«Неймовірні детективи (збірка)» Всеволод Нестайко

Читати онлайн збірку повістей Всеволода Нестайка «Неймовірні детективи

A- A+ A A1 A2 A3

– Що?! Як – не він?! – здивовано спитав Горбатюк.

– Не він, не він. Голос був не його.

– Ну, заспокойтесь. По телефону іноді так змінюється голос.

– Що ж я – голосу свого сина не можу впізнати? Що він – не говорив зі мною по телефону? То був не він, – вона заплакала.

– Стривайте, стривайте. Не хвилюйтесь. Давайте по порядку. Перекажіть все як було. Постарайтеся згадати все до найменших дрібниць.

– Ну… Раптом дзвінок… І, знаєте, серце у мене чогось… я наче відчула… ще не беручи трубки… Але дзвінок міжміський… вони ж відрізняються… довші й наче настирливіші… Я схопила, до вуха і – аж закам'яніла вся. "Мамочко! Це я! Не хвилюйся! Зі мною все гаразд. Я, може, не приїду ще два-три дні… Але ти не хвилюйся. Все буде добре!" Та голос абсолютно чужий, не його… "Хто це?" – питаю, ледь не вмліваючи. "Та я ж, Вітасик!" – "А чого в тебе такий голос… не твій?" – "Правильно! Не мій! – каже. – Але все одно це я". – "Де ти?" – "Потім усе розкажу. Потім. Говорити більше не можу. Прощавай! Не хви…" – і перервалося. І короткий гудок – пі! Що це означає?… Боже мій! Я так хвилююся! – Ну, по-перше, тепер підстав хвилюватися менше, ніж було. Син ваш живий. Це ясно. І це головне. А щодо голосу – телефон може так спотворити голос, що його й рідна мама не впізнає. Що в цьому разі й відбулося.

– Ви гадаєте? А чого він сказав: "Не мій голос"? Що це означає?

– Ну… може, хотів сказати, що застудився, захрип…

– Ні. Ніякої хрипоти. Голос дзвінкий… Але не його. Не його. Що це може бути? Може… може, його викрали?…

– Хто?

– Якісь… мафіозі. Зараз стільки всього пишуть…

– Наскільки мені відомо, ви не підпільні мільйонери, до жодних афер не причетні, отже, викрадати вашого сина нікому немає жодного сенсу. А просто так дітей не викрадають.

– Але що ж тоді думати? Що? – майже істерично вигукнула мати.

– Заспокойтесь. Візьміть себе в руки. Ми постараємося зробити все, щоб знайти вашого сина.

– Я вас благаю! Я вас прошу!.. Пробачте… Пробачте… До побачення…

Поклавши трубку, капітан Горбатюк переказав другові цю несподівану й дивну телефонну розмову.

– Ну, що скажеш?

– Скажу, що той твій "пропащий" шестикласник – свиня, точніше – порося. Не жаліє матері. І я б із задоволенням нам'яв йому вуха. Як колись мені тато. Хоча це нічого не дає. Бо потяг до авантюр у цьому віці нездоланний. Ти ж сам пам'ятаєш. Якщо вдача мандрівна, то…

– Куди ж його все-таки погирило? Сказати, що знайдемо, легше, ніж знайти. Але я мусив її заспокоїти…

– Гадаю, – переконано мовив Анатолій Петрович, – він з'явиться сам.

– А я, значить, сиди і жди біля моря погоди?

– А що ж ти можеш вдіяти?

– Сьогодні, – зітхнув Степан Іванович, – мабуть, уже нічого. А завтра зранку поговорю з Вітасиком Граціанським. Для початку.

Розділ III

Ще одне зникнення. Школа вирує. Таємничий голос за спиною. Капітан Горбатюк вражений

Але поговорити з Вітасиком Граціанським капітану Горбатюку не вдалося. Бо Вітасик Граціанський у понеділок зранку до школи не прийшов. Удома його не виявилося теж. Ні його, ні батьків.

На роботі у Бориса Борисовича Граціанського були дуже здивовані:

– Ні! Не у відпустці. Має бути. Не попереджав. До того ж сьогодні збори. Всього колективу. І Борис Борисович робить доповідь. Про поточну ситуацію. Дивно. Дуже дивно. Може, зламалася машина. Не дзвонив. Ні.

В інституті, де викладала Елеонора Іванівна Граціанська, теж хвилювалися:

– У неї ж сьогодні три пари… Хоч би попередила. Це просто безвідповідальність! Мусимо доповісти деканові.

Капітан Горбатюк отримав довідку в управлінні – серед дорожніх аварій машина Граціанського не зареєстрована.

Шостий "Б" вирував. На уроках учителі навіть не робили зауважень за розмови.

– Ой! Ви знаєте, ви знаєте, я відчувала, що щось станеться, – тримаючись рукою за щоку, хитала головою Милочка Петриківська. – Вітасик був такий дивний у суботу. Просто абсолютно на себе не схожий. Абсолютно!

– А Дорошенко!.. Хто б подумав?! – жахалася Оксана Фіцелович. – Такий начебто скромний, тихий… і раптом так загадково зник… Ще й дзвонив звідкись не своїм голосом. Дивина!

