– Тільки що дзвонили. Повернувся додому. Приїхав на таксі. З лісу. Дуже втомлений. Нічого толком не розказав. Тільки те, що була якась пригода. Був у дуже цікавих людей. Уже спить.
– Ну, слава Богу! Живий! – полегшено зітхнув капітан.
Розділ VIII
Викрадення
І поки Женя Кисіль спить, а всі інші губляться у здогадках, не маючи точної інформації, ми з вами повернемося трохи назад і подивимося, що ж із ним сталося.
Попрощавшись із капітаном Горбатюком, Женя пішов додому. Як завжди, сам розігрів собі обід, пообідав і сів за уроки. Але домашні завдання в голову не лізли. Він ніяк не міг зосередитися. Весь час думав про того страшного Шипулю і про слова капітана Горбатюка: "Я тобі наказую, чуєш! Сам без мого дозволу нічого у цій справі не роби… Бо ще чого доброго й тебе шукати доведеться…"
Що ж це справді робиться на світі?!
Вітасик зник, Граціанські зникли, натомість з'явився Шипуля, від однієї згадки про якого мерзне потилиця. Що це все означає?
Думки стрибали, як зображення у зіпсованому телевізорі.
Несподівано задзвонив телефон. Женя зняв трубку.
– Алло.
– Попроси, будь ласка, тата, – почувся хриплуватий голос.
– Тата нема. На роботі.
– Тоді маму.
– І мама на роботі. А… що таке?
– Нічого. Тоді іншим разом. Це з ЖЕКу. У вас заборгованість за квартиру. До побачення.
Женя поклав трубку.
Минуло кілька хвилин.
І раптом почувся дзвінок у двері.
Ноги у Жені підгиналися, коли він підійшов до дверей.
– Хто там?
– Женя? Кисіль? Відчини, будь ласка! – почувся незнайомий хлопчачий голос.
Женя на всяк випадок накинув ланцюжок і прочинив двері.
По той бік дверей стояв незнайомий хлопчик років десятьох.
– Що таке? – тремтячим голосом спитав Женя.
– Женя? Кисіль? – повторив хлопчик.
– Я, – ледь вимовив Женя.
– Вийди у скверик. Там тебе чекають.
– Хто? – похолов Женя.
– Якийсь дядечко. Низенький такий, в окулярах, з борідкою.
– А… а що таке?
– Не знаю. Він мене попросив. Хоче тобі щось сказати. Те, що тебе цікавить.
Хлопчик рвучко повернувся і швидко залопотів униз по сходах. Женя не встиг більше нічого спитати. Серце у нього в грудях гупало як дзвін. Що це? Хто це?
Низенький, в окулярах, – значить, не Шипуля. Хоче щось сказати, що мене цікавить. Про Вітасика, може? Що робити? Вийти?
Але ж капітан попереджав… Треба порадитися.
Ледве попадаючи пальцем у кнопки телефону, Женя набрав номер капітана Горбатюка. Капітан власноручно записав йому номер на папірці й попередив: "Коли що – негайно дзвони".
Залунали часті гудки – зайнято.
Кілька разів набирав номер Женя, і весь час було зайнято…
"А чого я боюсь? – нарешті подумав він. – Зараз день, сонце сяє, людей повно. Коли що – кричатиму, верещатиму. Врятують. А попередження капітана… Я ж сам нічого робити не збираюсь. А проґавити таку можливість щось дізнатися про Вітасика – боягузтво і нікчемність. Треба йти!"
…Він одразу побачив того низенького дядечка в окулярах, із борідкою.
Біля скверика стояли червоні "Жигулі" з розчиненими дверцятами, і дядечко курив, спершися ліктями на дах "Жигулів".
Окуляри були якісь димчасті, дзеркальні й виблискували на сонці.
Побачивши Женю, дядечко привітно усміхнувся і махнув йому рукою, підкликаючи.
Навколо сновигали перехожі, мчали машини, шурхотіли тролейбуси, за рогом деренчав трамвай.
"Ну, чого ти боїшся, пігмей!" – сам себе лайнув Женя і перебіг вулицю.
– Кисіль? Привіт! – знову усміхнувся дядечко, ловко пірнув у машину і вже звідти гукнув, посуваючись до керма: – Сідай! Побалакаємо!
Женя завагався.
Дядечко знову гукнув весело:
– Боїшся? Що я тебе – з'їм?
Голос у дядечка був такий привітний і веселий, що Жені стало соромно за свою полохливість. І він заліз у машину. Але дверцята залишив розчиненими.
– Та зачиняй! Не бійся!
І Женя не встиг отямитися, як дядечко перехилився через нього, ловко схопився за ручку, смикнув, і дверцята клацнули, зачинившись.
