Чому ж вона називається "Велесова книга"? Хто такий Велес?… Велес (або Влес) – один із богів стародавніх слов'ян, бог, який навчив людей землеробству та скотарству. Стародавні слов'яни вірили в багатьох богів. Вони сприймали світ як співіснування трьох елементів, трьох світів. Перший світ, у якому ми живемо, світ явний – Яв. Коли людина вмирає, душа її не зникає, а переходить до іншого світу, що називається Нав. Третій світ – володіння справедливості та правди – Прав. Володарем цього світу був бог Світовид – бог Правди, яку слов'яни ставили вище за все. Поняття пекла у древніх слов'ян не існувало, бо не було вулканів на їхніх землях. Перун – бог війни, блискавки, грому, допомагав слов'янам захищати свої землі, ще й посилав із неба благословенну воду, необхідну для життя. Хоре уособлював сонце і космічні небесні цикли. Даждьбог – бог усього живого. Стрибог – бог вітрів, впливу на природні явища. Слов'яни вірили удруге вічне життя у раю. Рай – це луки Сварога – ирій…
– Але я трохи відхилився, – вів далі професор. – Цієї зими, я вже розповідав Степану Івановичу, був я у Парижі на конгресі й там познайомився з майже сторічним професором, емігрантом українського походження, що жив колись на оцій землі, сином місцевого поміщика Хоржевського, колишнім ченцем Георгіївського монастиря, від якого й дізнався я про той злощасний скарб, причину всіх наших пригод. Так от, професор Хоржевський подарував мені книжку Бориса Ребіндера, теж емігранта, що народився у 1909 році в Україні, а у 1919 разом із батьками виїхав до Франції. Хоча книжка написана французькою мовою, присвячена вона аналізові "Велесової книги" і розповідає про релігії стародавніх слов'ян.
Виявилося, що Борис Ребіндер з дитинства знав родину Задонських, у бібліотеці якої знайшов Ізенбек дерев'яні дощечки. Він-бо народився і жив у селі Шебекіні, де були маєток і цукроварня його батька і яке розташоване було неподалік від маєтку Задонських у селі Великий Бурлук.
Найцікавішою особою серед Задонських була мати Івана Олександровича, Катерина Василівна. їй було вже за дев'яносто, але вона ще була бадьорою, енергійною, моторною. І часто їздила в гості до сусідів. Вона завжди привозила з собою дві-три пляшечки особливого напою, який готували у неї вдома і яким вона пригощала всіх, хто хотів його скуштувати. Вже протягом тридцяти років вона не пила ні чаю, ні квасу, ні кави – нічого, крім отого напою. Казали, що, коли їй виповнилось шістдесят, вона відчула себе старою і слабкою. І от тоді вона й почала готувати той напій – з сироватки, яку настоювали на травах і ставили виграватись, а тоді кип'ятили з цукром. Рецепт виготовлення напою був її секретом. Ця чарівна мікстура виявилася дуже ефективною і повернула їй молоді сили.
Ребіндер вважає, що рецепт того напою вона вичитала у "Велесовій книзі". Там справді кілька разів згадується суря, "сура питна, на травах настояна" ("Оставляємо на сонці молоко наше у травах заноші, утовчемо до нього щавлю і тритрав'я, як сказано про старотці, і даймо цьому суритися, яримо тричі во славу богам п'ятикратденно…"). На жаль, дощечку, на якій був точний рецепт, Миролюбов не скопіював… Але коли професор Хоржевський дарував мені книжку Ребіндера (це було у нього вдома), він почастував мене якимсь дивним напоєм. Я спитав його: "Що це?" І він сказав: "Суріка – напій, який готували у нас в Георгіївському монастирі з перебродженої сироватки, настояної на травах". Я попросив його дати рецепт, але він сказав: "На жаль, не маю права, не можу. Зв'язаний клятвою, даною отцю ігумену. Це напій праведників. Не можна давати його будь-кому. А я ще, вибачте, дуже мало вас знаю. Ви дуже довго там, у себе, в комуністичній Україні, жили неправдою". Він мав рацію, що не дав мені рецепта. Я таки грішник. Це через мене заварилися всі оці підземні пригоди. Та хіба я знав, що моя зичлива сусідка, яка робила для мене, а особливо для дружини, стільки послуг, що мила Маргарита Зенонівна – зловісна Королева Марго? І я простодушно розказав їй те, що оце вам. А вона запалилася ідеєю будь-що розшукати рецепт чудо-дійного напою, який відводить старість і смерть, обіцяє довголіття.
– І вдалася для цього до методів підступних і страшних, – сказав капітан Горбатюк. – У злочинному світі полюбляють азартні ігри. І часто буває так, що доходить до гри "на життя". Той, кого програли, мусить бути вбитий. Королева Марго шантажувала Жо-ру Лук'яненка, кажучи, що його "програли", але вона буцімто може викупити його, якщо він знайде для неї монастирський архів, а точніше – рецепт суріки.
