– Скажіть, а якою науковою проблемою займається зараз ваш чоловік?
– Ви знаєте, його захопила зараз "Велесова книга".
– А-а, знаю. Читав.
– Це не зовсім за його профілем. Це більше історія, філологія… Але він нещодавно був у Франції, і там йому подарували книжку Бориса Ребіндера "Велесова книга: життя та релігія слов'ян" французькою мовою. Він її весь час студіює, перекладає для себе. Там багато цікавого матеріалу… А чого ви питаєте? Хіба це має якийсь стосунок до…
– У нашій справі ніколи не знаєш, що має, а що не має до чогось стосунок… Скажіть, будь ласка, а хату у Завалійках придбали до чи після поїздки Івана Степановича у Францію?
– Після. Ми придбали її цієї весни. А у Франції професор був узимку. А що таке?
– Нічого. Просто цікавлюсь. А чому ви купили саме у Завалійках? Хто був ініціатором цього?
– Звичайно, він. Йому, по-перше, сподобалося це місце. Ну і церква, руїни монастиря. Він дуже любить старовину… Стривайте!.. Він, здається, казав, що цей монастир якимось чином пов'язаний із книжкою Ребіндера… Так-так… Була така розмова. Ви думаєте?…
– Я нічого певного поки що не думаю. Я шукаю, за що б зачепитися… Скажіть, а в Івана Степановича нема якихось запеклих ворогів, недругів, які б могли?…
– Запеклих… не думаю. Звичайно, якісь недоброзичливці, як у кожного, певно, є. Наукові опоненти, щось таке…
– А серед сусідів?
– По-моєму, ні. З сусідами ніколи не сваримося.
– У вас, здається, дуже симпатична сусідка по площадці, Маргарита Зенонівна. Зичлива, люб'язна, послужлива.
– Звідки ви знаєте?
– Я з нею познайомився минулого разу.
– Справді послужлива. Всім сусідам намагається щось зробити. Нам допомогла дістати шини. Ви ж знаєте, зараз усе так дорого, а в неї вийшло дешево. – У неї великі зв'язки?
– Мабуть. Я її не дуже добре знаю. Вона всього рік як переїхала сюди. Обмінялася. Раніше жила на Лісовому масиві.
– А яка в неї машина?
– Машина? У неї нема машини.
– Ви певні? А мені здається, я бачив її за кермом.
– Колись таки в них була машина. Коли був живий її чоловік.
І вона, здається, має права. Але після смерті чоловіка машину продала. Це було давно, вісім років тому.
– Та! То я так, між іншим, – махнув рукою Горбатюк. – Мабуть, то була машина когось із її знайомих. У неї ж їх багато, знайомих?
– Багато. Вона й дома рідко буває. То в одних знайомих на дачі ночує, то в інших. Часто їздить в гості то на Кавказ, то в Москву, то в Прибалтику. Любить мандри. її можна зрозуміти. Поховала сина, чоловіка, живе сама…
– Так-так, звичайно… Ваш чоловік до неї, по-моєму, добре ставиться.
– Він у мене взагалі добрий, – сказала професорша. – Хоча на перший погляд суворий, відлюдькуватий.
– Я чогось думаю, що саме цим і пояснюється його "таємниче зникнення". Можливо, він хоче комусь допомогти. І не хоче вас зайве турбувати, знаючи, як ви близько берете до серця все, що стосується його.
– Ви думаєте? – з надією спитала вона.
– Я майже певен. Вам не слід дуже хвилюватися. Наберіться терпіння. І сидіть удома, чекайте його дзвоника.
– Ви думаєте? – повторила вона.
– Я вам дзвонитиму теж. Щойно матиму якісь новини – одразу вам подзвоню.
– Я вас дуже прошу! Я так хвилююсь!
– До побачення!
Капітан вийшов із квартири професора Барабаша і глянув на годинник. Було за чверть восьма. Якийсь час він вагався – чи зручно о такій годині турбувати малознайому людину? Потім наважився і подзвонив у квартиру Маргарити Зенонівни. Почекав трохи і подзвонив знову. Через хвилину подзвонив утретє. Ніхто не обізвався. Очевидно, Маргарита Зенонівна ночувала у знайомих на дачі.
Розділ XXIV
Професор розкриває карти. "Він тут!"
Це було так незбагненно і страшно, що навіть баба Секлета втратила рівновагу.
– Де ж вона ділася? Що ж це робиться? – розгублено повторювала баба, зазираючи за діжки, риючись у картоплі. – Може, вийшла, а ви не почули?
– Ні. Вийти вона не могла, – вперто твердив тато. – Якщо у льосі нема іншого виходу, то…
– Та ви що? Де ж тут інший вихід? – баба тільки руками розводила.
Хлопці принишкли, їм по-справжньому було страшно. Всі вилізли з льоху пригнічені й мовчазні.
– Треба заявити в міліцію. Це вже не жарти, – похмуро сказав тато.
