– Ну що… Зранку він нервував дуже. Бачу, весь час у вікно позирає, ходить по хаті, ходить. Я йому: "Чого це ви?" А він: "Мусить один товариш під'їхати. Не знаю, чи встигне". – "Ви що – знову кудись їхати намилились? От непосидючий", – кажу. А він: "Така вже моя доля…" Пішла я на кухню поратися. Раптом заходить – блідий як стіна. "Слухайте, от вам номер телефону. Якщо вони мене заберуть, подзвоните. І сховайтесь, наче вас нема вдома. І номер машини скажете…" І назвав. Здивувалася я – що таке?… Визирнула у вікно: ідуть двоє, чорнобородий, із сережкою, і високий волосатий. А біля воріт машина. "Казав: товариш, а їх двоє", – думаю. Хотіла ще спитати, а він: "Ховайтесь швидше! Я вас благаю!" Бачу, він так хвилюється, шаснула я у комірчину в передпокої, двері причинила, зачаїлася. Чую – стукають. Клацнула клямка – відчинив він. "А-а. Нарешті. Застали-таки", – хтось із тих двох весело так. "Що ж ти, зараза, нас за носа водиш! Гадаєш, ми жартуємо? – це вже другий, сердито. – Хазяйка вдома?" – "Нема". – "Це добре. Не доведеться з нею возитися". – "Я ж сказав, гроші не мої, спільні, без правління не можу, а правління…" – "Не мели дурниць! Поїхали". – "Куди?" – "Він сам хоче з тобою поговорити". – "Я нікуди не поїду". – "То залишишся тут навіки". – "Перо в бік – і всі діла?" – "Не дригайся, бо…" Більше я нічого не чула. Вийшли вони. У комірчині віконце маленьке. Дивлюся – пішли усі троє. Він посередині, вони по боках. Сіли в машину– поїхали. Ну, я одразу дзвонити…
Капітан слухав її, не перебиваючи. Подумав тільки: "Згодився мій папірець із телефоном". Ставити питання бабусі навіть не довелось – так доладно вона все розповіла. Горбатюк подякував їй за кмітливість і оперативність. І вийшов надвір.
"Що ж таке? Виходить, Дикий не в контакті з Циганом і Рудим, а навпаки – в конфронтації. Якщо вірити хазяйці, то картина ясна: рекетири Циган і Рудий шантажують підприємця Дикого. А може, це блеф? Щоб сплутати карти. Може, вони навмисне розіграли п'єсу для хазяйки, щоб замести сліди. І всі зникнуть, відчувши, що міліція сідає їм на хвоста?… Не будемо робити поспішних висновків… Почекаємо повідомлень від автоінспекції. Треба подзвонити черговому".
Капітан, який у поспіху забув мобільний телефон, поїхав на пошту. Можна було, правда, завітати до Жовтневого райвідділу, але там усі знали, що Горбатюк розслідує справу про кафе, а тут щось нове, доведеться пояснювати, розказувати, не той зараз настрій.
Телефонна кабіна була вільна. Капітан привітався з Марусею – гарненькою дівчиною, що сиділа на прийомі й видачі переказів і допомогла відшукати Дикого. Маруся закивала йому привітно, але в очах чогось був неспокій.
Зайшов до кабіни, набрав чергового.
– Привіт. Горбатюк. Від автоінспекції не було нічого? Що ж, почекаємо. Запиши, будь ласка, прикмети і передай їм. Значить, троє. Один лисий, з сивими вусами. Директор фірми Дикий. Очевидно, жертва. Двоє інших – злочинці: Рудий і Циган. Рудий високий, з довгим білявим волоссям. Циган – нижчий, чорнобородий, із сережкою у лівому вусі. Можливо, озброєні. Бути обережними. Через півгодини передзвоню.
Двері кабіни не зачинялися, були напіввідхилені. І раптом Горбатюк побачив, як слухає його розмову Маруся. Аж шию витягла, напружилася, і в очах не лише цікавість, а й переляк. Перехопивши його погляд, вона одразу опустила очі. І капітанові згадалися враз слова Дикого: "Я був майже певен, що та дівчина на пошті доповість вам. Так вона дивилася…"
Відвідувачів на пошті не було.
Капітан підійшов до її віконця, схилився:
– Марусю, скажіть чесно, кому ви говорили про той переказ? Згадайте. Це дуже важливо.
Маруся почервоніла так, наче її ошпарили окропом. І низько-низько схилила голову, ховаючи очі.
– Розумієте, від цього залежить зараз життя людини. Я ж бачу, ви щось приховуєте, – капітан уже був певен, що не помиляється. – Ви їх знаєте, Цигана і Рудого? Правда? Ви боїтесь сказати?
Не підводячи очей, вона мовчки закивала головою.
– Якщо ви скажете те, що знаєте, це може запобігти лихові. А вам я обіцяю захист і допомогу.
Вона підвела очі, повні сліз:– Я не знала… я не хотіла… Мене запросила подруга на день народження. І вони там були. А напередодні якраз прийшов той переказ. Ну і я… Я не знала… я не хотіла… – вона заплакала, по-дитячому шморгаючи носом.
