— Гадаєш, то й усе? А інших хто вестиме на січу?
— На те є старші брати. Мене до іншого хилить.
— Виджу і змушений буду казати про те князеві. Я відповідаю за тебе. Коли не візьмешся як слід за ратне діло, таки скажу.
Не сподобалося чи таки не хотів би, аби байдужість його до ратного діла доходила до вух вітпя, кинув грати, довго й допитливо дивився на свого навчителя.
— Гадаєте, можна примусити робити те, що не лягає на серпе?
— Хо! Коби не примушували, що б із таких, як ти, було? Бур’яном росли б.
— Ніби мене примушує хтось читати письмена й знати, що в письменах, грати на гуслях, на сопелі?
Примовк дядько. Спершу дивився витрішкувато, як і отрок перед сим, далі крекнув ніяково і потупив зір.
— Мені а тобою важко говорити. Буде ліпше, коли говоритиме князь-вітець.
Націливсь було йти вже, та отрок затримав його.
— Дядьку, — покликав. — А ви хто мепі є?
— Як се — хто? Навчитель.
— Не про те питаю: содруг а чи недруг? Отака ловись. Ні, се й справді не отрок, а міх із солідами.
— Був би недругом, чи піклувався б про тебе і чи сушив би себе тобою?
— А письмена інше кажуть: "Ліпші содруги ті, що дають добру раду, і ліпші з діянь також ті, що увінчуються добрими наслідками".
— То я ж і хочу, аби діяння мої увінчалися добром. Світозар промовчав.
— Далебі, ми по-різному розуміємо його, — сказав перегодом.
"А западись ти", — розгнівався старий і не став більше змагатися, звівся й пішов пріч.
Мав бесіду з князем чи не мав, про те Світозар не відає. Мабуть, таки не мав, бо он коли повернувся до отнього терема, а вітець ані пари з уст. Єдине, що примітив за ним отрок — пильніше, ніж досі, доглядається, коли трапляе йому на очі, та уважніше дослухається до пісень. З власної спонуки чи дядько справді-таки мав із ним бесіду?
Аби вдовольнити тоту увагу та пильність, ніч не спав, складав слово до слова, бринькав на струнах, аж поки не вловив те, що хотів уловити: пісня зродилася в серці і звеселила серце.
Мало не до півдня спав по тих муках. Коли ж виспався та пообідав купно з усіма, Милана, яко гостя в їхній оселі, перша підсіла й заворкотіла до Світозара:
. — Заграй щось, братику, потіш нас.
— Що ж саме, сестро?
— Те, що на воседлі в мене грав. Ти так усладив тоді всіх грою на гуслях та співом, що брав за серце і сіяв блаженство.
. Не був проханий, тим паче, що прохала Милана, найбільш содружня і найбільш сердечна з ним з усіх братів та сестер. Одначе заспівав не тієї, що на воседлі.
Гей, у садку хміль, хміль
По тичині в’ється.
А мій ладо-солодашко
Од сорому гнеться.
Од сорому гнеться,
По кущах-ховав,
Мене, дівку-колисанку,
За басиху мав.
За басиху мав,
Тому так і боє.
Коби знав він,
які ми а ним
До пари обоє.
Милана сміється, та дякує, та зазирає Світозарові у вічі.
— Звідки ти, братику, знаєш уже таке?
— Яке?
— Ну, що є ось такі молодці: слюбний тобі, сам жадає слюбу, а підійти до дівки не сміє.
Осміхається і зирить на неї скрадливо.
— Коли нікому не повідаєш, скажу.
— Присяйбіг. Нікому й нізащо.
— То знай, — схилився до вуха, — сам є такий.
— Йой! — остудилася враз і сказала так, що всі чули: — Уже маєш ладоньку? Отрок спохмурнів, ба й гнів явив неабиякий.
Ти ж присягала! Милана удає з себе подивовану.
— Ніби я в сім присягала. Всього лиш догадку висловила, а ти у гнів мерщій. Пробі, Світозарку, посоромся старших.
Сокорила та й сокорила біля нього. А тут мати нагодилася. Нічого прикрого не казала, лиш осміхалася та пломеніла звично. Зрештою підійшла й сіла поруч.
— Не май на сестру гніву, Світозарку. Ми й без казань її знаємо: нічо з нічого не буває, ано. Співай про сподіване та тіш себе сподіваним. Для молодості то блаженство з блаженств. Коли ж бо й співати, як не в молоді літа.
— Правду кажете, матінко, — прибирає поважного виду, а все ж не без лукавства зауважує Милана, — най співає, доки молод є. Бо забариться — може й прогаяти сподіване.
— Не прогає, — мати їй. — Ніби дівки не відають: ті, Що співають, мають надмір солодощів у серпі, а ті, що складають пісні, — і дум високих за чолом.
Світозар винагороджує кревну свою вдячним позирком.
— Коли б же всі так мислили, матінко Миловиде, як ви.
— А хтось мислить інакше?
— Мало не всі.
— І я також? — ширить очі Милана.
— Ба ні, ти в нас, сестро, багато чим схожа на маму, ось тільки ’жартівниця велика.
Милана аж пломеніє від радості, далебі, знову вчепилася б за брата та домагалася б, аби грав та співав їй свої співанки, коли б не нагодився по якімсь часі вітець їхній та не поклав край її домаганням речнипею-смутком.
