«Неймовірні детективи (збірка)» Всеволод Нестайко

Читати онлайн збірку повістей Всеволода Нестайка «Неймовірні детективи

A- A+ A A1 A2 A3

Анонімки бувають різні. На цю не прореагувати було неможливо.

Капітан ішов безлюдною алеєю, поринувши у свої думки.

"Яка це біда – наркоманія. Звідки вона взялася на нашу голову? Скільки непоправного лиха приносить! І найстрашніше, що вона поширюється серед школярів. Довірливі й немудрі, спонукані могутнім і незнищенним потягом до незвіданого, цікавістю жадібної до пізнання нового душі, вони як метелики на вогонь летять і згорають. Заради того проклятого смертельного кайфу вони стають здатні на будь-яку підлість, на злочин, навіть на вбивство"…

– Вбивства нема… Він живий! – пролупав за спиною капітана хриплуватий басок. Капітан різко обернувся. Ззаду не було нікого.

І в ту ж мить капітан почув цокіт копит, що віддалявся.

Скільки сягало око, алея була безлюдна…

Розділ IV

Одинадцятикласник Валера. Ниточка для версії

– Тобі треба звернутися до невропатолога, дорогий друже, – сказав капітан Попенко.

– Не знаю. Може, й треба, – зітхнув Горбатюк. – То що – й хлопцеві звертатися? Масовий психоз?

– Ну, хлопець – явний фантазер. І друг зник із туалету безслідно. І таємничий голос за спиною… І цокіт копит… Щось багатенько.

– Але слід від підкови я на власні очі бачив.

– Проте увечері, як ми з тобою пішли, його вже не було.

– Цілком природно. Після того знову пройшов дощ. Слід змило…

– Навіть і натяку не було, – з притиском сказав Анатолій Петрович.

– Може, я не зовсім точно запам'ятав місце. Я був стривожений тим листом. – От із цього й треба починати. Ти був знервований. А вдача у тебе вразлива з дитинства. Під впливом розповіді хлопця, та ще й того сліду на мокрій землі, схожого на підкову, тобі й вчулося…

– Ні, Толю… не вчулося, – Горбатюк похитав головою. – То не була слухова галюцинація. Я виразно чув і голос – хриплуватий басок – і цокіт копит.

– Ну, гаразд, залишмо поки що це… Ти хоч не кажи нікому, особливо хлопцеві.

– Та поки що не казатиму. Звичайно.

– Розкажи про свою розмову з директоркою.

– Нічого конкретного розмова не дала, – почав Степан Іванович. – В одинадцятому "А" учні різні. Є серйозні, які готуються до вступу в інститути, вчаться – ніколи, як то кажуть, і вгору глянути. А є й лайдаки, шумовиння – у голові лише диско-бари, музика, шмотки, мобілки, DVDі те-де. Вона запевняє, що відвертих наркоманів, тих, що на голку сідають, нема. Але є групка, що гуртується навколо Валери Лобуренка, сина директора кафе, – поведінки небездоганної. І випивають, і гуляють, і, здається, травку покурюють. Того Валеру двічі навіть затримували. За бійку. Один раз – на стадіоні, з фанами. Вдруге на концерті альтернативної музики.

– Стривай-стривай, Валера, кажеш? А як того вусатого звали, що з туалету вийшов?

– Так, Валера.

– Треба перевірити, – мовив капітан Попенко. – От уже й щось конкретне. Це не таємничий голос за спиною, не цокіт невидимих копит. А живий одинадцятикласник. Ниточка для версії.

Був пізній вечір. Вони сиділи на балконі дванадцятого поверху і дивилися, як миготять унизу вогні міста.

Їхні квартири були поряд, на одній площадці. Так уже склалося: друзі дитинства, що сиділи за однією партою в школі та в інституті, вони зараз були й сусідами. Вони одержували квартири одночасно у відомчому будинку і попросили, щоб їх поселили разом. Добре, коли поряд вірний друг, коли є з ким порадитися. Особливо коли ти слідчий і стикаєшся з такими ситуаціями, що однієї голови буває замало. Недарма у Шерлока Голмса був доктор Ватсон…

А Женя Кисіль у цей час лежав на тахті і ніяк не міг заснути. Він усе згадував і згадував те, що відбулося в алеї парку. І серце його калатало, як дзвін. Йому так хотілося поділитися, розказати мамі, татові, але капітан Горбатюк узяв з нього слово, що він поки що нікому нічого не говоритиме.

На стіні проти тахти висіла картина.

На картині, схрестивши ноги, сидів і грав на бандурі козак з оселедцем і в червоних шароварах. Поряд із ним стояв тонконогий гривастий красень-кінь. На небі висіла крива шаблюка, гранчаста пляшка, пістоль і капшук із порохом чи табакою.

То був козак Мамай, славнозвісний герой мальованого українського фольклору.

Тато купив цю картину у художньому салоні після того, як прочитав химерний роман Олександра Ільченка "Козацькому роду нема переводу, або Козак Мамай і чужа молодиця". Читаючи роман, тато дуже сміявся, захоплено вигукував і хвалив автора. У романі невидимий козак Мамай скакав на невидимому коні і творив різні дива.

