– Алло!
Вітасик так розгубився, що забув усі заздалегідь продумані слова і не міг нічого сказати.
– Алло! Я вас слухаю! – повторив голос.
– Відповів, – прошепотів розгублено Вітасик Жені, затуливши трубку рукою.
– Ну що ж ти? Давай!.. Доктор наук Помазан! Вас турбують за дорученням агента СД, – гаряче зашепотів, підказуючи, Женя.
– Доктор наук Помазан? – тремтячим голосом спитав у трубку Вітасик.
– Так-так. Я вас слухаю.
– Вас турбують за дорученням агента СД… – одним духом випалив Вітасик і замовк. На тому кінці дроту теж якусь хвилю мовчали, а потім той самий бадьорий голос швидко заговорив:
– Слухаю вас уважно. Не кладіть трубки. Говоріть.
– У нас є важлива інформація. Тільки не по телефону.
– Що ж, приходьте. Будь ласка. Я вас чекаю. Адресу знаєте? Пушкінська вулиця, 7, квартира 91, п'ятий поверх. Приходьте.
Повісивши трубку, Вітасик якийсь час розгублено дивився на Женю, потім слово в слово переказав усе, що говорив Помазан.
– Так, – сказав Женя. – Значить, агент СД таки справді існує. І Помазан про нього знає. Інакше він би просто здивувався: "Який агент, що за жарти?"– Точно, – хитнув головою Вітасик. – Я ж так і казав. Пам'ятаєш? Якщо не здивується, а навпаки – схвилюється, значить, агент йому дзвонив.
– Що ж робити? Іти до нього?
– Я гадаю: треба. А що він нам зробить? У крайньому разі розкажемо все як є. Без брехні.
– Взагалі-то правильно. Ми ж зичимо їм усім добра. Щоб той агент їх не шантажував, не витягав у них гроші.
– Але щось надто швидко погодився він зустрітися, – роздумливо проказав Вітасик. – Та ще й сам: "Не кладіть трубку. Говоріть…" А може, там уже засідка? Ми прийдемо, а нас – цоп! – міліція.
– Ну й що? Ти міліції боїшся?
– Та ні… але… подумають, що ми з тим агентом заодно.
– Не подумають. Ми ж для затравки. І Горбатюк у курсі, – Женя заспокоював Вітасика, але й у самого коти на серці шкребли.
Засідки не було.
Двері їм одчинив маленький худорлявий дідок у потертих джинсах, кросівках і картатій фланелевій сорочці.
З-під сивих настовбурчених брів весело дивилися жваві сірі очі.
– Це ви дзвонили? Заходьте-заходьте.
Він завів їх у велику кімнату, заставлену скляними шафами, де не лише на полицях, а й нагорі під стелею стояли десятки, а може, й сотні порцелянових собачок.
У Жені й Вітасика аж очі розбіглися.
– Що? Подобається? – усміхнувся Помазан і, не чекаючи відповіді, закивав головою. – Будьте певні! Такої колекції немає ні в кого в Україні. З усього світу. З п'ятдесяти трьох країн. А оцей маленький з одбитим вухом побував навіть в Антарктиді. З експедицією… Ну добре, добре, – перебив він сам себе, – не будемо відволікатися. Сідайте, будь ласка!..
Він посадив хлопців на низенький м'який диван і уважно почав роздивлятися, переводячи погляд то з Жені на Вітасика, то з Вітасика на Женю.
Хлопці розгубилися й мовчали.
– Що ж вам сказати, хлопці мої дорогі, – враз посерйознішавши, промовив доктор наук. – Бачу, ви не наважуєтесь почати розмову. Дуже ви молоді й, мабуть, недосвідчені. Не знаю, чого вам доручили цю справу. Я б на його місці обійшовся без такої делегації. Розчулювати мене не треба. Передайте, що я не передумав, що все зроблю. А затримався тому, що… вибачте, ще не зібрав потрібної суми. Так і передайте. Але я вже знайшов покупців, і на тому тижні…
Хлопці були так вражені його словами, що тільки перезиралися, не в змозі вимовити ні слова.
– Більше вас не затримуватиму, діти мої дорогі. Нелегка у вас місія. От нате вам на згадку про мене, – він витяг із шухляди і простягнув їм по шоколадному цуцику у блискучій кольоровій обгортці.
За хвилину, так нічого й не сказавши, вони вже стояли за дверима на площадці, тримаючи в руках шоколадних цуциків.
І тільки на вулиці Женя нарешті сказав:
– Ну!.. Ти щось розумієш?
– Все розумію! По-перше, що ми – йолопи. По-друге, що він прийняв нас за спільників агента СД, який прислав нас до нього, щоб розчулити, бо він досі не сплатив гроші. По-третє, що Помазан щось продає, щоб зібрати потрібну суму. І по-четверте, – і це найголовніше! – що агент СД таки зловмисник і шантажує вчених. Тут сумнівів нема жодних.
– Так. Я згоден. Сумнівів нема.
– То що ж тепер робити?
– Мусимо щось робити. Бо так вийшло, що ми стали фактичними спільниками злочинця. Наш візит допоможе йому прискорити одержання грошей.