– Капітан Горбатюк обіцяв же зранку приїхати, – нагадав Женя.
– Все одно. Треба подзвонити місцевим органам. Хай підключаються офіційно, – і тато пішов дзвонити.
Він довго не повертався. На жаль, телефони міліції ще працюють не бездоганно – чималу годину ніхто не брав трубку.
…А в цей час капітан Горбатюк уже мчав на мотоциклі по шосе, що вело на Завалійки.
На узбіччі стояла "Лада", і якийсь чоловік безпомічно копирсався в моторі.
Капітан уже проскочив ту "Ладу", але краєм ока встиг помітити – та це ж професор Барабаш!
Капітан різко загальмував, круто розвернувся і під'їхав до професора.
– Доброго ранку, Іване Степановичу! Що сталося?
Професор визирнув із-під капота:
– А-а, це ви?… – і з притиском додав: – Пане капітан!
– Не ображайтеся, Іване Степановичу. Я не обдурив вас. Я таки член Товариства української мови і проводжу роботу у нашому райвідділі. А де я працюю, ви мене просто не питали, – капітан зліз із мотоцикла і зазирнув у мотор. – Але оскільки ми вже зустрілись, дозвольте кілька питань… Хочу тільки застерегти: йдеться про злочинну групу і, може, навіть про вбивство. Якщо ви щось знаєте і приховуєте, це небезпечно передусім для вас. Не кажучи вже про вашу дружину. Та й інших невинних, чесних людей.
Професор випростався. Капітан теж. Вони дивились один одному просто у вічі. Професор насупив брови.
– Чому ви одразу не представилися? Ще тоді. Ми б не втратили час.
– Я обіцяв вашій дружині.
– Я знав, що вона не витримає і звернеться до міліції… Але ви так щиро говорили, – я навіть не запідозрив… Байдуже! Зараз це вже не має значення. Ну що ж… Очевидно, з моєї таємниці вже нічого не вийде. Так от! У двох словах… Під час Першої світової війни ігумен Георгіївського монастиря у Завалійках, боячись розграбування, зняв з олтаря, з царських врат найцінніші ікони шістнадцятого, сімнадцятого століть і закопав у підземеллі. Про це ніхто не знав.
– А як дізналися ви?
– Цієї зими я був у Франції і познайомився з дуже цікавою людиною – майже сторічним професором Хоржевським. В юності, за часів революції, він був ченцем Георгіївського монастиря і разом з ігуменом і ще двома монахами закопував ті ікони… Але мене цікавили не ікони. Мене цікавив архів монастиря, який вони закопали разом з іконами. Той архів має велику наукову цінність для нашої національної культури. І мені захотілося самому, власноручно відкопати його. Знаєте, ота віковічна сверблячка першовідкривача.
– Ясно, – сказав капітан. – Щось подібне я й передбачав. Але хтось, мабуть, теж дізнався про таємницю монастирських руїн. І когось цікавив не архів, а саме ікони. І у вас відбулося зіткнення, так?
– Так.
– Чого ви сьогодні вночі вирішили їхати у Завалійки?
– Я вирішив завалити хід у підземелля. Щоб злочинці не могли туди проникнути. Після тої сутички спершу я був у шоковому стані. А потім дійшов висновку, що поки що це єдиний вихід. Я ще сподівався на оте першовідкриття. А тепер бачу…
– Той хід починається на кладовищі, від склепу?
– Так.
– Сідайте на мотоцикл, у коляску. їдьмо!
– А… а машина? – Замкніть. Потім заберемо.
Вже коли мотоцикл мчав по шосе, капітан спитав:
– Вас ударив Глухонімий?
– Так. Я зіткнувся з ним у підземному коридорі. Посвітив ліхтариком і раптом… Він схопив мене за руки: "Забудь про підземелля. Якщо хочеш бути живим". Я почав щось обурено кричати, вириватися. Але він тримав мене так міцно, наче в лещатах. Я спробував застосувати прийом, вдарити його ногою, але не зміг, було тісно. Він головою вдарив мене в лоб. На ньому була шахтарська каска з ліхтарем. Удар був такий страшний, що я втратив свідомість. Коли отямився, його вже не було. Ледве вибрався нагору. І там знову втратив свідомість.
– А де там вхід у склеп? Я начебто уважно дивився.
– Дріт у двох місцях перепиляний ножівкою, ці місця замасковані, треба тільки знати, як відігнуть, і двері легко відчиняються. Петлі спеціально змащені тавотом.
– Якщо я правильно розумію, під монастирем ціла мережа підземних печер?
– Так.
– І про це у селі ніхто не знає?
– Здається, ні. Це було таємницею монастиря. Так в усякому разі твердив професор Хоржевський. Такі підземні печери під монастирями – явище не поодиноке. Згадайте Києво-Печерську лавру, Звіринецькі печери з підземною церквою давньоруських часів.
(Продовження на наступній сторінці)