– А чого вона саме Жору Лук'яненка вибрала для цього? – спитав Василь Сергійович.
– Резонне питання, – мовив капітан. – Справа в тому, що Жора Лук'яненко вважався колись у злочинному світі "щасливчиком", йому справді щастило швидко знаходити загублене – речі, гроші тощо. Такий собі кримінальний екстрасенс. До того ж він один час працював на шахті… Отже…
– Але цього разу "щасливчику", здається, не пощастило, – похитав головою професор.
– Не пощастило, – погодився капітан. – Очевидно, монахи вміли ховати своє добро… Між іншим, під час обшуку у Королеви Марго було знайдено не лише багато награбованих речей, а й ті старовинні сукні, сорочки й жіночі прикраси, які Капітан Немо примусив винести з музею бідну прибиральницю. Нащо вони були Королеві – не збагну.
– Це теж моя провина, – зітхнув професор. – Колись я сказав їй, що деякі вчені вважають, нібито у старих рукотворних речей: вишиваних сорочок, платтів, жіночих прикрас, – є певне біоенергетичне поле, яке благотворно впливає на людину, бо старі майстри вкладали у свої витвори багато позитивних емоцій.
– Як же їй хотілося продовжити своє дорогоцінне життя! – вигукнув Женин дідусь.
– Вона страшенно побивалася, коли її везли у тюрму, – сказав капітан. – Так плакала, що мені навіть стало її шкода…
– Але мені здається, стародавні слов'яни все-таки мали рацію, – сказав професор. – То напій праведників. І справедливо, що будь-кому боги не дозволяють його давати… То вам не "кола". У масі своїй люди поки що не заслужили суріки. Хай вона лишається таємницею "Велесової книги"…
Розділ XXXI
Кроки під землею
– Тс-с-с! – приклав Женя палець до губів. – Чуєш?
Вітасик перестав дихати, прислухаючись.
– Ага! – ледь чутно прошепотів. – Ходить!
Вони принишкли біля отих грат-дверей під землею, звідки починався хід у лабіринт підземних печер монастиря.
На дверях висіли три міцні замки різного розміру – великий, більший і найбільший. їх власноручно повісив професор Барабаш, який днями мав розпочати офіційне дослідження монастирського підземелля, для чого була створена чимала комісія з учених-археологів і представників місцевих рад.
– Ходить! – впевнено повторив Вітасик.
Чи справді вони чули ті кроки у глибині підземного коридору, чи розбурхана їхня фантазія виказувала бажане за дійсне – хтозна.
– Невже не помилявся Жора Лук'яненко? Невже справді хтось там є? – прошепотів Женя.
– А що? Якийсь ченець, якого залишили стерегти монастирські скарби.
– І живе під землею сімдесят з гаком років?
– А що? Славний кошовий отаман Петро Калнишевський понад чверть століття просидів на Соловках у ямі під землею, а прожив сто тринадцять років. Без суріки.
– Його хоч годували. А цей як?
– Може, там такий склад, що хто його зна… А може, десь за багато кілометрів від села є потаємний вихід, і він час від часу поповнює запаси.
– Ти думаєш, що це звичайна людина?
– Думаю, що ні. Думаю, він володіє якимось надзвичайним екстрасенсорним даром. Інакше як пояснити появу отого кухлика з диким медом?…
Це було нове диво.
Вчора увечері баба Секлета, подоївши корову, понесла ставити молоко у льох і виявила на долівці дерев'яний кухлик із диким медом. Кухлик був старовинний, із різьбленим орнаментом якогось твердого темного дерева (може, навіть мореного дуба). А мед свіжий, запашний. Баба клялася, що в неї такого кухлика ніколи не було. – Дребедєнь! – сміявся наступного ранку Андрій. – Вигадує баба. Щоб вам було цікаво. Набридло їй у самоті жити. Рада, що ви тут крутитеся. Ви не знаєте тої баби. її кухлик, я певен.
Але хлопці Андрія не підтримали. Вони повірили бабі Секлеті. Легше всього сказати: "Дребедєнь", – і викинути з голови, не думати.
Баба так щиро дивувалася, так здвигала плечима:
– Ти диви! Знову Рукатий. То забирав, а тепер дає…
Вона наче забула, що забирав Жора Лук'яненко, а не Рукатий.
Та проникнення у льох із підземелля тепер виключалося: пролам був надійно замурований. Закидали землею хід і замуровували той-таки Андрій разом із татом.
Ні! То не була містифікація баби Секлети. Хлопці були певні.
– За день-два нагряне ота комісія, почнуться розкопки, дослідження… І він змушений буде зникнути, – з сумом сказав Женя.
– Ага… Шкода… – погодився Вітасик.
– Ти знаєш, я гадаю, що вони нічого не знайдуть.
– Я тільки-но хотів це саме сказати. Мені теж так здається.
(Продовження на наступній сторінці)