— Є вісті з Волина-города, — повідав сідаючи. — Клич, матінко, найстарших синів наших, радитимемось, як нам бути.
— А що трапилось?
— Збирається віче землі Троянової, обиратимуть старшого князя на антах.
— То се ж добрі вісті, Волоте. Давно пора. Он як давно поклали на тебе цю повинність, а вона як була тоді тимчасовою, неузаконеною, так і лишилася. Промовчав, ані словом не обмовився про те. Сини були недалеко. Першим прийшов на клич матері Радим, затим і Добролик.
— Кликали,отче?
— Ано. Маю побесідувати з вами. Казав уже тут: у городі Волині збирається віче землі Троянової. Хто поїде на нього від старійшин, те визначать старійшини. Нам належить сказати їм, хто поїде від княжого роду. І жона, і діти дивилися на нього нерозуміюче.
— Як се — хто? — першим озвався Радим. — Ніби старійшини не відають, що має їхати князь?
— Старійшини відають, та я не відаю, чи доберуся до Волина в сідлі.
Княжичі довго й німотно дивилися на вітця свого.
— Коли є сумнів, що не доберетеся в сідлі, то доправимо на возі, — подав голос Добролик, — а їхати вам, отче, тра. Хіба забули: до ухвали віча ви є старшим серед князів у землі Трояновій.
— Забути я не забув, сину мій, та старшим серед князів бути вже не можу. Чую себе змалілим на силі, то чо маю правитися в таку далеку путь? Аби почути там: що то за привідця раті і землі, якого везуть на віче у возі?
Сини примовкли, а княгиня зиркала то на них, то на мужа свого.
— Виходить, комусь із молодців роду нашого треба бути там. Я так мислю.
— І правдиво мислиш, мати, — не зволікав із речницею князь. — Настав час, соколята мої, — глянув на княжичів, — комусь із вас брати на себе повинність привідці в землі Тиверській. Покон велить найстаршому ставати на місце вітця. Та й все інше каже за те. Тож і радитиму старійшинам послати на віче замість себе сина Радима. Добролик лишиться в мене під рукою, аби мав на кого спертися, коли буде така потреба.
— А я? — нагадав про себе Світозар.
Князь обернувся в його бік, дивиться нерозуміюче.
— Тобі, отроче, рано брати на себе якусь повинність.
— Повинність, може, й рано, а брати науку ніколи не зле. Пошліть, отче, і мене з Радимом. То ж не якесь там, то всетроянське віче. Най побуду між людом та послухаю, шо мудрі люди кажуть.
Знайдись та запереч такому.
— А що, мати? — звернувся князь Волот до жони. — Може, справді, хай їде?
— Коли за мудрістю та за піснями, — осміхнулася Миловида, — то чом і ні?
— На тому й станемо. Будиш Радимові за отрока-джуру в путі. Ну, і на віче підеш поруч із ним. Ти правдиво мислиш, сину: науку брати ніколи не зле. А те, що візьмеш на всетроянськім вічі, буде колись як знахідка.
XVIII
Відтоді, як Келагаст повернувся з ромеїв, а в стольнім Волині встиг зродитися і нагулятись поголос про його одвагу в поєдинку з татями, що посягнули на княжну Данаю, минуло не одне літо, а сподіваного слюбу між ними і воседля, що знаменувало б слюб, не було та й не було. Подив тих, що стояли ближче до княжого терема, доволі швидко передався горожанам околій, а з околій повернувся черговим поголосом.
— Келагаст не хоче Данаї, щоб знали.
— Таке скажете. Чого б то не хотів?
— Підіть та запитайте.
— І питати нічого. Чи такої, як Даная, хтось може не хотіти? Чи не виділи, чиї комоні стоять мало не щовечора біля острогу? Не Келагаст не хоче Данаї, Даная жене пріч Келагаста.
— Були там і бачили чи тільки чули?
— Як могла б бути? Від тих, що бачили, чула.
— А коли самі не бачили, то й не кажіть. На кого їй уповати ще, як не на Келагаста?
— Подейкують, князь якийсь присилав сватів-вивідників.
Згадка про князя з чужкраю змусила — і вкотре вже — збудитись та нагадати про себе старійшин родів дулібських.
— Ти відкладала вибори обрання на літо, потім — на друге, зрештою, й на п’яте. Скільки ж можна, княжно? Збагни і втям собі: земля потребує привідці.
— А коли його не обрало серце?
— То бери на себе ту повинність. Гадали, налякають Данаю, примусять її примхливе серце поступитися. А княжна одважилась і сказала:
— Ну то й візьму.
Що вдієш з такою? Станеш доводити, що се не її розуму діло? Що зараз взагалі не на часі — саджати на стіл жону? А чи така послухається? Чи їй мало втовкмачували: осьось обиратимуть князя-привідцю серед усіх князів, і дулібам не випаде тоді бути чільним плем’ям на Антах.
Відбулися старійшини якоюсь обіцянкою та й пішли від Данаї. Жди, мовляв, настане час, покличемо та й посадовимо на стіл вітця твого. А самі не встигли вийти з острогу, як уже змовилися: тепер най Даная помислить, як їй бути; не скликатимуть віче до тих пір, доки сама не пришле гінців і не скаже: "Я обрала собі мужа, приходьте й чиніть, як хотіли".
(Продовження на наступній сторінці)