– А все-таки добре було б знати рецепт тієї суріки.
– Але як стати праведником? Це ж і на уроках не побалакай, не прогуляй, не підкажи, не побийся, двійку не схопи…
– Важко, – зітхнув Женя.
– Тс-с-с! – тепер уже Вітасик приклав палець до губів. Вони затамували подих, прислухаючись.
Чулися чиїсь кроки.
У підземеллі хтось ходив…
До катастрофи лишалося кілька секунд
Розділ І
Тринадцятий Апостол
"Капітане Горбатюк! Ти вважаєш себе великим сищиком, але ти такий самий нездара, як і вся сучасна міліцейська шарага. Щоб довести це, заздалегідь попереджаю: тринадцятого липня на тринадцятому кілометрі Південного шосе о десятій вечора відбудеться катастрофа. Загине багато людей, у тому числі жінки й діти. Акція провадиться на знак протесту проти гнилої міліцейської системи, яка ні на що не здатна. У вас три дні в запасі, але ви, козли, все одно нічого не зможете зробити. Отож чекайте катастрофи.
Тринадцятий Апостол".
– Отакого, друже, листа одержав я сьогодні. На, полюбуйся, – капітан Горбатюк простягнув капітанові Попенку аркуш із надрукованим на принтері текстом.
Анатолій Петрович довго роздивлявся, перечитував, потім сказав:
– Гадаю, це хтось із твоїх колишніх "клієнтів". Що, як то кажуть, затаїв у душі помсту і, вийшовши після відсидки, вирішив тебе полякати.
– Я спершу теж так подумав. Потім почав перебирати в пам'яті своїх "клієнтів". Ну, по-перше, писала людина явно молода. Може, навіть юна. І інтонація, і обігравання числа "тринадцять". Дорослий писав би по-іншому. Та й щось я не пригадаю, щоб у мене були такі грамотні "клієнти", які б знали, що існувало всього дванадцять апостолів, учнів і послідовників Ісуса Христа. Наскільки пам'ятаю, хлопці вони темні й обмежені…
– Якби твій кореспондент був грамотний, – усміхнувся капітан Попенко, – то мусив би знати, що апостолів було не дванадцять і навіть не тринадцять, а принаймні чотирнадцять.
Степан Іванович знітився:
– А ти не плутаєш?
– А чого мені плутати? Згідно з Біблією, апостолами були Андрій, Варфоломій, Йоанн, Юда Іскаріот, Матей, Петро, Симон Зилот (або Симон Кананіт), Фадей (чи Юда – син або брат Якова), Пилип, Хома, Яков – син Алтея та Яков – син Зеведея. Після зради Юди Іскаріота на його місце було обрано Матвія (не плутати з Матеєм). Це вже тринадцятий. До апостолів зараховував себе й Павло.
Чотирнадцятий.
– Ти що, потай від мене заочно закінчував духовну семінарію? – спробував пожартувати капітан Горбатюк, але його друг жарту не прийняв:
– Ні, просто нашому братові на відміну від вашого брата "опера" доводиться не стільки ганятися за злочинцями з пістолем, скільки порпатись у паперах, документах, книжках… Мимохіть здобуваєш освіту. І Євангеліє мені свого часу довелося проштудіювати. Тож даремно ти думаєш, що твій кореспондент такий уже ерудит.
– Я не кажу, що ерудит, але…
– Що там на тринадцятому кілометрі? – перебив капітан Попенко, щоб вивести друга з незручного становища.
– Узлісся. Місток через річку. Жодної будівлі.
– Значить, ти все-таки побував там? – Аякже. Хоч, можливо, це й блеф, але… Зовсім нехтувати теж якось… – Степан Іванович одвів очі.
– Певна річ, виключати можливість реальної загрози не варто. Тим більше – зараз тероризм процвітає. Але давай поміркуємо, кому й для чого це потрібно. Просто так нічого не робиться. Якась мета повинна бути. Ну, перше, що спливає на думку, – хтось хоче вивести тебе з рівноваги, завдати тобі психологічного дискомфорту, щоб ти не міг нормально працювати. Які ти зараз ведеш справи?
– Пограбування магазину… Квартирна крадіжка… Розбійний напад із застосуванням холодної зброї і нанесення ножових ран… Ну, й шахрайство.
– А назви мені всіх по черзі, хто проходить у справах.
– Ну, почнемо з шахрайства, – загнув перший палець Степан Іванович. – Молода вродлива жінка. Притягалася за шахрайство двічі. Справу майже закінчено, проблем нема, передаю до суду.
– Ясно. Давай далі.
– Розбійний напад. Там рецидивіст. П'ять судимостей.
– Можеш не продовжувати.
– Квартирна крадіжка. Двоє молодиків. Обидва з вищою освітою. Інженери з дипломами. Залізли до свого знайомого, теж інженера, що кілька років працював за кордоном, поцупили відеокамеру, ноутбук, цифровий фотоапарат. Дебютанти. Раніше до судової відповідальності не притягалися.