– Це мафія! Я вам кажу! – рубав рукою повітря Шурик Дармовис. – От побачите, будуть щось вимагати. Просити викуп.

– Або вб'ють, – сказав і втягнув голову в плечі Вова Сорока (аж самому стало лячно).

Ніколи Женя Кисіль не користувався такою увагою й популярністю. На перерві його оточував такий гурт учнів, який оточує хіба що знаменитих кіноакторів. Він стільки разів уже повторював свою розповідь, що вивчив її напам'ять.

У туалет на третьому поверсі було справжнісіньке паломництво. За своїм прямим призначенням цей заклад того дня не працював зовсім. Двері його не зачинялися. Сунули всі – від першого до десятого класу. Навіть цікаві дівчата дозволяли собі кидати туди оком (хоча туалет, як ви розумієте, був хлопчачий). Обмацували стіни, вікно, двері, навіть зазирали туди, куди зазирати було безглуздо.

Причому раз у раз хтось жартував, хихикав, і на мить вибухав сміх, та одразу знаходився хтось, хто говорив: "Ви що?! Може, хто його зна, а ви…"

Жені Киселю було не до сміху.

Порожнє місце за партою поряд із ним, де завжди сидів Вітасик Дорошенко, бентежило і лякало. І те, що Вітасик так таємничо зник саме тоді, коли Женя хотів із ним помиритися, сповнювало серце тривогою і почуттям провини. Нащо він йому говорив про ті заздрощі? Ну й що – хай би собі заздрив. Подумаєш. Не говорив би – вони б не посварилися. І нічого б, може, не трапилось. А тепер…

Як сумно й самотньо йти після школи додому через безлюдний парк!

Погода зіпсувалася. Ще вчора було сонячно, тепло, а сьогодні вітер нагнав хмари, і хоч дощ уже припинився, мокрі лавки на алеях порожні.

Ще позавчора вони з Вітасиком ганяли тут по асфальту каштани – грали у футбол. І сміялися, аж захлиналися – чогось їм було дуже смішно. Від згадки про той сміх боляче стислося серце.

І раптом…

Він аж здригнувся, коли несподівано почув зовсім близько за спиною хриплуватий басовитий голос:

– Не хвилюйся. З ним усе гаразд.

Женя обернувся і… похолов. На алеї позад нього нікого не було. Ні попереду, ні позаду – ні душі. Але голос звучав так близько, наче той, хто говорив, стояв майже впритул до нього.

Наступної миті Женя почув цокіт копит, що віддалявся. Наче то поскакав невидимий вершник.

Це було так страшно, що у Жені затерпла потилиця.

Він зойкнув і кинувся навтьоки.

…Де трапляється щось неймовірне, там частенько відбуваються й аж ніяк не передбачені, несподівані, дивні збіги обставин.

Тільки-но Женя вибіг з парку, як буквально-таки налетів на капітана Горбатюка.

– Стоп! Що таке? Чого біжиш як оглашенний? – капітан ухопив Женю за руку. – Ой! – зойкнув Женя і, задихаючись, почав розказувати.

– Гм, – недовірливо посміхнувся капітан Горбатюк. – Щось ти, брате, я бачу, схильний до містики. Чи не галюцинації в тебе, бува? Ти вночі по карнизах не розгулюєш?… Ану, ходімо на ту алею.

Вони пішли назад, у парк.

– Отут, – сказав Женя.

– А невидимий вершник поскакав у той бік?

– Ага.

Вони повільно йшли алеєю, роззираючись навсібіч.

Дерева обабіч росли тоненькі, молоді, сховатися за ними було просто неможливо.

– Ой! Дивіться! – зупинився раптом Женя.

На мокрій землі біля самого асфальту чітко вимальовувався слід від підкови.

– Тю! – капітан Горбатюк здивовано звів брови.

– А ви казали… галюцинації!

Капітан уважно оглянув усе навколо.

– Більше нема… Наче скакав по асфальту і тільки раз оступився. Може, й справді був цокіт… їздить же візник у циліндрі на фаетоні "Ренесанс", дітей катає. Тільки не в цьому парку. Та й фаетон ти б помітив. Він так швидко не зникне. От загадуєш ти мені ребуси-кросворди!

– Ну, не вигадую я, не вигадую! Чесне слово!

– Та в тому-то й біда, що я тобі вірю. Але нам із тобою, боюсь, ніхто не повірить. От їй-богу!.. Не слідство, а якась міфологія.

Провівши Женю майже до самого дому, капітан повернув назад. І знову пішов через парк. Власне, він ішов до школи, коли зустрів Женю. Йому треба було негайно поговорити з директором школи Регіною Ігнатіївною.

В кишені у капітана лежав лист, який щойно підкинули. Не надіслали поштою, а саме підкинули. Він лежав на підвіконні його кабінету й був адресований саме йому, капітану Горбатюку. І прізвище адресата на конверті, і сам лист були надруковані на принтері.

"Пане капітан!

Поспішайте, якщо не пізно. Може, Вітасик Дорошенко вже й неживий. Він совав носа туди, куди не слід. Зацікавтесь наркоманами з одинадцятого "А".

Підпису не було.

(Продовження на наступній сторінці)