– Тоді ви щаслива людина. На жаль, деякі ваші колеги вчені не можуть цим похвалитися. Є підозри, що зараз у середовищі вчених, академіків, професорів діє якийсь спритний шахрай, який називає себе агент СД. Дзвонить, вимагає гроші, причому велику суму. Сорок тисяч, – Анатолій Петрович, кажучи це, дивився просто у вічі Помазану.
Той одразу спохмурнів. – Хто ви такий? Здається, інтуїція мене таки підвела. Вперше в житті.
– Ні. Якраз не підвела, – усміхнувся Анатолій Петрович, виймаючи посвідчення. – Я з міліції. Хотів би допомогти вам і вашим колегам. Розумію – коли професійний досвідчений шахрай шантажує, він робить це дуже вміло, і те, що жоден із потерпілих не звернувся до міліції, свідчить про високий професіоналізм злочинця. Але тим більше його треба знешкодити…
– Я з вами згоден, але… – Помазан теж усміхнувся. – Мене ніхто не шантажує. І я не знаю ніякого агента СД. Пробачте…
Помазан дивився просто у вічі Анатолію Петровичу, і в погляді його була рішучість і непохитність.
– Шкода, що ви не довіряєте нам, – зітхнув Анатолій Петрович. – Тим ви ставите під удар не лише себе, а й своїх колег. Адже агент СД, відчувши безкарність, накоїть ще багато лиха.
– Мені теж шкода, але я вас запевняю, що нічим не можу допомогти.
– Я хотів би повірити, що це так. Але… Позавчора у вас було двоє хлопців… Це гарні хлопці, нічого спільного з агентом СД не мають.
Помазан нервово стулив губи:
– Ви хочете сказати, що це ваші агенти? Це ви їх підіслали?
– Ні. Не ми. Вони з власної ініціативи.
– А звідки тоді вам відомо?…
– Просто ми давні друзі… Отже, говорити, що ви нічого не знаєте про агента СД, не зовсім коректно.
– І все-таки я нічого про нього не знаю. Слів "агент СД" я не вимовляв. Це можуть підтвердити ваші юні друзі. А якщо я справді комусь хочу допомогти грошима – це моя особиста приватна справа і нічого протизаконного я не роблю. Кажу вам, ніхто мене не шантажує, не змушує. Я сам, свідомо, з власної волі й бажання роблю те, що хочу. У нас багато нових прогресивних законів, але Верховна Рада ще, здається, не прийняла закону про те, щоб міліція контролювала, на що людина витрачає свої чесно зароблені гроші… Отже, на цьому розмову давайте припинимо. Я вдячний вам за турботу, зичу вам успіхів у боротьбі з правопорушеннями і злочинністю. Людина ви, очевидно, непогана. Інтуїція мене таки не зрадила. Бувайте здорові!
Анатолію Петровичу Попенку нічого не лишалося, як простягнути руку доктору наук Помазану і піти.
Розділ X
С. Д. Пищенко
Коли перехожі бачили його на вулиці, ніхто й подумати не міг, що то карний злочинець. Випещене благородне обличчя, окуляри, сива професорська борідка, на голові крислатий велюровий капелюх, штовхне когось ненароком: "Пробачте! Даруйте! Пардон!" Завжди пропускав уперед себе у дверях навіть чоловіків, не кажучи вже про жінок. Знайомим жінкам при зустрічі цілував руку, і тільки зрідка, коли бував "під чаркою", тобто у нетверезому стані, дозволяв собі "розслабитись", і тоді ставало видно, що більшу половину свого життя він провів за ґратами у товаристві не дуже вишуканому. Тоді з язика його замість "Даруйте! Пробачте! Пардон!" зривалися фрази іншого ґатунку. Саме в такий день і зародився конфлікт Сергія Даниловича з "кореспондентшею" та пуделем.
Але то бувало, повторюю, дуже рідко. Здебільшого Сергій Данилович був вихований, ввічливий, навіть запопадливий. Жив він в окремій однокімнатній квартирі, де крім нього, була прописана ще й його сестра, яка насправді мешкала у своїх дорослих дітей в Кагарлику.
Сергій Данилович любив товариство, особливо молоде. В його квартирі весь час товклися юнаки й дівчата, слухаючи його безконечні теревені… під музику. Сергій Данилович не лише балакун, але й меломан. Збирав музику, здебільшого старовинні платівки. І всім казав: "Якщо знайдете десь старовинну платівку, негайно несіть до мене. Купую за грубі гроші". Женя не раз чув ці слова. І тепер у нього виникла ідея:
– Ми повинні десь роздобути платівку.
– У нас є, – сказав Вітасик. – Але, по-моєму, зовсім старовинних серед них нема.
– Треба пошукати. Ти ж розумієш, ми повинні з ним зустрітися, ми повинні з'ясувати – він чи не він. Міліції це важче, ніж нам.
Вітасик не заперечував. Це саме він перший висловив припущення – а чи не Пищенко шантажує вчених? Хоча Сергій Данилович жив не з ним, а з Женею в одному будинку, та Вітасик про його існування, звичайно, знав. А на ініціали (С. Д.) вже звернув увагу Женя.
