– Назад! До дверей! – вигукнув капітан. Вони кинулися назад.
– Ще якийсь вихід є? – спитав капітан.
– По-моєму, ні, – сказав професор. – В усякому разі мені не відомо… Ну й бугай! Я ж вам казав!
– Якщо іншого виходу нема, він рано чи пізно вийде, – сказав капітан. – Отже, бігати за ним по підземних лабіринтах нема рації. До того ж я, здається, розбив йому ліхтар, довго він не блукатиме. Ходімте нагору. Я пильнуватиму біля входу, а ви, будь ласка, ідіть до себе на дачу, подзвоніть у міліцію і одразу ж своїй дружині, я їй обіцяв…
Розділ XXVII
Вона усміхнулася крізь сльози
– Чуєте? – пошепки спитав капітан Попенко.
– Наче хтось заплакав… – прошепотів Василь Сергійович.
– Вмикайте ліхтар. Ходімте.
Вони пішли підземним коридором, сторожко вслухаючись і вдивляючись у кожен закуток, у кожне відгалуження підземного лабіринту.
Враз ліхтар вихопив із темряви дві постаті, що, скоцюрбившись, притулилися у ніші. Одна була у зимовому пальті, хустці і валянках, друга у ватнику, чоботах і в шахтарській касці з ліхтарем.
Якби Анатолій Петрович не сподівався побачити тут Іру Іващенко, він би, мабуть, її не впізнав. Таким страдницьким, змученим було обличчя дівчини. Вона обіймала руками "шахтаря" у ватнику, затуляючи його собою. По щоках її струменіли сльози.
– Іро! Що з вами? – вигукнув капітан Попенко.
– Ой! Це ви?! – скрикнула дівчина. – Як добре!.. Це… це… Жора!.. Жора!.. Жора!..
І вона знову гірко заплакала.
– Що? – здивовано дивилися вони на хлопця, який похмуро мовчав, одводячи погляд.
– Так далі неможливо, неможливо!.. Все що завгодно, але не ця могила, – крізь сльози причитала дівчина.
І раптом…
– Ой!.. – скрикнула вона. – Бережіться!
Але було вже запізно.
Страшної сили удар звалився на голову Василя Сергійовича, і в ту ж мить хтось рвонув із його рук ліхтар. І запала темрява.
– Стій! Стій! Стрілятиму! – тріснув постріл, посипалася земля.
Капітан Попенко стріляв угору.
Та не встигли вони опам'ятатися, як із глибини підземного коридору почулися якісь глухі удари, потім блиснув ліхтар і почувся бадьорий голос:
– Агов! Що це у вас тут робиться? Довелося якогось дядька по кумполу вдарити. Ліз на мене як трактор.
– А ви хто? – озвався капітан Попенко.
– Як – хто? Старший сержант Бодня. Василь Захарович.
– А де той, що на вас ліз? – Як – де? Лежить отут-о. Відпочиває.
– У вас є чим його зв'язати? Бо як очухається, клопіт буде. Слон, а не людина.
– Я бачу. Є очкурець, аякже. На затримання йшов. Якраз вийшло до шмиги, пане капітан.
– А ви звідки знаєте, хто я?…
– А мене ж хлопці спрямували. У льосі чатують.
– Молодці хлопці! – сказав Василь Сергійович, нарешті підводячись і чухаючи забиту потилицю. – А як же Помпочка, пане Бодня?
– А-а, то це ви дзвонили… Дякувати Богові, Помпочка сам утихомирився, спати ліг.
– Пощастило.
– Отож-бо… Ну, все. Зв'язати я його зв'язав, а от транспортувати доведеться гуртом. Важкий, сатана… О! І дівчина знайшлася? – він посвітив ліхтарем у нішу. – І пальто бабине на місці, і хустка, і валянці. Все гаразд. Чого ж плакати?
Вона усміхнулася крізь сльози.
Розділ XXVIII
І тут задзвонив телефон…
– Мовчать. Обидва, – капітан Горбатюк зітхнув.
– Нічого, заговорять, – підбадьорив його Попенко. – Наберись терпіння.
– Гугнявий мене менше турбує. Є свідки, потерпілі. І професор його признав, і прибиральниця з музею, і речові докази (обріз, шахтарська каска). Правда, Забарило поки що відмовляється. Мабуть, боїться… Але тут більш-менш усе зрозуміло. Ікони, старовина… Кримінальні мотиви не викликають сумніву. А от Лук'яненко… Нащо йому були ті ефемерні ризиковані підземні пошуки, коли у нього в руках реальна прибуткова справа?
– А що каже дівчина? Як вона пояснює?
– Плаче. Весь час плаче. Сама нічого не розуміє. Він їй тільки сказав: "Не питай мене нічого. Я тобі потім усе поясню. Я не міг інакше. Але я це робив не для себе, не для зиску. Вір мені. Я люблю тебе й хочу, щоб наше життя було чистим". – Як вона опинилася в підземеллі? – запитав Анатолій Петрович. – Сама знайшла пролам у стіні, потім його розшукала, чи як?
