Хлопці принишкли й тільки перезиралися. – Чого голови в плечі поховали? Слава Богу, зараз демократія і плюралізм. Можна спокійно говорити все, що думаєш. За що, за що, а за це мене не посадять. Народні депутати по телевізору і не таке балакають… Ех-хе-хе!.. – він театрально зітхнув. – То тільки у дитячих книжках добро завжди перемагає зло. Перемога добра може бути лише тимчасовою, любі мої гороб'ята. Такий уже невмолимий закон життя, яке, як відомо, завжди закінчується смертю, – він знову зітхнув. – І воно таке швидкоплинне, таке скороминуче, те життя. Повірте мені. Сімдесят років промайнули як один день. Треба брати все, що можна, негайно, не чекаючи.
Сергій Данилович, мабуть, не вперше виголошував цю промову, бо говорив без запинки, не замислюючись, як на сцені майстер художнього слова.
Хлопці вперше чули від дорослої, немолодої людини такі, м'яко кажучи, антипедагогічні слова. Вони звикли, що дорослі завжди говорили їм зовсім протилежне, а тут…
– Наше щастя, що ми тепер живемо не в країні суцільних злидарів і неімущих, – вів далі Сергій Данилович, – що є у нас досить багаті люди, навіть мільйонери – хабарники-високопосадовці, корупціонери, олігархи…
– Академіки, – несподівано докинув Женя.
Пищенко уважно глянув на нього:
– І деякі академіки… А що?… Ти, може, на Стародуба націлився?… – він криво усміхнувся. – Є і в нього, звичайно, якась копійка… Але – дріб'язок. Зараз найгрошовитіші люди – це банкіри й олігархи, різні ділки тіньової економіки…
У двері подзвонили.
– Одну хвилинку.
Сергій Данилович вийшов у передпокій, і за хвилину звідти почулося його привітно-солодке:
– А-а, заходьте-заходьте, дорогі мої! – й одразу тихе, майже пошепки (але хлопці почули): – Обережно, у мене сторонні.
До кімнати слідом за Сергієм Даниловичем зайшли двоє молодиків – один високий, худорлявий, із довгим білявим волоссям, що по-жіночому спадало на плечі, затуляючи потилицю; другий із чорною бородою і сережкою в одному вусі.
Жоден із них не привітався з хлопцями. Тільки усміхнулися презирливо.
Женя й Вітасик одразу підвелися й почали прощатися:
– До побачення! Дякуємо! На все добре!
Сергій Данилович не став їх затримувати, провів і попрощався досить холодно.
Навіть не вірилося, що буквально хвилину тому він так привітно й одверто розмовляв із ними.
– Ну? Що скажеш? – спитав Вітасик, коли вони були вже у дворі.
– Майже певен, що це він. Ти бачив, як він подивився на мене, коли я сказав "Академіки…"? Бачив?… І одразу почав: "Копійки… Дріб'язок…" Щоб відвести підозру. Нічого собі копійки – сорок тисяч!
– А ці двоє, може, і є його агенти. Якби звичайні знайомі музику послухати зайшли, він би так не говорив.
– Причому я їх ніколи тут не бачив. Це не місцеві.
– А що з п'ятіркою робити? – Вітасик непевно м'яв у руках асигнацію.
– Ну, не викидати ж на смітник!.. Перша, вважай, у житті виручка за крадіжку. Та ще й від "колеги" – професійного злодія.
– Смієшся! То що ж, нам її на втіхи собі витратити? Совісно якось.
– Давай віддамо музикам у підземному переході. Буде чесно.
– Давай. А потім я колись признаюсь батькам.
Розділ XI
Сварка
Після візиту до Сергія Даниловича вони розійшлися – Вітасик побіг до себе додому, а Женя до себе.
Зайшов у двір і раптом побачив отих двох молодиків, що приходили до Пищенка: високого з довгим жіночим колоссям і нижчого, чорнобородого, з однією сережкою. Вони, явно ховаючись, стояли за фанерним будиночком на дитячому майданчику. Стояли вони спиною до Жені. Стежили за чиїмись вікнами. У тому крилі будинку була якраз квартира член-кора Стародуба. Женя це відзначив зразу.
Пригнувшись, він пірнув за кущі живоплоту, що оточували дитячий майданчик.
Сутеніло, накрапав дощ, і ні у дворі, ні на майданчику не було ні душі.
Молодики про щось тихо розмовляли. Щоб почути, Женя почав підкрадатися за кущами.
Розчув лише кілька слів.
– Треба взагалі з'ясувати бюджет нашої фірми, – сказав високий. – Звичайно, – погодився чорнобородий. І раптом обернувся, прожогом, наче кіт, метнувся до кущів і схопив Женю за комір.
Женя не встиг навіть зреагувати.