– Це вже цікаво. Треба звернути увагу.
– Пограбування магазину. Поки що не розкрите. Сигналізація уміло відключена. Слідів жодних: ні відбитків пальців, нічого. Ввечері магазин одержав чергову партію товару (одяг, взуття). Ще й не розпаковували, залишили до ранку. А вночі – пограбування. Діяли оперативно, просто блискавично. Видно, інформація була на висоті. Навів хтось зі своїх. Але довести поки що неможливо.
– Враховуючи сьогоднішні ціни – операція солідна. Підозри якісь є?
– Конкретних поки що ні. Я тільки почав. Але думаю, замішані люди серйозні. Мабуть, буде створено групу. Вже дзвонили з управління.
– Оце, мабуть, і воно. – Хтозна… Може… Але три дні великої ролі у цій справі не відіграють. Тут, може, й термін продовжувати доведеться…
– Іноді й один день, і година навіть відіграє роль. Ти ж знаєш.
– Та я знаю, але… У мене ж навіть нема ще версії… Отже…
– Версія може з'явитися будь-якої хвилини… А вони поспішають. Там, де задіяні великі гроші, діють розумні й винахідливі люди.
– Ти, звичайно, маєш рацію, але… Інтуїція мені підказує, що вітер не звідси.
– Щодо вітру… навіть найдосвідченіші метеорологи помиляються. "Вітер змінних напрямків" – це їхній вираз. Подумай, Стьопо, подумай гарненько. Що за один директор магазину, його працівники?
– Директор – жінка…
– Знову жінка?
– Як бачиш. І знову-таки симпатична. Не дуже молода, років під п'ятдесят, але з тих, які подобаються чоловікам.
– Заміжня?
– Втретє. Перший чоловік помер. Другого вона вигнала – дуже пив. Третій – тренер дитячої спортивної школи, майстер спорту.
– Діти є?
– Дочка від першого шлюбу. Заміжня. Живе в Сімферополі. Чоловік підполковник. Від матері матеріально не залежить. Хоча мати іноді й надсилає їй на свята подарунки, грошові перекази. Розумію, що ти хочеш спитати. Так. Живе, мабуть, не на голу зарплатню. Де ти бачив, щоб керівники в торгівлі жили на голу зарплатню? Але вона працює в торгівлі майже тридцять років, а жодного разу до судової відповідальності не притягалася.
– Значить, розумна жінка, тим більше варта уваги. А її працівники?
– Усі дівчата. Жіночий колектив. Чоловік лише один – вантажник…
Прізвище вантажника магазину було Дармовис.
Розділ II
Загадковий Нолик
Шурик Дармовис зустрівся в електричці зі своїми однокласниками. Женя Кисіль і Вітасик Дорошенко їхали до станції "Соколівка". А Шурик Дармовис на дві зупинки далі – до Троянди.
У Троянді у Дармовисів була дача.
Почувши про те, що Киселі придбали у Завалійках розвалюху, знесли і почали будуватися, Шурик висловив співчуття:
– Ото як школу закінчимо, і новосілля, може, справите. А може, й ні. І будматеріали зараз дорогущі, і робота. Тато нізащо не захотів будуватися. Ми готову купили. Тато сказав: "Зараз будуватися – зі здоров'ям прощатися".
Женя почервонів і одвернувся. То була свята правда. Торік вони заклали фундамент, і на цьому будівництво припинилося. Фундамент заріс бур'яном так, що й не видно його. Та й узагалі вся ділянка їхня густо заросла бур'яном. Хоч вони з осені посадили часник, а навесні картоплю, огірки, помідори, моркву, петрушку, цибулю, редиску. Але дивитися за городом було нікому, всі працювали, та й досвіду не мали. І двічі підгорнувши картоплю і просапавши грядки, на більше не спромоглися. На кінець літа на городі були такі джунглі, що сапками вже й не проб'єшся, руками виривати треба.
– Ніщо в нас так не родить, як бур'ян, – жартував Женин дідусь-журналіст, ініціатор цієї "будови століття".
Женин тато в цьому році спромігся завезти всього дві тисячі цеглин, чого ледве вистачало лише на четверту частину задуманого і запроектованого. Цегла, акуратно складена під сараєм і накрита руберойдом, теж уже заросла будяками.
Найчастіше у Завалійки наїжджали Женя з Вітасиком. їм тут дуже подобалося, і вони навіть із дозволу батьків іноді ночували у сусідки баби Секлети. Але боротися з бур'янами вони не вміли та й, чесно кажучи, не дуже й хотіли. їх цікавило зовсім інше. їх цікавила таємниця підземелля колишнього Георгіївського монастиря. Торік Жорі Лук'яненку, якому кілька днів довелося просидіти під землею, здалося, що там хтось живе. Жені й Вітасику, коли вони проникли у підземелля, теж так здалося. Але поки що розгадати таємницю не вдавалося. Наукова експедиція, яка спеціально досліджувала підземелля, нікого там не виявила.
(Продовження на наступній сторінці)