– Ви не знаєте, куди вони могли зараз поїхати?
Вона заперечливо похитала головою.
Але капітан відчув, що вона щось приховує.
– Марієчко! Серденько моє! – Горбатюк намагався вкласти в свої слова всю щирість і лагідність, на які був здатен. – Зрозумійте! Його можуть убити. Дорога кожна хвилина. Якщо ви щось знаєте і не кажете, ви берете великий гріх на душу. В ці хвилини, може, вирішується доля не лише Дикого, а й тих дурних хлопців. Вони ще не стали вбивцями, а можуть стати. Швидше, швидше зважуйтесь. Зараз хтось зайде, наша розмова перерветься, буде же пізно.
Вона підвела очі. В них були страх і вагання.
– Ну!
Вона глибоко зітхнула, як перед стрибком із кручі:
– Я… я не знаю… Але Циган говорив, що в нього є хатинка на узліссі, спадщина, "бунгало", як він говорив… Навколо нікого, краса неймовірна… Він запрошував мене туди.
– Де це?
– У Пилипівцях, п'ятнадцять кілометрів звідси… Тільки ви… не видавайте мене! Вони мене вб'ють… – вона знову заплакала.
– Спасибі тобі!.. Не бійся!.. Все буде гаразд!.. – останні слова капітан вигукнув уже з порога, біжучи до машини.
Нате, щоб зняти з постів двох своїх хлопців, пішло дві хвилини, не більше.
"Порушую, псую офіційне розслідування про кафе. Може, той, на кого ми тут чатуємо, саме в ці хвилини й з'явиться. Але так уже й буде. Баритися не можна. Хтозна, що вони зараз там виробляють із ним… – думав капітан, газуючи по вибоїстій ґрунтовій дорозі. – Даремно тільки автоінспекцію турбував. Шантажисти на шосе й не вискакували. Доведеться вибачатися".
Пилипівці – невеличке мальовниче село під лісом, із тих неперспективних занедбаних сіл, майже половина хат яких, кинутих, напіврозвалених, ще недавно не мала господаря. І лише рік-півтора після того, як їх почали продавати городянам, обійстя стали відроджуватися, з'явилися нові будинки. Але жили тут здебільшого влітку, і цієї непривітної листопадової пори село було порожнє й безлюдне.
Горбатюк зупинив машину край села, вийшов, озирнувся, міркуючи, де може бути "бунгало" Цигана. Ліс огинав село майже з трьох боків. Де ж те узлісся, про яке він говорив Марусі?
І враз з одного боку капітан почув… музику. Стинг виспівував на повну потужність свої захопливо-ритмічні пісні.
– Вилазьте, хлопці! – схилившись до машини, сказав Горбатюк. – Побігли!
Хлопці миттю вискочили з машини.
– До зброї!.. Чує моє серце, буде стрілянина, – капітан вихопив із кобури пістолет, клацнув затвором.
Майже одночасно пересмикнули затвори хлопці. Пригнувшись, вони бігцем кинулися до похилої розвалюхи на узліссі, звідки линула музика.
Коли вони наблизилися, то крізь мелодійно-ритмічні вигуки Стинга почули враз нелюдський болючий стогін – виття.
Злодюги були настільки впевнені, що ніхто їх зненацька не заскочить, – навіть не замкнули дверей.
Капітанові довго потім снилася ця жахлива картина.
Дикий лежав на лавці голий до пояса зі зав'язаними під лавкою руками. А над ним стояв Циган і прикладав праску до його спини.
Пищенко і Рудий сиділи за столом і пили коньяк. На покутті, під іконами, стояв програвач, на якому крутилася платівка. Меломан Пищенко не визнавав сучасної техніки, тільки – платівки.
Оглушені піснею Стинга, вони нічого не почули. І тільки коли у дверях з'явився капітан із пістолетом у руці, а затим майже одночасно вилетіли шибки у вікнах і звідти теж просунулися дві руки з пістолетами, вони так і завмерли, розгублені. Стрілянини не було.
Хоча злодюги виявилися озброєними. У Пищенка Горбатюк витяг із кишені пістолет ТТ, у Рудого за поясом був обріз, а в Цигана – револьвер "наган". Скористатися своїм багатим арсеналом вони не встигли. Горбатюк потім часто повторював, що участь в операції брало не троє, а четверо. Четвертим був Стинг.
Залишивши хлопців стерегти зв'язаних рекетирів, капітан негайно повіз Семена Панасовича Дикого у найближчу від Пилипівців районну лікарню.
Одне слово, було що розказувати Горбатюку своєму другові капітану Попенку того вечора.
Розділ XVII
Дивовижа Гостролуцького лісу
І от знову ми з вами перенеслися з дня суботнього у день недільний. І біжимо з Вітасиком і Женею на приміський вокзал, де чекає їх біля сьомої каси Милочка Петриківська.
Захекавшись, підбігли хлопці до сьомої каси і… Милочки не побачили. Зиркнули на годинник. До відходу електрички було всього десять хвилин. А Милочки – ні слуху ні духу. Невже не дочекалася, сама вирішила їхати?
(Продовження на наступній сторінці)