«Неймовірні детективи (збірка)» Всеволод Нестайко

Читати онлайн збірку повістей Всеволода Нестайка «Неймовірні детективи

A- A+ A A1 A2 A3

Батько Граціанського був якимось начальником у торгівельній мережі, і переїхали вони у цей район тому, що купили квартиру в новому будинку. То був будинок особливого планування – з двоповерховими квартирами з каміном у вітальні, з кількома санвузлами, про який, зітхаючи, говорили усі мешканці їхнього району. В тому незвичайному будинку придбали квартири і люди незвичайні – футболісти, хокеїсти, заслужені артисти, лауреати і високопосадовці. Головною причиною зітхань у чергах була не стільки ота казкова двоповерховість квартир, скільки санвузли, бо там, серед іншого, була одна річ, про яку говорилося, стишуючи голос, червоніючи й опускаючи очі. То була річ сороміцька і називалася вона "біде" (з наголосом на кінці).

Переважна більшість класу навіть не уявляла, що така сороміцька річ взагалі існує в природі… І коли Граціанський розповів, що то таке, хлопці дуже розвеселилися. І довго реготали противними голосами. А Женя вирішив, що на цьому можна зіграти, і на відомий мотив склав про Граціанського пісеньку:

І шумить, і гуде,

Бо у нього є біде,

Ви такого ні у кого

Не побачите ніде.

Але пісенька успіху не мала. Дівчата сказали "Фу!", а хлопці промовчали.

Авторитет Граціанського не похитнувся ні на міліметр.

Вітасик уже кілька разів пробував обережно різними натяками заводити з батьками розмову і про джинсовий костюмчик, і про адидасівські кросівки, і про японський годинничок. Але натяки до батьків не доходили. Вітасикові батьки були звичайнісінькі люди: тато Дорошенка – енергетик на заводі металовиробів, мама – економіст у конторі, назву якої Вітасик ніяк не міг запам'ятати. Звідки ж їм було узяти отой адидас?

Вітасик, звичайно, це чудово розумів, але… Як же ж хотілося мати оте, що мав його тезко Граціанський! І коли тато після одного з натяків сказав, що головне у шкільному житті не різний мотлох, джинсики-кросівки, а навчання, Вітасик так скривився, наче розкусив кислицю.

Та зовсім був повержений Вітасик, коли одного разу Граціанський прийшов у школу з найновішим mp3-плеєром. О! То була бомба не лише для Вітасика. Для всього класу. Такий плеєр у шестикласника! Граціанський великодушно дав послухати всім – усім без винятку. Кожен вставляв у вуха маленькі навушнички і завмирав на хвилину з роззявленим ротом.

І як не ставилися у душі до Граціанського Женя і Вітасик, не вистачило в них сил відмовитися. То вже треба було бути надлюдиною. А вони були люди звичайні. І коли надійшла черга спершу до Киселя, він мовчки тремтячими руками запхнув у вуха навушнички.

Потім те ж саме зробив Дорошенко. І враз поринув у дурманні ритми наймоднячої музики. То було неймовірно. Такий крихітний плеєр, а в тебе повна голова музики.

Граціанський усміхався поблажливо й переможно.

Коли на уроці літератури Вітасик, як завжди, обернувся до Милочки, то побачив, що вона сидить зі скляними очима, відчужена та бліда. І хоч під її пишним волоссям, що спадало на вуха, не видно було навушничків, Вітасик зрозумів, що вона – слухає!

Граціанський захоплено грав із Дармовисом у "морський бій" і на Милочку навіть не дивився.

Серце Вітасика Дорошенка повільно розривалося на дрібненькі шматочки.

То була пекельна мука.

Як заздрив він Граціанському!

Тоді-то й признався він Жені…

А Женя йому й наговорив…

І вони посварилися.

Отут нам саме й час повернутися на "місце події", де Женя Кисіль щойно закінчив розповідати капітану Горбатюку про Вітасика Граціанського.

– А хто вийшов із туалету останнім? Перш ніж туди зайшов ти? – примружився капітан.

– Граціанський.

– Отже, він, а не ти, останнім бачив твого друга. Ти з ним не говорив?

– Не говорив. Хотів, але не зміг. Його нема вдома. Вони кудись усі на машині поїхали. Сусідка сказала.

– Сьогодні?

– Ага.

– Ну що ж… Цілком природно. Є у людей машина, чого не поїхати. Така погода… Доведеться розмову з Вітасиком Граціанським відкласти до понеділка, – капітан Горбатюк зітхнув. Ні огляд "місця події", ні розмови з головним свідком на загадкове зникнення шестикласника Дорошенка світла не пролили.

Перший день слідства не приніс анічогісінько.