Вітасикові батьки теж любили музику, в них іще досі зберігся старий стереопрогравач "Вега" з колонками. І пару поличок у шафі займали платівки. – Доведеться без дозволу, – зітхнув Вітасик. – Бо якщо зараз почати пояснювати, мати категорично заборонить. Вона минулого разу сказала: "Щоб це було востаннє. Жодних розслідувань, жодних контактів зі злочинцями!"
– Звісна річ, ризикувати не можна. Потім уже якось пояснимо. Візьмемо гріх на душу.
Вони довго перебирали платівки, нарешті знайшли найстарішу – затерту, надщерблену – з одного боку танго "Циган", з другого – фокстрот "Ріо-Рита".
– Мама її збиралася викинути. Вона так шипить, майже нічого не чути.
– Та нам же тільки привід. Щоб зайти до нього.
Хлопці загорнули платівку в газету (конверта від неї давно вже не було) і пішли.
Пищенко відчинив їм двері, не питаючи – хто. Він злодіїв не боявся.
Аніскілечки не здивувався. Відразу побачив у Вітасика під пахвою платівку у газеті.
– О! Бонжур, мусьє!.. Заходьте, заходьте. Показуйте, що притарабанили.
Отже, хлопцям навіть і пояснювати нічого не треба було.
Зайшовши до кімнати, вони з цікавістю роззирнулися. Не лише Вітасик, а й Женя був у Пищенка вперше. Ні письмового, ні обіднього столу в квартирі не було. Попід однією стіною стояла широченна, вкрита пухнастим закарпатським ліжником тахта. Біля неї – низенький журнальний столик. Посеред кімнати лежав великий килим, на якому були розкидані барвисті диванні подушки. Попід другою стіною стояла шафа, телевізор, старезна стереосистема "Радіотехніка" і величезний, аж до стелі стенд, на якому, наче в старовинному магазині грамплатівок, стояли сотні платівок у барвистих конвертах.
Вітасик одразу мовчки віддав Сергію Даниловичу свого "Цигана". Пищенко розгорнув, глянув і усміхнувся:
– Ясно, товар художньої цінності не має. У мене вже три "Цигани" у різних варіантах і п'ять "Ріорит". Але за увагу дякую. Де взяли? Хапенгевезен? – він зробив спритний рух рукою, показуючи – вкрали, мовляв.
Хлопці почервоніли.
– Не соромтесь. Колись же треба починати. Я теж, до речі, починав із платівок. Ще у сорок шостому. У сусідки чоловік був офіцер. Привіз трофейного Лещенка. Ох, ми захоплювалися тоді ним! І я в неї поцупив "Марусічку", вона в мене досі є. Хочете послухати?
Він підійшов до стенда, ловким рухом, не шукаючи, дістав із верхньої полиці платівку, поставив і ввімкнув радіолу. Старовинна радіола звучала по-особливому.
Сергій Данилович був у волохатому, голубому з білим халаті, в яких ото ходять у басейні плавці. На вигляд – наче цирковий ілюзіоніст.
Хлопці дивилися на нього зачудовано. Він абсолютно не був схожий на злодія. За останні дні це був другий колекціонер, з яким вони зустрічалися. Порівнюючи тих колекціонерів, можна було б подумати, що отой доктор наук Помазан у потертих джинсах швидше схожий на кримінального злочинця, ніж цей статечний, поважний Сергій Данилович.
Коли Лещенко доспівав "Марусічку", Сергій Данилович зняв платівку, вклав у конверт і поставив на місце.
Потім знову взяв у руки принесеного хлопцями "Цигана" і задумливо промовив:
– Що ж мені з вами робити? "Цігойнер" ваш мені й не потрібен, але… для того, щоб підтримати комерцію, як казав мій учитель, покійний Аркадій Ісакович Бердичівський, царство йому небесне!.. – Сергій Данилович перехрестився. – Дам я вам п'ять гривень.
– Та… якщо вам не треба… нащо?… – зашарівся Вітасик.
– Ми не візьмемо, – сказав Женя. Сергій Данилович усміхнувся:
– Джентльмени! Не морочте мені голови!.. Ви ж для чогось прийшли. Ви ж хотіли мати якийсь прибуток. Купити платівку ви не могли. Ніде таке барахло не продається. На смітнику теж не рилися. Ви чистенькі інтелігентні хлопчики. Я ж вас знаю. Отже – вкрали. І нічого соромитися. Я не директор школи, моралі вам не читатиму. Ви про мене теж, мабуть, дещо чули… Отже… беріть свою п'ятірку і – хай вам Бог помагає… Злочинність, юні мої колеги, існуватиме завжди. Поки існують гроші і соціальна нерівність, тобто багаті й бідні. Зникне злочинність хіба що, може, при комунізмі, сяючі вершини якого ще зовсім недавно здавалися такими близькими й досяжними. Тільки ми з вами до них не дошкандибаємо. Тому чесно й самовіддано працюють зараз лише бідні розумом, тобто дурні, ідіоти. А розумні люди працюють головою. Почитайте газети – всі крадуть: від робітника, що виносить з заводу все, що може, до міністра.
(Продовження на наступній сторінці)