встиг…
Несподівано з кущів з'явилася химерна постать: у дивовижному скафандрі з антенами і з червоною миготливою лампочкою нагорі.
— Се муа! — промовила постать якимось неземним, вібруючим радіоголосом — Відпустіть його!.. Семуа не терпить насильства.
Хлопці вмить одпустили Половинку і застигли з роззявленими ротами.
Котька смикнувся і подряпав щоку будяком, але навіть не відчув болю.
Химерна постать зробила якісь незрозумілі рухи руками, її всю огорнуло синім димом, і вона зникла, наче розтанула. За мить почувся тільки якийсь приглушений шум.
Хлопці не могли зрушити з місця. Вони отетеріло перезиралися.
— Ба… бачили? — ледве вичавив із себе Чайник.
— Ба… бачили? — механічно повторив Петякантроп.
— Пришелець! — нарешті зміг вимовити Чайник.
— З космосу! — прохопився Петякантроп.
— Що це ви булькаєте? — обтрушуючись, спокійно спитав Половинка. — Що це ви там белькочете? Який пришелець?
— Та ти що — не бачив?! — здивовано вигукнув Чайник.
— Тільки що!.. Отамо, біля кущів! — показав Петякантроп.
— Що? Нічого я не бачив, — знизав плечима Половинка. — Нікого не було.
— Ну, може, не бачив, бо ти ж лежав, — сказав Чайник. — Але ж чути мусив. "Відпустіть його! Семуа не любить насильства".
— Нічого не чув. То вам здалося! Голови понапікало, та ще й битися лізете… Розпалилися, от і примарилося. У жаркий день не можна робити різких рухів. Це небезпечно. Різна чортівня у голову лізе.
Хлопці отетеріло перезирнулися.
Котька тільки очима кліпав: що за дивний хлопець Половинка? Невже й справді не бачив і не чув? Не може цього бути.
(Продовження на наступній сторінці)