Гусляр-проводир не спиняв його. Став неподалік і Світозарові повелів стати й ждати слушної нагоди. А Будимир співав та й співав, не так голосом чарував усіх, що були довкола, як мелосом, що видобувався зі струн. Здавалось, серця дістають, словами промовляють вони у нього.
— Старійшино, — влучив нагоду й схилився до нього Світозарів проводир. — Я до тебе з чолобитною.
— Якою, Чугайстре?
— Отрока-гусляра привів. Послухай, які пісні виколисали його мислі і який мелос у його піснях.
Старійшина повів у той бік, де стояв Світозар, незрячими очима, схоже, ніби справді бачив його й силився розгледіти.
— Підійди, отроче, — сказав по тому. — Підійди й схились до .мене, дай я огляну тебе та узнаю, який є.
Світозар підійшов і укляк перед ним на коліна. Будимир простяг сухі свої п’ястуки, обмацав вид його, голову і вже потім відшукав зап’ястя рук, довго і пильно дошукувався ліній на долонях.
— Звідки будеш, молодче? Світозар сказав.
— А чий будеш?
— Син княжий Світозар.
— Матір Миловидою звуть?
— Ано.
— Бував я у вас... Сідай, княжичу, сину доброї матері й славного в людях вітця. Сідай та заспівай нам те, що вродив дух твій молодечий.
Довкола них збирався та й збирався люд. Усе те бентежило Світозара, і він довше, ніж личило б, вмощувався та пробував струни. Коли ж зважився врешті й хотів було подати голос, звідтам, де стояла вежиця і звідки мали промовляти до віча, почувся клич:
— Увага і послух!
— Стривай, отроче, — простягнув старійшина висушену літами руку й спинив його. — Кличуть до послуху, зараз почнеться віче. Будь тут. Опісля послухаю тебе.
— На вічі мені тра бути коло брата, старійшино.
— Ото клопіт. Ну, а мені яко старійшині теж належить бути коло вежиці. Домовимось так. Розшукаєш мене, як стане по всьому. Не зволікай лиш, тільки завершиться віче, одразу й прийди. Ми з Чугайстром поблизу вежиці будемо.
Ті, що промовляли до віча з узвишшя, казали знане вже: потреба землі і люду збратаних земель скликала всіх до стольного города Волина задля важливого діла. Суть його: на одного з князів землі Троянової мають покласти сьогодні повинність бути відповідальним за супокій на обводах, а відтак за мир і злагоду з сусідами.
— Хто з нині сущих князів достойний бути таким? — запитав глашатай і звернувся до старійшин, що сиділи одесную першими. — Кажіть ви, русичі.
Покон повелівав: старійшини родів мають висловлювати думку більшості, висловлювати ж її належить найстаршому. Отож на вежицю вийшов не князь — високий літній старець.
— Поляни, росичі і втікичі, — сказав він, — визнають за доцільне покласти сю повинність на князя Тивері Волота.
І далі став висловлювати резони. Одне, князь Волот найстарший серед усіх князів, друге, з волі богів і обставин йому і його племені випало сидіти в землі, що споконвіку є торованою путтю для всіх, — тих, що правляться з мечем та сулицею із заходу сонця на схід, і тих, що пориваються зі сходу на захід або з полуденних країв у полуночні. Отож і складається так, що йому більше, ніж будь-кому, доводиться стояти на сторожі супокою в землі Трояновій, іменованій чужинцями землею Антів. Слід взяти на карб і те, що він он скільки літ достойно являв себе в сім чи не найсутужнішім для князів ділі. А коли так, то чому б саме йому не бути за се в одвіті?
Старійшини полян закивали, перемовляючись між собою, головами, їх підтримали уличі, древляни. Тиверці ж і дуліби не явили своєї згоди — відмовчувались.
— А що скажуть тиверці? — запитали з вежиці. І знову підвівся й вийшов до віча з речнипею не ейн княжий — старійшина.
— Князь Волот повелів нам ось що мовити вічу, коли про се йтиметься: він відмовляється від повинності чільного князя на користь князя росів Острозора, бо не почуває себе на силі брати таку повинність. Князь же росів є після нього найбільш умудрепий літами і досвідом, йому, як і князю Тивері, також постійно доводиться стояти на сторожі землі з боку степу.
Коли запитали дулібів, ті промовляли найдовше. Передусім погодилися з мислю киян: князь Волот, справді, докладав найбільше розуму і сили, аби берегти землю слов’янську від вторгнення чужинців як з боку степу, так і з-за Дунаю. Він більше, ніж будь-хто, умудрений досвідом сольських перетрактацій із чужинцями, як і досвідом походів ратних, йому і тільки йому належало б бути наступником князя Добрита. Та ба, літа й труди надломили його силу, чули ж бо, ще раз явив нам розум свій — відмовився від повинності, яку хочемо покласти на нього.
— Чи ж є резон у тому, щоб чільним князем на антах був князь Острозор?
Дулібський старійшина окинув усіх допитливим зором і вже потім заходився виголошувати супротивні сій мислі резони.