Розділ II

Два капітани. Несподіваний телефонний дзвінок. Справа заплутується ще більше

Капітан Горбатюк сидів у своєму кабінеті, дивився у розчинене вікно і чухав потилицю. Він не любив безглуздих, як то кажуть, тупикових ситуацій. А ця була саме такою. За родом своєї діяльності йому весь час доводилося мати справу з секретами, загадками і таємницями. Він їх ніколи не боявся, терпляче починав розплутувати найзаплутаніший клубок найскладніших ситуацій, обережно перебираючи то ту, то іншу ниточку. Але тут жодної ниточки не було. То не був клубок, то була більярдна куля – гола як коліно. Хлопець зайшов у туалет на третьому поверсі і зник, пропав, як булька на воді. Жодного сліду, жодної версії. Щось неймовірне, незбагненне. Глухий кут. Як ота стіна у дворі, на яку виходить вікно його кабінету, – кам'яна, монолітна, непроникна.

І враз над підвіконням на тлі тої глухої стіни, у яку безпорадно втупився капітан, з'явилася голова.

– Шерлок Горбе! Ну ти даєш! Ми ж домовилися!.. Я чекав-чекав… А ти тут потилицю чухаєш, – сірі очі, опушені рудими віями, дивилися докірливо.

– Вибачай, Толю, ти вночі чергував. Я не міг тебе попередити. Заходь.

І поки Толя, а точніше капітан Анатолій Петрович Попенко, слідчий відділу боротьби з економічними злочинами, іде з двору до кабінету, кілька слів про двох капітанів.

Колись давно, як вони ще були на другому курсі, викладач криміналістики професор Китайгородський пожартував:

– Бути вам, студенте Горбатюк, українським Шерлоком Голмсом. І здібності у вас аналітичні, безперечно, є, дедуктивний метод опануєте легко. І прізвище якраз підходяще, наче спеціально предки подбали… Адже що таке "горб" українською мовою? Майже те саме, що "holm" англійською – горбок у річці. Височина. Отже, дерзайте! Постарайтеся зійти на ту височину.

Друзі після цього жартома почали називати Горбатюка "Шерлок Горбе". І Стьопа Горбатюк на це прізвисько не ображався навіть тоді, коли став уже Степаном Івановичем.

Капітан Попенко вчився з Горбатюком в одному класі, а потім в одній групі на юридичному факультеті. Були друзями дитинства. Завзятими любителями пригод і таємниць. Тому й подалися у юристи, у слідчі. Тільки один потрапив у карний розшук, а другий до відділу боротьби з економічними злочинами – так уже склалося.

– Ну що таке? Замість того, щоб давно закидати вудочки на річці, ти… – вигукнув капітан Попенко, штовхаючи двері кабінету.

– Вибачай, друже, не до риболовлі. Справа.

– У нас із тобою без кінця справи. Одна закінчується, друга починається. Сьогодні ж неділя. Тобі відпочинок потрібен? Що таке?

– Хлопець один зник. Шестикласник.

– Ну-у… Скільки тих шестикласників щодня зникає і з'являється! Чи то ми з тобою не зникали? Згадай, як самі у ліс гайнули й заблукали, аж на другий день повернулися. Забув? У мене досі, як згадаю, вухо болить, яке тато крутив.

– То інша справа. Тут хлопець зайшов у туалет шкільний, на третьому поверсі. І не вийшов. Наче у повітрі розтанув.

– Хто це бачив?

– Друг його, однокласник.

– І більше ніхто?

– Ніхто, – кивнув Степан Іванович.

– Вигадує той друг-однокласник. Фантазує.

– Я сам спершу так думав. Але потім повірив. Дуже щиро хлопець каже. І професійна інтуїція мені підказує, що так воно й було.

– Як? Розчинився у повітрі?

– Ні. Але що зайшов і не вийшов…

– А де ж він подівся?

– Оце мене й мучить… Ти ж знаєш, що таке інтуїція у нашій справі.

Капітан Попенко зітхнув:

– Знаю. Незбагненна річ. Але без неї… Ану, розкажи трохи детальніше.

І капітан Горбатюк почав розказувати те, що ви вже знаєте.

– Він вийшов! – переконано сказав капітан Попенко, вислухавши все до кінця.

– Як?

– Дуже просто. Ногами.

– Але Женя Кисіль не зводив погляду з дверей. Я йому вірю. Він дуже хотів помиритися, чекав. А коли людина чекає, не хоче проґавити… – От не зводив погляду, а на якусь мить, мабуть, щось його увагу відвернуло – і в цей час… Всі ж фокуси ілюзіоністів на цьому побудовані.

Телефон задзвонив так несподівано, що обидва капітани мимохіть здригнулися.

– Капітан Горбатюк слухає.

– Пане капітан! Він тільки що дзвонив! – жіночий голос тремтів і зривався.

– Хто?

– Вітасик… Тобто… – вона замовкла.

– Дзвонив? От бачите! Я ж вам говорив, що знайдеться! – капітан Горбатюк від збудження не помітив, що перебив жінку і кричить, потім враз опам'ятався: – Пробачте! Пробачте! Я вас перебив.

І, прикривши трубку рукою, тихо сказав другові:

– Це мати хлопчика. Він дзвонив.

– От бачиш! Даремно зірвав рибалку! Бармалей! – капітан Попенко посварився на нього кулаком.

– Але то був не він, – тихо сказала на тому кінці дроту жінка. – Я так хвилююсь… – у голосі її бриніли сльози.

(Продовження на наступній сторінці)