Не хвилюйтесь, хлопці. Не поїхала. Он вона стоїть за кіоском, визирає. Бо де ж ви бачили, щоб красуні перші приходили, щоб вони чекали? Ні. Красуні не чекають ніколи. Навіть коли приходять перші.
Постоявши ще півхвилинки за кіоском, Милочка нарешті вийшла і попрямувала до хлопців.
– Ну що?
– Розказуй!
– Ходімо.
– А квитки?
– Я вже взяла… Заздалегідь… – вона почервоніла, збагнувши, що цим виказує себе.
Недільна ранкова електричка восени – то особлива електричка. То електричка грибників, садівників і дачників. Правда, більшість цього неспокійного народу поїхала семигодинною, восьмигодинною. Але й о десятій є ще чимало отих інтелігентів-"очкариків" у ватниках, чоботах, неймовірних, пожмаканих, невідомо звідки витягнутих кепочках і картузах. У жінок спортивні штани зрадливо і неспортивно обтягують те, що винахідливо прикривалося у будень сукнями й спідницями. Але ніхто на це не зважає. У всіх у руках кошики, корзини, звідки корабельними гарматами стирчать держаки лопат і сапок, стовбурчаться гілками саджанці. За спинами важезні рюкзаки з алюмінієвими трубочками обабіч.
Вагони електричок беруться приступом, як фортеця Азов козаками-запоріжцями. Сидять у вагонах тільки найдужчі й найспритніші. Слабаки, старики й діти стогнуть і крекчуть у тамбурах та проходах.
Упершися руками у стінку тамбура, щоб хоч якось захистити Милочку від пресингу, Женя й Вітасик слухали її розповідь. – Розумієте, вчора увечері мама знову пішла ночувати до бабусі. Ми лишилися з татом удвох. Я одразу звернула увагу, що він якийсь неспокійний, хвилюється. І ще до програми "Час новин" почав мене підганяти: "Іди вже спати, іди". Ну, думаю, ти мене не перехитруєш. Пішла, лягла. Але не сплю. Чую, він підходить, зазирає. Я очі заплющила, лежу, не рухаюсь. Один раз підійшов, перевірив, другий, третій. Потім чую, пішов до себе в кабінет, замкнув двері. Значить, думаю, буде дзвонити по телефону. Я підвелася, навшпиньках тихенько підійшла до дверей кабінету, вухо приклала. Чую, говорить (початок я проґавила): "Тільки машину залишиш у Гостролуччі. Вони не терплять… Це я вже перевірив… Будеш іти за мною назирці метрів за двісті, не ближче. І ховайся, щоб тебе не бачили. Це вже зона. Я вирушу рівно о дванадцятій від старого береста на узліссі.
Ти його пам'ятаєш, звичайно… так, так… Ітиму на схід. Не обертатимусь. Отже, як запізнишся, все зірветься… Домовились. Ну, бувай!.." Я прожогом назад. Лягла, накрилась, лежу. Чую, знову – р-рип! – двері відчиняє, зазирає. Я очі заплющила, а серце стукотить, як шалене. Якби він ближче підійшов, одразу б побачив, що я не сплю. Але він здаля тільки подивився. І пішов собі. Вранці прокинулась, а його вже нема. Ну, я одразу дзвонити вам.
– То ми у Гостролуччя? – спитав Вітасик.
– Ага. Ми там колись щоліта знімали дачу. У Романівни. Коли в нас іще своєї не було. Тато сказав, що й тепер будемо… Він дуже любить ті місця. Там такий ліс дрімучий, грибів стільки, ягід. Навіть коли в нас уже своя дача була, тато весь час туди їздив – хоч раз на місяць… Ой, я так хвилююсь!..
– А з ким, ти думаєш, він говорив? – спитав Женя.
– Гадаю, говорив із якимсь своїм приятелем, другом. Але хто це "вони", що за "зона"? І чому такі остороги? Якби не було небезпечно, він би не просив іти за ним назирці. Ой, хлопці-хлопці, що ж це буде?…
– Не хвилюйся.
– Все буде гаразд.
Хлопці намагалися її заспокоїти, але певності у них не було.
– Я тому й просила вас так рано, щоб не проґавити. Доведеться, мабуть, із годинку почекати.
– Нічого, почекаємо.
– Не хвилюйся.
Коли вони зійшли з електрички у Гостролуччі, було п'ять хвилин на дванадцяту.
– Ходімо краще в обхід. Щоб не зустрітися з татом. Бо тоді все пропаде.
Вона повела їх уздовж колії понад лісосмугою. По дорозі весь нас примовляла:
– Отут я колись їжачка бачила… А там із велосипеда впала, об оцей корінь перечепилася. А тут ми з татом вудлища у ліщині вирізали…
Говорила, щоб не мовчати. Щоб якось притамувати хвилювання.
Біля переїзду стояло кілька машин: "Шевроле", "Жигулі", дві вантажні… Якась із машин засигналила, – видно, водію не терпілося переїхати.
За переїздом вони звернули від колії в поле, перетнули яр до березового гайка, а тоді підійшли до лісу і рушили вздовж узлісся.
– Отут за кущами давайте сховаємося, – сказала нарешті Милочка. – Оно, бачите, дерево велике. Оце й є старий берест…
їм навіть не довелося довго чекати. Поки вони добиралися до береста, час на місці не стояв. Було вже близько дванадцятої.
