Дідок вийняв з кишені великого ключа і встромив у просто-таки величезний (Котька зроду такого не бачив) висячий замок на залізних дверях.
— Діду, — ледь ворушачи губами, прошелестів Котька. — Діду, я більше не буду…
І схлипнув (неприємно, ох, неприємно говорити такі слова, ти, читачу, мабуть, це добре знаєш).
Дід мовчки зняв замок і прочинив важкі двері. Зсередини війнуло сирістю і холодом.
— Ді-і-іду!.. Не тре-е-еба-а!.. — втративши над собою владу, по-овечому пробекав Котька.
— Треба-треба! Заходь! — дідок поклав шкарубку долоню на Котьчин зашийок і легко підштовхнув уперед. Не маючи сил опиратися, Котька ступив у холодні обійми темряви.
Збоку щось клацнуло, тьмяно засвітилася вгорі заґратована лампочка. І Котька побачив прямо перед собою ящики з яблуками, багато-багато ящиків з яблуками, до самісінької високої стелі. То був склад.
— Бери от з цього, нижнього, — сказав дідок. — Це білий налив, те, що треба.
Котьку — наче кип'ятком ошпарило:
— Ні-і-і!.. Н-не тре-еба!..
— Ох ти ж, їй-богу! Знову "не треба"!.. Що за людина! Як красти, то треба. А як вгощають, то "не треба". Ану бери, кажу! — гримнув дідок. — Бо замкну отуто!..
Котька не рухався. Тоді дідок сам став брати з ящика яблука і пхати йому за пазуху.
— Ти бач! Ще обслужи його! Пан який!
Яблука були холодні, і Котька щоразу здригався від їхнього дотику.
Наклавши повну пазуху яблук, дідок, знову-таки потиличником, підштовхнув Котьку до дверей.
Наскільки приємніше, любий читачу, переходити з холодних обіймів сирої кам'яниці, темряви і страху у теплі обійми літнього дня, сонця і свободи!
Дідок вийшов слідом за Котькою, почав замикати двері.
Котька стояв, переступаючи з ноги на ногу, червоний і розгублений. Треба було щось сказати, а він не міг сказати ні слова, не міг поворухнути язиком, наче хто його приклеїв до зубів.
Дідок узяв у руки "Хоттабича", якого весь час тримав під пахвою, глянув на обкладинку, усміхнувся:
— А-а… Знаю. Читав. Разом з онукою. Ловка книженція! Тільки не до того місця ти її притуляєш. Книжки до грудей притуляти треба. Тримай!
Дідок простягнув Котьці "Хоттабича".
Котька нарешті спромігся через силу вичавити з себе:
— С-спасибі!..
І почеберяв занімілими неслухняними ногами геть.
— Стривай! — гукнув до нього раптом дідок.
Котька став, злякано озирнувся.
— Тобі, мабуть, скучно. Га? — усміхнувся дід. — На "Бережку" вашого брата, пацана, я бачив, не густо. А тут у нас є. Такі я тобі скажу, хлопці є, що дідька лисого обстригти можуть. Біжи отуди, до річки, — він показав ціпком. — Не бійсь, не заблудишся. Звідти до вашої бази берегом кілометра півтора, не більше, — він приклав руку до рота і таємничо стишив голос, — там щось затівається… Один з наших, я бачив, якусь машинерію на козі туди попхав. Гайда!
І дідок підморгнув.
Котька усміхнувся у відповідь. Йому вже зовсім відлягло від серця.
— Спасибі вам, діду! До побачення! І він підстрибом побіг до річки.
РОЗДІЛ VI,
у якому головний герой ще не з'являється, але вже незримо присутній, а з'являються Чайник, Петякантроп, коза Манька і баба Надя.
Перші справжні таємниці і справжні несподіванки.
Високий уривистий берег річки у цьому місці був густо порослий кущами, над якими здіймалася старезна коренаста верба, і Котька не одразу знайшов те, що шукав.
Він обережно скрадався кущами, уважно роздивляючись і вслухаючись. Ще не знав, як він заговорить з хлопцями, що їм скаже. З хлопцями Котька контактував важче, ніж з дівчатами. І тому він хотів спершу добре вивчити обстановку, не виказуючи себе, а вже тоді…
Котька нашорошив вуха. Йому здалося, що десь недалеко у кущах теж хтось ховається. Він напружив зір, але, як не вдивлявся, нічого не побачив — кущі були дуже густі. Котька рушив далі.
Попереду посвітлішало.
Котька обережно розсунув гілки і побачив — у кущах була лисина, така собі прогалина між кущами, і на тій лисині стояла тринога з саморобним телескопом, до якого був підмонтований фотоапарат. Біля триноги порався якийсь довгоносий хлопець з плямистим вигорілим волоссям.