Жені дуже подобалася картина і образ козака Мамая. Він навіть почав писати про нього поему. Про те, як злі темні сили полонили козака, заточили десь у підземелля, а невидимий кінь утік.

Зараз, лежачи в ліжку, Женя, як завжди перед сном, дивився на картину. Вечір був місячний, і сріблясте світло осявало козака з бандурою. Мамай дивився просто на Женю.

І враз несподівана думка майнула в голові: "А що як у парку то був… козак Мамай? Він же буває невидимий і кінь невидимий?" Ця думка збентежила Женю, і він почав сам себе умовляти: "Ну що ти, їй-богу! Козак Мамай – вигадка, герой фольклору, та ще й мальованого. Тато ж казав. Так можна і в чорта з рогами повірити! Дурником якимось стаєш, дорогий Женю…"

І раптом…

Раптом козак Мамай на картині усміхнувся й підморгнув Жені.

Женю аж підкинуло. Невже здалося? Що це з ним робиться?… Суцільна якась химерія. Може, хвороба нервова починається…

Він крутився години півтори, не міг заснути. І все позирав на картину. Але Мамай був незворушний. Більше він не усміхався і не підморгував.

Про те, що капітан Горбатюк теж почув таємничий голос і цокіт копит, Женя, певна річ, не знав.

Розділ V

Невідомий спостерігач. "З якого ви, пробачте, райвідділу?"

"Сам, без мене, нічого не роби!"

Прокинувшись уранці, Женя вже не був певний – чи справді усміхався й підморгував йому козак Мамай, чи це йому наснилося.

На чистому безхмарному небі сяяло сонце, наче й не було вчорашньої негоди. З телевізора лунала бадьора естрадна музика ранкової передачі "120 хвилин". Аз картини дивився, не усміхаючись і не підморгуючи, звичайнісінький намальований козак. Все було нормально.

Біжучи до школи, Женя був сповнений бадьорості й оптимізму.

Але в школі настрій у нього знову зіпсувався. Місце поряд із ним за партою порожніло. Вітасик не з'явився. Граціанського не було теж.

Шостий "Б" принишк. На уроках сиділи мовчазні, зосереджені, похмурі. Ніхто вже нічого не говорив. Все повибалакували вчора.

Було ясно – щось таки трапилося. Всіх охопила справжня тривога.

Після уроків Женя Кисіль прожогом кинувся у парк до алеї, де вчора почув таємничий голос. Із трепетним серцем він кілька разів пройшовся алеєю туди й назад. Але сьогодні ніякого голосу за спиною не було. Може, тому, що алея не була безлюдною. На лавках сиділи якісь бабусі, біля яких гралася дошкільняча малеча. Відчувши на собі здивовано-підозріливі погляди бабусь, коли він уп'яте чи вшосте проходив повз них, Женя нарешті облишив свої експерименти і вийшов з парку.

Треба було йти додому – обідати. Але і їсти не хотілось, і він відчував нагальну потребу щось робити, діяти. Він не міг сидіти склавши руки і спокійно чекати, коли не відомо, що з другом. Треба хоч у батьків спитати, може, є якісь новини. Але спитати не було в кого – батьки, мабуть, були на роботі. На його дзвінки ніхто з квартири не відгукнувся.

І Женя пішов до нового будинку, де мешкав із батьками Вітасик Граціанський. Може, хоч вони з'явилися. Може, щось знають. Не випадково ж вони зникли одночасно.

Білий, обкладений плиткою будинок стояв на схилі гори. З фасаду була вулиця, а у дворі починалася обросла деревами й кущами гора. Після появи у класі Граціанського і його розповідей про незвичайні квартири того будинку у хлопців розпалилися почуття. І хоч це було не дуже гарно – зазирати у чужі вікна, цікавість перемагала виховні настанови. Хлопці крадькома дряпалися на гору і, ховаючись за деревами та кущами, намагалися зазирнути у квартиру Граціанських. Правда, з цього майже завжди нічого не виходило. Вікна були щільно запнуті візерунчастими тюлевими завісами, а то й важкими, блискітливими парчевими портьєрами. Хіба що коли балкон був відчинений, вони бачили м'які стільці на гнутих ніжках навколо овального полірованого столу й у глибині – скляну шафу з безліччю кришталевих ваз, бокалів, фужерів і чарочок…

І все-таки зазирати було неприємно. Наче злодій чи шпигун якийсь. Женя не хотів, щоб його бачили. Тому він обійшов будинок, видерся на гору з іншого боку, а вже тоді почав обережно спускатися туди, куди визирали вікна й балкон квартири Граціанських.

Спускаючись, Женя дивився під ноги, щоб не зірватися, і не одразу помітив його.

Від несподіванки Женя хапливо смикнувся, гілка, за яку він тримався, з тріском вломилася, і кремезний дядько, що, ховаючись за деревом, у бінокль спостерігав за вікнами й балконом Граціанських, різко обернувся.

Кілька секунд тривала німа сцена.

– Ой!.. Ви… з міліції? – здогадався нарешті Женя.

(Продовження на наступній сторінці)