– Ну й обережний! Фільмів, мабуть, надивився. Вразливий ти хлопець. То тільки в кіно страхи. А в житті зовсім по-іншому… Ти свого друга побачити хочеш? – дядечко так несподівано це сказав, що Женя здригнувся.
– А… а де він?
– Поїхали! – дядечко ввімкнув мотор, і "Жигулі" зрушили з місця.
– К-куди? – Женя похолов.
– Та не бійся, тут недалеко…
– К-куди ви мене везете? – ледь вимовив Женя, тільки тепер усвідомлюючи всю незвичайність і небезпечність свого становища.
– Ну, сказав же – недалеко… Чого ти хвилюєшся?
– Дядечку, зупиніться! Дядечку, пустіть мене!
– Ну-у!.. – весело дорікнув дядечко. – Не ганьби себе! Такий геройський хлопець, а…
– Зупиніться, я вас прошу! Будь ласка!
– А твій друг сміливіший за тебе. Ай-яй-яй! Соромно.
Женя на хвилину замовк.
Вони виїхали на бульвар. Вдалині на тротуарі Женя побачив міліціонера.
– Я… я міліціонера гукну зараз! Я… я кричатиму!
– Оце вже зовсім ні до чого, – дядечко вихопив із кишені якийсь балончик, миттю сунув Жені прямо під ніс, чвиркнув… Жені враз перехопило подих, голова пішла обертом. І далі він уже не пам'ятав нічого…
…Нарешті до його свідомості почали долинати голоси.
– Ну диви – досі не отямився! – роздратовано говорив хтось незнайомий.
– Я ж не думав, що він так довго, – голос "дядечка" звучав винувато. – Я ж хотів навпаки, щоб було тихо, щоб він шелесту не наробив, щоб…
– "Щоб", "щоб", "щоб"… Щоб тобі свободи не бачити!.. Там уже, мабуть, усю міліцію на ноги підняли. Кіднепінг! Викрадення дитини! – Ну, я ж… у мене ж не було іншого виходу…
– З будь-якого становища завжди буває два виходи – розумний або дурний. Думати треба! Думати! Скільки я вас учу, а за вами все золоті верби ростуть.
Голос незнайомця був старечий, прокурений.
Женя розплющив очі. Але нічого не побачив. У кімнаті було темно. Лише на тлі вечірнього неба у вікні вимальовувалися два силуети – вищий і нижчий.
Сліпуче світло ліхтарика враз примусило Женю замружитися.
– О! Прочумався! Нарешті! – голос незнайомця одразу став лагідний. – Ну й сонько ти, голубе! Мама там уже хвилюється, місця собі не знаходить, а ти спиш. Сам винен. Давно міг уже бути дома. Давай-давай, підводься. Випий оно водички. "Боржомі".
Руки, що виринули з темряви, підвели, посадили його на дивані, подали склянку "Боржомі". Женя слухняно випив.
– Отак! – незнайомець погладив його по голові. – Вибачай, голубе, що потурбували тебе. Але… потрібна деяка інформація. Скажеш – і одразу поїдеш додому. Судячи з усього, ти, голубе, в контакті з міліцією. Так от, скажи нам, будь ласка, що ти знаєш про Граціанських? Де вони зараз? І що про це відомо міліції?
– Я… нічого не знаю.
– Так-таки й не знаєш?
– Не знаю! Чесне слово!
– Ти хлопець недурний і мусиш розуміти, що раз ми заради тебе, пацана, ганяли машину (а бензин зараз дорогий!), то це справа серйозна. І жартувати з нами…
– Я… не жартую.
– Дивись!.. І в школі, у класі, нічого не кажуть?
– Ні.
– І міліція, кажеш, не в курсі справи? А може, його заарештували?
– Ні. По-моєму, ні.
– "По-твоєму" чи "ні"?
– Якби його заарештували, вони б його не шукали.
– А вони його шукають?
– По-моєму, шукають. В усякому разі так вони говорили.
– Говорили… Та-ак… – задумливо промовив із темряви незнайомець. – Ну, це вже щось конкретне… Дякую, голубе, за інформацію. Більше нічого не скажеш?
– Ні, – Женя раптом відчув себе зрадником, який виказав ворогові військову таємницю. Але він же нічого не сказав, він… – Ну, гаразд. їдь додому. Як бачиш, нічого поганого ми тобі не заподіяли. От тобі полтина на морозиво, – з темряви простягнулася рука і сунула йому в кишеню п'ятдесят гривень.
– Ні, ні, не треба! – запротестував Женя.
– Бери-бери! Це тобі компенсація за переживання. Але й ти, голубе, нас не підводь. Про те, що був у нас, – нікому ані слова. Ні мамі, ні татові, ні тим паче міліції.
– А як же?… – розгублено проказав Женя.
(Продовження на наступній сторінці)