– А що ж тепер?
– Гадаю, що з шантажистами нам самим тягатися не до снаги. Треба знову йти до Горбатюка. Тепер уже, думаю, він не відмовиться. Факти переконливі.
–
Розділ IX
Друга розмова капітанів. Доктор Помазан дякує за турботу
– Так от, – розповідав увечері капітан Попенко капітану Горбатюку. – В одному будинку з член-кором Стародубом мешкав такий собі Пищенко, вже немолодий, сім разів судимий. Він відбував покарання за шахрайство, в тому числі шантаж і здирство. Зі Стародубами, особливо з "кореспондентшею" Іриною Семенівною, був у конфлікті. Через собаку. Колись Пищенко у нетверезому стані вдарив стародубівського пуделя дрючком. "Кореспондентша" скаржилася дільничному і навіть хотіла подавати до суду. Пищенко при сусідах нахвалявся зробити їй "тьомную жизнь". До речі, ініціали Пищенка саме "С. Д." – Сергій Данилович. На це звернули увагу наші юні друзі, які мені ту інформацію про Пищенка й видали. Женя живе в одному будинку з Пищенком і Стародубом.
– Ну, а до чого тут Помазан, Яворський, Петриківський? Із ними ж у Пищенка нема конфлікту.
– Спробував шантажувати Стародуба, вийшло. Він і на інших переключився. Навколо Сергія Даниловича крутиться багато молоді. Як усі шахраї, він людина контактна, товариська. Для молодих сучасних гультяїв, які люблять кайф і ненавидять працю, моральне кредо Сергія Даниловича, його життєвий досвід привабливі й надихаючі. Можливо, сам Сергій Данилович і не шантажує. Він, так би мовити, "мозковий центр". А безпосередні виконавці – молоді лобуряки. Тому вони й називають себе агент СД – "агент Сергія Даниловича" – така собі гра слів.
– Що ж, логіка є. Вам, Анатолію Петровичу, не відмовиш у розсудливості.
– Вчуся у вас, дорогий Степане Івановичу.
– Отже, давай підсумуємо, що ми маємо на сьогоднішній день. Головне те, що тепер уже ясно: агент СД – не страховий агент, що випадково помилився номером. І професору Петриківському виявляється, він дзвонив. І доктору наук Помазану. А не тільки академіку Яворському. А те, що розповіли наші хлопці сьогодні про свій візит до Помазана, – взагалі дивовижно. Помазан прямим текстом, не криючись, говорив із ними, думаючи, що вони – посланці агента.
– Гадаю, з Помазана й треба почати.
– А може, з Яворського? От Ніна сказала, що сьогодні до неї приходила дружина Яворського, плакала, не знає, що робити. Чоловік категорично забороняє їй втручатися у його "програш", а вона з відчаю пішла на неетичний крок, зазирнула у його ощадкнижку і виявила, що "програв" він не двадцять, як говорив, а сорок тисяч, удвічі більше.
– Сорок?! – вигукнув капітан Попенко. – Знову сорок! Стільки ж, як професор Яворський та член-кор Стародуб. Це вже не випадково. Нічого собі "такса" у цього агента. Але все-таки мені здається, починати треба з Помазана. Раз він говорив із хлопцями так одверто, на цьому можна зіграти. А до Яворського як під'їдеш? Він із дружиною на цю тему не хоче говорити, зі мною не захоче й поготів.
– Ну що ж, можна почати й з Помазана. Помазан за тобою. Ти й підеш до нього… Але знову ж таки неофіційно. Ніна пробувала умовити дружину Яворського написати заяву, щоб можна було почати розслідування, але та й слухати не хоче. Отже, можлива лише приватна делікатна розмова.
– Спробую.
Наступного дня Анатолій Петрович Попенко подзвонив надвечір Помазану:
– Пробачте, будь ласка, мені сказали, що ви колекціонуєте порцелянових собак. Я теж колекціонер, правда, початківець. Чи не можна було б глянути на вашу колекцію?
– О! Будь ласка! Будь ласка! Дуже приємно. Приходьте. Хоч зараз.
Колекціонери – народ особливий. Коли хтось виявляє інтерес до предмета їхньої пристрасті, вони ладні прийняти його навіть серед ночі. Помазан зустрів Анатолія Петровича, як то кажуть, з розкритими обіймами.
Розглядаючи порцелянових цуциків, Анатолій Петрович висловлював щире захоплення. Йому навіть не доводилося кривити душею: статуетки були справді чудові.
– У вас унікальна колекція. Це справжнє багатство, пробачте, ви дуже необережні, – усміхаючись якомога привітніше, сказав Анатолій Петрович. – Зараз так зросла злочинність, а ви пускаєте до себе незнайому людину, повіривши їй на слово.
– Я довіряю своїй інтуїції, – сказав Помазан. – І вона ніколи мене не підводила.
– Ніколи? – знову усміхнувся Анатолій Петрович. – Ви так певні? І не бувало, що ви помилялися в людях? Не бувало, щоби хтось зловживав вашою довірливістю?
– У принципі ні.
(Продовження на наступній сторінці)