– І прізвище Пищенко нічого вам не говорить? Сергій Данилович? С. Д.? – на останніх двох літерах Горбатюк зробив наголос, вимовив їх із притиском.
Дикий опустив очі.
– Ні. Нікого з названих вами осіб я не знаю. Не знайомий із ними. У вас, видно, якась хибна інформація.
– Можливо… можливо… Але погодьтеся, що на моєму місці ви теж не дуже задовольнилися б нашою з вами розмовою. Багато непереконливого і, я б навіть сказав, підозрілого.
– Я згоден.
– Хоч у цьому нема суперечностей.
– Але повторюю – я кажу правду. Рано чи пізно ви переконаєтесь у цьому.
– Буду радий, якщо це станеться. На всяк випадок ось вам мої координати – телефон, прізвище, ім'я, по батькові.
У цей час на тумбочці біля стіни задзвонив телефон. Дикий розгубився й очікувально-запитально глянув на капітана. – Що ви… що ви… будь ласка! – зніяковів Горбатюк. – Ви у себе вдома.
Семен Панасович зняв трубку:
– Алло… Я… Так… Ні… Не зможу… Подзвони завтра. Потім поясню… На добраніч! – він поспішливо поклав трубку, наче боявся, що капітан вирве її з рук і втрутиться в розмову.
Горбатюк підвівся:
– Пробачте, що забрав у вас стільки часу і набридав своїми питаннями. Така вже у нас робота, – він усміхнувся і розвів руками.
– Нічого-нічого. Я вас розумію, – Дикий зітхнув з полегкістю.
Але, стоячи на порозі, Горбатюк обернувся:
– Скажіть, а чому ви не хотіли відчиняти? І просили хазяйку сказати, що вас нема?
Дикий знітився:
– Просто… Зараз такий час.
– Когось боїтесь?
– Ні… але… – Семен Панасович явно не хотів продовжувати розмову.
– Ну, гаразд… ще раз вибачте… До побачення! – і капітан зачинив за собою двері.
Розділ XV
"Ще пара днів, і йому гаплик!" "Поможіть, хлопчики, я сама боюсь…"
Домовленість між капітанами Горбатюком та Попенком з одного боку і Женею та Вітасиком з другого була такою: хлопці заприсяглися не робити жодних спроб самостійного розшуку, а капітани твердо гарантували їм інформацію про весь перебіг розслідування справи агента СД.
Правда, за умови додержання цілковитої секретності. "Нікому чужому, сторонньому інформація не повинна передаватися!"
Чужому! Сторонньому!
Але хіба ж Милочка Петриківська була чужою, сторонньою?
Та це ж із неї все почалося! З її тата! Вона, можна сказати, найзацікавленіша у цій справі особа.
Тож коли хлопці дізналися про зустріч капітана Горбатюка з директором фірми "Варіант" Диким і про те, що підозри щодо нього дедалі зростають, мовчати було просто несила.
Хлопці кріпилися першу перерву, другу, а на третій уже не витримали, відкликали Милочку подалі за ворота школи, до зачиненого кіоску "Преса", щоб не почув ніхто справді чужий і сторонній, і, перебиваючи один одного, зашепотіли, озираючись:
– Агент СД, вважай, уже на гачку!
– Ще пара днів – і йому гаплик!
– Що? Що ви кажете! – прошепотіла вражена Милочка. – А хто, хто це?
Хлопці перезирнулися: говорити чи ні? То вже конкретна інформація, а слідство тільки починається, і капітани попереджали не раз – поки ведеться слідство і провина не доведена, називати підозрюваних не можна.
Але Милочка дивилася так благально, і такі в неї були очі, і вона ж таки не стороння, а найзацікавленіша особа…
– Директор фірми "Варіант", – одним подихом видихнув Женя.
– Дикий Семен Панасович, – видихнув Вітасик.
– Ой! Хлопчики! Ой, молодці! То, значить, недаремно я хвилювалася. І вас турбувала недаремно, – вдячний погляд Милочки був нагородою хлопцям за їхні переживання.
На цьому інформація вичерпувалася, бо хлопці й самі більше нічого не знали – Горбатюк у подробиці їх не втаємничував.
Але й цього було досить, щоб Милочка дивилася на них, як на героїв. До кінця перерви і взагалі до кінця того дня Женя й Вітасик ходили, як янголи по хмарках.
Але наступного дня вони впали на грішну землю.
На першій же перерві, відкликавши хлопців убік, Милочка прошепотіла:
– Тато сказав, що все це – нісенітниця! І агент СД, і директор фірми, і всі підозри. Той Семен Панасович Дикий – дуже порядна і чесна людина. І скоро міліція в цьому впевниться.
– Ти сказала татові?! – жахнувся Женя.