Передусім не можна забувати, що загроза землі Трояиовій зі сходу відпала: обри пішли за Дунай, а більше там немає кому погрожувати. Друге, вторгнення в землі збратаних племен найбільш ймовірне нині з-за Дунаю. Де Київ, а де Дунай. Чи можуть кияни знати, що діється на тотих обводах, а відтак і дбати про супокій на них? Трете, не можна не брати на карб, що найбільш надійним соузником антів у сутичках із Візантією є слов’яни-скла. вини. А до них найближче стоять дуліби. У дулібів і тільки в дулібів склалися з тими сусідами віддавна добрі стосунки. Та й від Дунаю дуліби не так далеко, як русичі, і сусіди узвичаїлись: коли є потреба вести з амтами перетрактації, треба правитись до дулібів. А, окрім того, на княжім столі в дулібів сидить нині достойний віри і до. віри князь — Келагаст, син славного в родах наших сла і, мужа думаючого Ідарича, брат передчасно загиблого Мезаміра і муж доньки Добритової Данаї. Чи сього не доста, аби удостовіритися: у привідці дулібів є всі резони бути чільним князем на Антах.
— Хто б мене, людоньки, похвалив так, як я себе зугарна похвалити, — почулося з натовпу, котрий, хай і не чДуже ще, все ж починав непокоїтися.
— Ано, чи то велика заслуга — бути сином славного мужа чи мужем славної в родах жони? Ви скажіть, де він явив себе яко князь, ваш Келагаст?
— У січах з обрами Келагаст був серед перших мужів. Саме на нього князь Добрит покладав найсутужніші повинності, саме його тисяча явила себе грозою супостатів.
— Се правда, — підтримав хтось збоку. — Келагаст достойний муж, що й казать.
— Молод ще, щоб бути привідцею всім. Най побуде князем на Дулібах та явить себе яко муж думаючий.
Ведучий підніс моча, силився не дати розгорітися полум’ю.
— Прийде час, явить. Був уже з князем Волотом у ромеїв, бачив і відає, що то в сольство, як має тримати себе на перетрактаціях. Та й з Мезаміром ходив колись. Забули хіба?
— А чо ждати? — почувся дзвінкий чийсь голос. — Най зараз явить себе, ото й побачимо, який із нього муж думаючий
— Ано! Острозора знаємо, най явить себе Келагаст отоді бачитимемо, за кого подати голос!
— Ви забули, є ще Зборко, князь уличів? — силився перекричати хтось, та його не стали слухати. Одні сказали: Зборко нічим не явив себе, що свідчило б про достойність, інші удали, що не чули про Зборка й домагалися свого: най вийде і явить себе Келагаст.
— Чому лише Келагаст? Острозор теж най виходить і являє!
— Сказано-бо, Острозора знаємо.
— Хто знає, а хто й ні, най виходять оба!
— А так, оба най виходять!
Старійшина силився переконати віче в противному: чи се можливо? Де той, з ким мав би стятися один і другий, яко мужі думаючі?
— Най один із другим стинаються!
— І се — безумство! Істину встановить хто?
— А люд! Ви, старійшини, нащо тут? Вічем правили господарі — дуліби. Їм не до снаги була ся вимога. У словеснім поєдинку з вічем і найбуваліший може опростоволоситись, а їхній князь не такий бувалий та битий, щоб знайти в собі і достойний розум, і належну витримку та велеречивість. Тож і ухилялися від цього та опирались, як могли. Аж поки ті, що домагалися словесного поєдинку з князями, не дошкулили болісно.
— Дуліби звикли бути чільним племенем на Антах і за всяку ціну хтять залишитися ним. Хіба не видите: вони й бевзя ладні посадити на чільне місце в землі нашій, аби, лиш він був дулібом.
— Не забувайтеся, де ви і що кажете!
— А те, що є. Най вийдуть князі! Воліємо мати бесіду з князями!
— Князів на вежицю! Воліємо бачити князів!
Кричали, здавалось, усі, і крик той змусив поступитися. Вийшов і вклонився люду вічовому князь київський Острозор, за ним — і Келагаст. Перший осміхався чомусь, Другий силився приховати бентегу. Воно й не дивно. На Антах віддавна так ведеться: коли той, кого саджають на княжий стіл, не здобув ще загальної прихильності, неодмінно має здобути її. Такого кличуть перед очі й вимагають явити себе у бесіді, а вже як дійде до бесіди, всього можна почути — і кпинів, і таких дошкульностей, що від них у п’яти заколе. Треба мати неабияку силу волі, аби витримати все те і не зірватися та не явити себе таким, що не вміє бути терпеливим.
— Скажіть, князі, — подав голос хтось із мужів думаючих, — чи певні ви, що повинність, яку покладаємо на вас, посильна вам?
— Певним може бути лиш той, хто не відає, що се за повинність, — відповів Острозор.
— А ти, Келагасте, що скажеш?
— Без віри не буває певності, а без певності — звитяги. Хто вірить, той і здатний переяти змогу.
— Гора! Келагаст узяв гору! Хто ще воліє вийти з ним на прю?
Наперед виступив Світозар.
— Я.
Ті, що були найближче і бачили його, весело, одначе й незле засміялися.
— Молод ще. Рано сунути носа в поважні бесіди мужів.
— Правда ваша: я молод. Одначе ви не чули ще, що я хочу запитати князів. Вислухайте, тоді вже й судитимете, слід чи не слід сунути мені в се діло носа.
— Най каже, чо там.
(Продовження на наступній сторінці)