– Ні, – похитав головою Степан Іванович. – Він приліз у льох, мабуть, за харчами… Коли вона його побачила, мало, каже, не збожеволіла. Ну, а потім… "Я тебе не покину! Хоч убий. Я з тобою!.."
– А чого він узагалі лазив у льох? Не призапасив їжі? Не міг вийти за продуктами?
– Хтось, каже, замкнув оті двері-грати.
– Це цілком імовірно. Гугнявий. Він запевняє, що Гугнявого не знає, вперше в житті бачить.
– Конкурент? З іншої парафії?…
– Хто його зна, – знизав плечима капітан Попенко. – Річ можлива, але трохи непереконлива. Професор твердить, що про закопані ікони не знав ніхто. А тут одразу аж двоє, не зв'язаних між собою.
– Чому не зв'язаних? А Мадам Дисконт? Зв'язок її з Лук'яненком безперечний. І з Гугнявим теж.
– А що Лук'яненко про неї каже?
– Нічого не каже. Отут і починається велике мовчання. Він її не бачив, із нею не зустрічався, адреси не знає, як її звуть не пам'ятає, телефон загубив, і взагалі ніякого стосунку до справи вона не має, а невинних людей вплутувати він не буде.
– Ти його затримав?
– Ні. Взяв підписку про невиїзд і одпустив. А які в мене підстави затримувати? Пошуки – ще не злочин. Якби він знайшов і захотів привласнити – тоді ще можна думати…
– А крадіжка з льоху? – пожартував Анатолій Петрович.
– Глечик молока і тарілка сиру? Ні баба, ні Кисіль заяв не робили. Та й смішно… До того ж вона його так чекала!..
– Невже ти подумав, що я всерйоз про крадіжку з льоху?…
– Між іншим, – мовив Степан Іванович, – ти знаєш, що він їй іще сказав?
– Що?
– Що там хтось є, хтось живе…
– Де?
– У підземеллі. Він чув, як там хтось ходить. І бачив здаля вогник.
– Ну, звісно, Гугнявий. – Ні. Це було після того, як ґрати Гугнявий уже замкнув. І в підземеллі його не було. До речі, той "хтось" навів Жору на льох. Жора побачив удалині вогник, а коли пішов туди, то на земляній стіні була позначка. Хрест. Жора почав копати, наштовхнувся на цегляну кладку, видовбав її і потрапив у льох. Це було саме тоді, коли він уже знемагав від голоду й спраги. І знайшов у погребі сир і молоко.
– А у Гугнявого була лопата? – запитав капітан Попенко. – Ти не пам'ятаєш?
– По-моєму, ні. Обріз був точно. А лопати не було.
– Як же він без лопати збирався викопувати церковний скарб?
– Напрошується висновок – він збирався не викопувати, а одібрати його в Жори.
– Правильно. Що ж до отого таємничого "хтося", то, я гадаю, це були галюцинації. Від довгого перебування під землею, від самотності, переживань і цілком зрозумілого страху. Якою б мужньою не була людина, а в таких умовах…
– Іра теж вважає, що це галюцинації. Але в нас із тобою стільки вже було неймовірних справ, що я не виключаю…
– Не виключай, не виключай, – кивнув Анатолій Петрович. – Але безпосереднього стосунку до нашої справи це не має.
Капітан Горбатюк не встиг нічого сказати, бо тут задзвонив телефон…
Горбатюк підняв трубку:
– Слухаю… Так… Так… Негайно виїжджаю! – він поклав трубку, очі його горіли. – Гугнявий хоче дати свідчення!
– Я ж тобі говорив! – вигукнув Попенко.
– Мабуть, на нього таки вплинули мої слова. Я йому сказав: "Не вдавайте глухонімого. Це вже просто нерозумно. Ми даремно витрачаємо час. З кожним днем ви дедалі більше позбавлятимете себе переваг, які дає щиросерде зізнання. У нашій базі, вочевидь, є відомості про вас, і незабаром я їх матиму. Ваші спільники, яких ви так намагаєтесь прикрити, я певен, того не варті. Вони ж підставили вас як цапа-відбувайла. Невже так приємно бути цапом? Із такою силою треба бути лідером, вожаком, а не цапом. Подумайте!"
– От він і подумав. їдьмо! Я з тобою. Не заперечуєш?
– Авжеж, – кивнув капітан Горбатюк.
Була одинадцята година вечора.
Розділ XXIX
Капітан і Королева
Професор, явно нервуючи, позирав у вікно. По шосе мчали машини, але жодна не звертала на узбіччя, не зупинялася біля дерева, до якого був припнутий мотоцикл із сумкою "Адидас", притороченою до багажника.
– Не хвилюйтесь, приїде, – заспокоїв його капітан Горбатюк.
– Уже ж десять хвилин на п'яту, – постукав професор нігтем по склу годинника.
(Продовження на наступній сторінці)