– Нащо?! – сплеснув руками Вітасик.
– А що – я могла мовчати? Це ж його стосується! Безпосередньо! – вона дивилася так, що доводити їй щось було просто неможливо.
Хлопці були в той день як у воду опущені. Це ж як дізнаються капітани, що вони розказали Милочці (а професор Петриківський мовчати, мабуть, не збирається, раз хоче довести міліції порядність і чесність Дикого), хоч хрестись і тікай.
Вони відчували себе зрадниками й нікчемами. Довго вагалися і нарешті вирішили – піти й сказати Горбатюку все як є, покаятися. Завжди краще самому признатися, ніж чекати, поки тебе, як кошеня, носом тикнуть у твою шкоду.
Тим більше вони зарані домовлялися, що прийдуть сьогодні до Степана Івановича дізнатися про новини у справі агента СД.
Капітана Горбатюка на місці не виявилося. Вони чекали його три години, але він так до кінця робочого дня в райвідділі й не з'явився.
А коли вони наважилися нарешті звернутися до чергового, той їм сказав:
– Не чекайте, хлопці, його вже не буде.
Так Женя і Вітасик ні з чим і пішли.
Була субота, і все відкладалося аж до понеділка. А в неділю вранці до Вітасика прибіг захеканий, схвильований Женя. І зашепотів, задихаючись:
– Ходімо! Швидше! Є справа. Нагальна.
– Що таке?
– Потім. Скажи батькам, що на цілий день…
– Тю!.. А я ж домовився з батьком лагодити мій велосипед…
– Відкладеш! А це – невідкладне.
– Та що таке?
– Кажу – нема часу. Потім. І попроси хоча б кілька гривень. Треба.
– Ну ти даєш!
– Швидше. Бо запізнимось. Давай!
Добре, що Григорій Тарасович був, по-перше, взагалі добрий чоловік, а по-друге, у нього на цю неділю були ще й свої особисті плани, крім Вітасикового велосипеда. І за хвилину Вітасик із червінцем у кишені ("Бо ж поїсти треба буде! Що тобі кілька гривень?" – сказала мама) вже біг разом із Женею сходами вниз.
– То що таке – ти можеш сказати? – на бігу спитав він Женю. – Куди ми?
– На вокзал. На електричку.
– Чого?
– Там нас Милочка чекає.
– Що?!
– Вона подзвонила мені по телефону і… мало не плакала, просила…Вітасику боляче кольнуло в грудях, що не йому, а Жені подзвонила Милочка. Але на особисті переживання часу зараз не було.
– А що трапилося?
– Сказала, що подробиці розкаже, але щось із татом і з агентом СД. Треба, сказала, простежити, куди їде тато.
– А ти ж казав – ніколи не будеш стежити.
– Це вона стежити хоче. За власним татом. Може, йому допомога потрібна. І що я міг зробити, як вона: поможіть, хлопчики, я сама боюсь…
Проте перш ніж попрямувати за хлопцями на вокзал, ми з вами мусимо повернутися у вчорашній день, у суботу. Щоб дізнатися, чим то був так заклопотаний капітан Горбатюк, що не вийшов на зв'язок з хлопцями, як обіцяв.
Розділ XVI
Четвертим в операції взяв участь Стинг
У суботу годині об одинадцятій ранку в кабінеті капітана Горбатюка задзвонив телефон.
– Приїжджайте негайно, – не привітавшись, не назвавшись, вимогливо проказав схвильований тонкий, наче жіночий голос.
– Хто це? – спитав капітан.
– Приїжджайте, бо його, здається, забрали.
– Хто забрав? Кого?
– Пожильця мого, Семена Панасовича.
– Хто, хто забрав? – капітан нарешті зрозумів, що дзвонить хазяйка Дикого.
– Двоє якихось. Урки, по-моєму. Швидко давайте, бо не встигнете. На машині. Номер запишіть…
– Машина яка? Марки якої? – записуючи помер, спитав Степан Іванович.
– А біс її знає, низьконоса така. На праску схожа.
– Колір?
– Світла. Сіра. Давайте. Бо дуже він хвилювався.
– Коли це було?
– Хвилин двадцять тому. Поки я додзвонилася…
– Які вони, ті двоє?… Один високий, із довгим світлим волоссям? Другий із чорною бородою і з сережкою в одному вусі? Так? – Ви їх що – знаєте?
– Я зараз приїду.
Поклавши трубку, Горбатюк тут-таки зв'язався з автоінспекцією: попросив затримати світло-сіру машину і назвав номер.
А сам поїхав до Жовтневого. Він і так збирався туди їхати. У справі розбійного нападу на кафе.
Хазяйка зустріла його на порозі, зосереджена і серйозна.
– Розказуйте, що тут у вас трапилося.
(Продовження на наступній сторінці)