– Тато, – раптом схвильовано прошепотіла Милочка. По стежці до узлісся йшов кремезний, спортивного типу чоловік. У брезентовій штормівці, у кросівках, у вовняній плетеній спортивній шапочці. На вигляд не професор, а футбольний тренер або інструктор групи пішохідних туристів.
Підійшов до береста, дістав із кишені книжку, притулився плечем до стовбура і заглибився у читання.
– Він без книжки не може, – прошепотіла Милочка. – І у вагоні читає, і на ескалаторі, – всюди.
– Щось не видно, щоб він хвилювався, – прошепотів Женя.
– Значить, нічого страшного нема, – прошепотів Вітасик.
– Нічого не значить, – зітхнула Милочка. – Він читає навіть у найстрашніші хвилини. Одного разу катався на лижах, зламав ногу. Його на носилках несуть, а він читає. Лікар "швидкої допомоги" очам не вірив: "У вас залізні нерви. Такий біль, а ви читаєте…"
Вона говорила це з неприхованою гордістю. Видно, дуже любила тата.
Професор Петриківський глянув на годинник, загорнув книжку, сховав у кишеню і, не обертаючись, пішов у ліс.
І тут метрів за двісті від береста вони побачили на стежці ще одного "спортсмена", теж у брезентовій штормівці, з-під якої визирав тренувальний костюм, тільки у гумових чоботах і в береті. І з рюкзаком за плечима. Був він кругловидий, червонощокий, з попелястою бородою, яка росла не зі щік і підборіддя, як у всіх, а нижче – з "підгардля", як кажуть поляки.
– Ой, це ж Всеволод Казимирович! – прошепотіла Милочка.
– Хто?
– Стародуб. Член-кореспондент. Друг тата.
– Вони друзі?
– Авжеж. Із дитинства.
Вони пропустили Стародуба і назирці рушили за ним. Ззаду і збоку. Осінній ліс проглядався добре, тому вони крадькома по черзі перебігали від дерева до дерева, ховаючись за стовбурами.
Мокре від дощів листя не шаруділо під ногами. "Слідопити" тільки намагалися не хруснути гілкою. І це їм поки що вдавалося.
Професор і член-кор далі й далі заглиблювалися в ліс.
– Я ще ніколи так далеко не заходила, – прошепотіла Милочка, коли вони зібралися усі втрьох за товстелезним дубом. – Тільки б не заблукати. Тут є страшні місця… з недоброю славою…
Стародуб нарешті спинився, заліг у ямці за горбком, зняв із плечей рюкзак і почав виймати якісь прилади: фотоапарат із довгим телескопічним об'єктивом, якісь чи то манометри, чи то радіометри, коробку з висувною антеною… Навіть Вітасик, який кохався у техніці, не міг сказати, що це.
Ямка з горбочком, де заліг Всеволод Казимирович, була колишнім окопом, що лишався ще з війни.
Неподалік од дуба, за яким ховалися наші герої, був іще один старий окоп. І вони по одному перебігли туди. Звідси було зручніше спостерігати.
За кілька метрів від окопів починалася велика галявина, посеред якої росло величезне, розкидисте, гіллясте дерево.
До того дерева й підійшов професор Петриківський. Підійшов, зняв для чогось шапочку, сховав у кишеню. І поліз на дерево.
Заліз на одну з гілок посеред крони, став на неї, обхопив стовбур руками і завмер.
І раптом…
Раптом у небі над галявиною спалахнуло світло.
Щось довгасте, сліпуче зависло над деревом. І звідти на землю впав вузький жовтий промінь. Ковзнув по дереву, потім по окопу, де ховався член-кор Стародуб, потім по окопу, де причаїлися Женя, Милочка і Вітасик. Вони навіть відчули тепло цього променя. Наче жаром пахнуло на них із неба.
Потім промінь погас. Метнулось убік і зникло оте довгасте над галявиною. І наче темніше стало у лісі.
– НЛО! – ледь чутно прошелестів губами Женя. Вражені, заціпенілі Милочка й Вітасик тільки мовчки кивнули.
А від дерева по галявині вже біг професор Петриківський. Підбіг до Стародуба, щось йому сказав, той відповів. Вони не розчули. Тоді Петриківський повернувся до окопу, де вони зачаїлися, і голосно гукнув:
– Милочко! Хлопці! Ідіть сюди!
Вони лише перезирнулися у розпачі. А професор уже гукав в інший бік:
– Панове! Виходьте! Швидше! Я вас прошу!
З-за дерев вийшли зніяковілі… капітан Горбатюк і капітан Попенко.
– Швидше! За мною! Контакт не відбувся. Лишатися в зоні небезпечно! – і професор першим побіг у той бік, звідки вони прийшли.
Стародуб, нашвидкуруч покидавши у рюкзак свої прилади, кинувся за ним. Милочка, Женя й Вітасик, не роздумуючи, побігли теж.
Обернувшись, Вітасик побачив, що й капітани приєдналися до них.
Розділ XVIII
Сповідь агента СД
Вони зупинилися край села, де під вербою стояла машина Стародуба.
(Продовження на наступній сторінці)