— Ти що, смієшся з нас? — Чайник ударив себе в груди. — Я ж ясно бачив!.. І чув.
— І я! — вдарив себе в груди Петякантроп.
— І в телескоп ми бачили. Отам-о, на острові, — Чайник підбіг до крайберега й тицьнув рукою на той бік. — І човен якийсь чудернацький. На підводних крилах.
— Оно ще й хвилі на річці. Мабуть, від його човна, — показав Петякантроп.
— О! — здивовано вигукнув Чайник. — А наших човнів нема! Десь зникли. І весло зникло.
— І бабин мішок, — підхопив Петякантроп.
— А коли пришельці, то завжди щось таємничо зникає. Я читав. І взагалі…
— Та вигадка все це, — переконано сказав Половинка. — Начиталися різного всякого… Ніяких пришельців не було й бути не може. Фантазія.
— А… а Тунгузький метеорит? — аж підскочив Чайник. — На дві тисячі двісті квадратних кілометрів геть усе лягло. Вчені кажуть… І взагалі…
— Якщо взагалі, — усміхнувся Половинка, — то минулого року була експедиція, керована професором Миколою Володимировичем Васильєвим, яка довела, що тунгузьке диво не могло бути космічним кораблем, але не було й звичайним метеоритом. Найімовірніше, це був або шматок, або навіть ціла комета.
— Га? — роззявив рота Петякантроп.
— А… а… Бермудський трикутник? — не здавався Чайник.
— Ну, це одне з багатьох загадкових явищ природи, ще не пояснене наукою, але нічого спільного з космічними пришельцями воно не має. Це пояснюється якоюсь аномалією в електромагнітному полі Землі, — Половинка говорив поважно, наче професор.
— А… а в Петрозаводську?
— Природне явище.
— А… а… а… — та більше нічого сказати Чайник не встиг. Раптом почувся голос чорнявої Свєти:
— Що тут у вас трапилося? Такі збуджені… Що — справді таємниця віку?
— Та от, — пхекнув Половинка. — Запевняють, що бачили якогось космічного пришельця.
— Що?! Пришельця? Ой, як цікаво! Якого? Де?
— Та отамо в кущах! — тицьнув через плече відстовбурченим великим пальцем Половинка.
Свєта підбігла до кущів:
— Де? Де? Нема… Нікого… Нічого… Хіба що ось пляшка порожня. Так вона ж не інопланетна. Звичайнісінька, земна, з-під лимонаду… А-а-а… То вони, мабуть, читали "Історію з літаючими тарілками" і теж думають нас розіграти. Не вийде! Літаючий Чайник!.. Ха-ха-ха! — Свєта зобразила руками чайник і зареготала.
— Та йди ти! — насупившись, буркнув Чайник.
— Краще, ніж вигадувати, бабусі допомагав би! Видумляка! — докірливо сказала Свєта. — А то просто боляче дивитися — з ніг, бідненька, збилася, сама усе робить, а ти… Ех, ти! Втік!.. Вигадав нісенітницю з якимсь пришельцем і втік. Щоб тільки нічого не робити. Все звалив на стару немічну бабусю. Ганьба! Користуєшся тим, що батьки в полі…
— Ой! Тримайте мене, бо я її зараз… — скривився, наче од зубного болю, Чайник. — Ну, що тобі треба? Ну, чого ти лізеш?! Ну!.. Ще вона буде мені тут влаштовувати трудове виховання!.. Ну!..
— От ми зараз тобі влаштуємо! — Петякантроп замахнувся, та враз, мабуть, згадав про Семуа, обернувся до кущів, звідки той виходив, і застиг з піднятою рукою.
— Ой! Тікай звідси, бо… — скреготнув зубами Чайник.
— Бо не витримаю! — благально приклав руку до грудей Петякантроп.
— І взагалі… — знову скреготнув зубами Чайник.
— От уже таки хотіла тобі, Чайник, щось цікаве сказати. Попередити про один секрет. А тепер не буду, раз ти такий. От!.. Раз ви такі… — Свєта круто повернулася й пішла.
— Потрібні вони дуже, твої секрети…
— … як рибі зонтик…
— І взагалі… — загукали їй услід Чайник і Петякантроп.
— Ну, я пішов рибалити, — поважно сказав Половинка, витягаючи з кущів удочки. — Не галасуйте тут. Не полохайте мені рибу.
І він зник з Котьчиних очей — спустився з крутого берега вниз, до води.
Свєта одійшла уже досить далеко. Раптом обернулася. І помітила Котьку.
— О! — загукала вона. — Дивіться! Ондо ваш пришелець! За будяком ховається… Ех ви! Мюнхгаузени! Видумляки нещасні! Ха-ха-ха! — і вона, сміючись, побігла геть.
Ховатися вже було ні до чого. Котька підвівся з-за будяка. Хлопці, насурмонившись, грізно дивилися на нього.
— Ти хто такий? — спитав Чайник.