– А-а… Знайомий. Шпигуєш?! – просичав чорнобородий.
– І до Маестро, значить, недарма приходив, – сказав високий, який був уже поряд.
Чорнобородий нахилився впритул до Жениного обличчя, так що сережка дряпонула його по щоці, і зашипів:
– По землі розмажу!
Міцно тримаючи Женю за комір, нахилив його вниз, притис обличчям до асфальтової доріжки і, здираючи шкіру, протяг двічі.
Щоку і ніс Жені обпекло вогнем.
– Облиш, Цигане, – зупинив його високий. – Не каліч. Може, він і не…
– Ти гуманіст, Рудий, – презирливо скривився Циган і, знову схилившись впритул до Жені, засичав: – На кого працюєш, шмаркач?!
– Ні на кого, – ковтаючи сльози, прохрипів Женя.
– Так чого ж зириш?
– Я… не зирю… я просто…
– Ще колись побачу – уб'ю! – Циган боляче копнув Женю ногою.
– Запам'ятай, байстрюче, шпигувати – останнє в житті діло! – сказав Рудий. – Стукачів і донощиків зневажають усі на світі. їм плювали і плюють в обличчя. Навіть у тюрязі вони лежать біля параші.
– Вали звідси! – Циган одпустив нарешті Женин комір і востаннє копнув його ногою. Потім обидва швидко пішли з двору.
Коли Женя переступив поріг, мати жахнулася і сплеснула руками:
– О Господи! Що з тобою?!
Женя одвів очі.
– Упав… Тільки що… У дворі. Послизнувся – і об асфальт…
Мати забідкалася, потягла його у ванну, почала мити, потім обробляти садна перекисом водню. Женя скрипів зубами, але намагався триматися, не плакати. Проте сльози самі собою лилися з очей. І не стільки від болю, скільки від образи й досади…
На другий день Женя до школи не пішов.
Вітасик подзвонив йому після першого ж уроку на перерві.
– Що таке?
– Захворів.
– Чим?
– Прийдеш, розкажу.
Йому не хотілося по телефону нічого говорити.
Вітасик прибіг одразу після школи.
– Ой! Та ти що?! Хто це тебе так?!
Женя розповів усе як було. Потім зітхнув і сказав:
– Не буду я більше цим займатися.
– Чим?
– А всім оцим… шпигунством. Не хочу стежити, стукати.
– А ти хоч знаєш, що таке стукач? Стукач – це коли своїх зраджує. Своїх, розумієш? А це ж бандюги. Так що ж – хай вони з людей збиткуються, мордують їх, гроші одбирають, б'ють, убивають. А ти чистенький сидітимеш, до вікна одвернувшись. Як у тролейбусі. Щоб місцем бабусі не поступитися.
– Тобі добре говорити! Тебе мордою по асфальту не розмазували. – Злякався, значить… Просто злякався.
Женя скипів:
– Я – злякався?! Я не злякався! А от ти б злякався. Точно! По собі судиш.
Вітасик образився і пішов. Вони посварилися.
Агент СД міг спокійно продовжувати свою таємну діяльність.
Розділ XII
Несподівана інформація Клавдії Іванівни
Сусідка Дорошенків Клавдія Іванівна працювала на пошті, приймала і видавала грошові перекази. її відділення зв'язку було аж на околиці міста, куди вона добиралася на швидкісному трамваї майже сорок п'ять хвилин, цілий урок. Всі радили їй поміняти роботу, перевестися в якесь інше поштове відділення, ближче, але вона й слухати не хотіла. Вона працювала на одному місці понад тридцять років. Понад тридцять років за вікном, де вона сиділа, шепотів листям ліс, який вона любила з дитинства, бо жила тут-таки, неподалік од пошти, у маленькому батьківському будиночку. Потім батьки померли, а будиночок знесли (на тому місці звели новий корпус санаторію). І Клавдії Іванівні виділили однокімнатну квартиру в новому будинку, поряд із Дорошенками. І хоч мешкала вона тут уже кілька років, але ніяк не могла звикнути до нового місця, її весь час тягло туди, на рідну околицю. Клавдія Іванівна була самітня і з усіх радостей життя знала хіба що свою роботу, свій рідний ліс на околиці міста і ще – театр. Вона була завзятою театралкою, і свою відпустку брала у два прийоми: дванадцять днів улітку відпочивала в будинку відпочинку, там же у лісі на околиці, по сусідству з поштою, а решту восени чи навесні, щоб поїхати до знайомих у Москву або Петербург – походити по театрах.
І сьогодні вона якраз приїхала з Москви і увечері завітала, як завжди, до сусідів Дорошенків поділитися враженнями. Вона довго розказувала про московські спектаклі. А потім раптом сплеснула руками:
(Продовження на наступній сторінці)