Котька затамував подих. Але міг цього і не робити. Довгоносий хлопець настільки був зайнятий своєю справою, що нічого не бачив і не чув. Якби Котька навіть вийшов зараз із кущів, він би його не помітив. І Котька вже хотів вийти, як раптом з протилежного боку вилетіла з кущів стріла і вцілила довгоносому в спину. І одразу ж, розмахуючи луком, з кущів вискочив мускулястий вилицюватий хлопець, розмальований під індіанця, і войовничо загукав:
— Уа-уа-а!.. Чайник, падай!.. Ти вбитий. Падай! Ну!
— Та йди ти, Петякантроп! — скривився довгоносий. — Іди! Не заважай! І взагалі…
— Що значить "іди"?! Ти як розмовляєш з вождем племені делаварів?! — Петякантроп погрозливо виставив уперед нижню щелепу. — Вклею!..
— Ну тікай, ну! — загундосив Чайник. — Що тобі — місця мало?
— А що це таке? — тицьнув луком у бік телескопа Петякантроп. — Гармата, чи що?
— Ні, не гармата. Воно тобі не цікаво. І взагалі… Це мирний об'єкт, військового значення не має. Я ж кажу, тобі не цікаво. Іди.
— А ти, Чайник, грубіян. Що значить "не цікаво"? От мені якраз цікаво. Ану говори, бо зараз вмажу і оцю петрушку твою поламаю.
— От же Петякантроп! Ну чого пристав, як смола? Ну? Ну, йди, тобі кажуть!.. Я ж тебе не чіпаю. І взагалі…
— Ти, Чайник, просто хуліган! Бандит і розбійник. Тебе треба виховувати. Не хотів, але доведеться… — Петякантроп зітхнув, поклав свій лук на землю, потім дуже ловко зробив Чайнику підніжку, повалив його на землю і почав товкти: — Уа-уа-а-а!..
— Пусти! Ну! Пусти!.. — безсило пручався Чайник.
— Кажи, що ти тут робиш? Га? Бо не пущу. Уа-а-а! У-а-а-а!..
— Та… та… козу пасу… По-науковому.
— Що-о? — здивувався Петякантроп і одпустив Чайника. — З оцим-о пасеш? — показав він на телескоп.
— А що? — Чайник підвівся. — Для спостереження… Ти ж знаєш нашу Маньку. Це ж не коза, а звір, сатана рогата. Її пасти — згуба для здоров'я. Мельк — і нема. Уже в шкоді. Тому я спеціально й придумав оце-го — "козошукатор".
— Ой, брешеш, — недовірливо глянув на нього Петякантроп. — Я тебе знаю. Став би ти щось корисне придумувати. Це щось інше.
— Ну, кажу ж — правда! Змушений був. Баба мені загадувала і воду носити, і дрова рубати, і… Знаєш, скільки роботи вдома! А я визвався козу пасти, По-науковому. Все-таки легше.
— Голова!.. Я теж з дому втік, щоб на городі не гребтися. — Петякантроп зітхнув і раптом підозріло примружився: — А… а фотоапарат нащо?
Чайник розгублено закліпав очима:
— Ну… ну, просто так… і взагалі…
— Що — може, портрети кози робити? Га? — грізно підступив до нього Петякантроп. — Розігруєш мене? Дурником вважаєш?! Думаєш, як у тебе двійок нема, то ти вже… От я тобі зараз покажу "козошукатор"! — він схопив Чайника за груди і знову повалив па землю. — Я тобі зараз зроблю портрет… Коза не впізнає!..
— Пусти!.. Ну! Пусти! — знову запросився Чайник.
— Я тебе зараз розіграю! По нотах! — товк його Петякантроп. — Ти у мене зараз заспіваєш!.. Ану співай! Ну!
— Ой!.. Пусти!.. Ой!.. — скрикнув Чайник.
— Сам винен. Було б правду казати.
— Ну… ну я… дивлюсь на небо… і взагалі…
— "Дивлюсь я на небо та й думку гадаю", — проспівав Петякантроп і зареготав: — Га-га-га!.. А чого?.. Кажи! Ну!
— Ну… ну… — застогнав Чайник. — Ну… я… спостерігаю за НЛО.
— Га? — Петякантроп одпустив Чайника і встав.
— От тобі й "га"! — Чайник підвівся і став обтрушуватися. — НЛО Нерозпізнані літаючі об'єкти. В усьому світі люди спостерігають. Тільки в Америці понад дванадцять тисяч фіксацій. У газеті було написано.
— Га? — Петякантроп роззявив рота.
— Не "га", а інопланетні пришельці. Гуманоїди. От!.. На так званих "літаючих тарілках".
Котька усміхнувся. Зовсім недавно він прочитав книжку естонського письменника Ено Рауда "Історія з "літаючими тарілками", де розповідалися кумедні пригоди естонських хлопчаків, які розігрували один одного інопланетними пришельцями. "Мабуть, і Чайник читав цю книжку. І хоче розіграти Петюкантропа".
— Брехня, — пхикнув Петякантроп. — Наукова фантастика!..
(Продовження на наступній сторінці)