— Чого ховаєшся? — спитав Петякантроп.
— Я… з "Бережка"… просто… просто так… — затинаючись, промимрив Котька. — Я… я теж бачив пришельця… Це… потрясаюче!.. Просто неймовірно!..
— О! А вони з нас дурників хочуть зробити! — вигукнув Петякантроп.
— І взагалі!.. — вигукнув Чайник.
— А… а цей Половинка, по-моєму, спеціально вам шлях перетнув… просто не хотів вас пускати. Бо там, у кущах, був той… пришелець… По-моєму…
Котька сказав і одразу пошкодував, що сказав, — відчув себе наче зрадником. Але було вже пізно.
— Ух ти-и! Точно! — розкрив рота Чайник.
— Ну-у… я йому зараз дам! — кинувся до крайберега Петякантроп і здивовано вигукнув: — Тю!.. А де ж він? Нема!
— Як?! Він же тут вудить. "Не полохайте мені рибу!" — кинувся Чайник. Підбіг до крайберега й Котька. Внизу, біля води, нікого не було, ні праворуч, скільки око сягало, ні ліворуч.
— Слу-у-ухай! — раптом зробив рота бубликом Чайник. — А що, як… Половинка… теж пришелець?
— Га? — вирячився на нього Петякантроп. — Що? Ну ти даєш!.. Може, й Свєтка пришелець… І весь наш клас разом з учителькою Ольгою Гаврилівною…
— Свєтка ні, а от Половинка… Пам'ятаєш, як він у селі з'явився… і взагалі…
— Ну, пам'ятаю. Батьки поїхали на БАМ, а його завезли сюди до діда Мирона.
— Це він так казав! А насправді? Де він з батьками раніше жив? У якому місті? Ти в діда Мирона перепитував?
— Так він же глухий як пень.
— То ж то й воно!.. Не до когось завезли, а до глухого як пень діда Мирона! У якого перепитати неможливо.
— Тоді й дід Мирон, виходить…
— Ай! — одмахнувся Чайник. — Дід не пришелець! Дід живе в селі вісімдесят років. Але його… залякали. А що? Спробував би ти відмовитися, якби до тебе прийшло таке мурло у скафандрі з антенами… і взагалі…
— Але… — Петякантроп знизав плечима. — Половинка вроді ж нормальний хлопець.
— Нормальний? — вигукнув Чайник. — А ти пам'ятаєш?.. Пам'ятаєш?..
Тут ми мусимо перервати нашу розповідь і розказати про те, як заявився в селі Грицько Половинка. Хоч Котька дізнався про це значно пізніше, коли добре познайомився з хлопцями.
РОЗДІЛ IX
"Пришелець" Грицько Половинка.
Петякантроп проти Половинки. "Гримучник"
Це було восени після канікул.
Коли чорнява Свєта, яка завжди приходила перша, зайшла до класу, він уже був там і сидів на її місці. Свєта навіть подумала, що помилилася дверима і втрапила до якогось молодшого класу.
— Ой! — скрикнула вона і, вискочивши з класу, подивилася на двері. Але ні — на дверях стояло — 5-Б. Тоді вона вирішила, що то він помилився.
— А ти, хлопчику, не в той клас утрапив, — повернувшись, сказала вона.
— Ні, в той.
— Як?.. А ти хто?
— Половинка, — сказав він, увібрав голову в плечі і, прикривши рота долонею, якось дивно, ніяково пирхнув — хихикнув.
— Що? — не одразу збагнула Свєта.
— Еге. Половинка, — кивнув він і знову хихикнув, прикривши рота долонею. — Прізвище моє таке. Справжнє. Ге, смішне, ге?.. А звати Грицько.
Він трохи гаркавив.
— Ти що — новенький? — догадалася Свєта. — Будеш з нами вчитися? А скільки ж тобі років?
— Дванадцять. Не схоже? Ге? — і він знову хихикнув, прикривши рота долонею. Така вже в нього була звичка: скаже щось, втягне голову в плечі і коротко хихикне, прикривши рота долонею (навіть не всією долонею, а кінчиками пальців).
У клас влетів Чайник.
— О!
І став як укопаний.
Не встиг нічого сказати, як слідом влетів Петякантроп.
— О!
За ними зразу цілою юрбою — ще кілька учнів.
— О! О! О! О! О! О!
— А це що таке? Хто такий? Ти диви! Новачок? Та невже? Такий малий!.. Не може бути!.. Ги-ги-ги! Га-га-га! — з галасом, оточили парту, де він сидів.
— Ну чого ви! — розставивши руки, загородила його чорнява Свєта. — Новенького не бачили? Це Грицько. Буде з нами вчитися. Не чіпайте його. Одійдіть!..
Вона відчувала себе наче відповідальною за нього (раз вона першою з ним познайомилася).
— Цить! — цикнув на неї Петякантроп. — Адвокатів не треба. Хай скаже сам. Хто такий? Звідки?..
(Продовження на наступній сторінці)