І Світозар заговорив до князів:
— Повідайте нам, привідці росів та дулібів, як вчинили б ви, коли б котресь із племен Антії захотіло жити осібно від усіх інших антів?
Князі перезирнулися.
— Чи не тиверці мають такий намір? Ти ж княжич із Тиворі, я не помиляюсь?
— Так, я княжич із Тиворі, ти не помилився. Зате помилився в іншому, Келагасте: виказав, хто ти є. 3-поміж мужів знову пішов сміх.
— А що скаже князь Києва?
— Князь Києва не радив би такому племені виходити із братньої єдності й жити осібно, бо воно неминуче загинуло б.
— Гора! Князь Острозор узяв гору!
— Так, — погодився Світозар. — Князь Острозор узяв гору, хоча и сказав не все.
— Мав би поцікавитися ще, — не став ждати його присуду Острозор, — чому таке плем’я захотіло вийти із братньої єдності?
— Ано. Передусім мав би поцікавитися, що спонукало тоте плем’я вийти із соузу збратаних, і усунути тоту спонуку.
Старійшини збуджено стали перемовлятися між собою.
— Ще маєш щось питати, молодче?
— Маю. Князь — привідця раті на боролищі, він же — і судія люду, що не замирив між собою. Яким має бути князь-судія?
Острозор знову знайшовся перший:
— Суворим і справедливим.
— А князь Келагаст що скаже?
— Те саме: має бути суворим і справедливим.
— Шкода, коли так, — не вдовольнився Світозар. — Мені здасться, що се не відповідь. Суворість, гожі князі, різна буває. І справедливість також. Одна є істиною, інша лиши можує з нею. Ще інша й зовсім далека від істини. В усякім разі, у кожного своя суворість і своя справедливість. Вагу має інше: князь-судія зобов’язаний судити так, аби той, що наніс обиду, не поривався наносити її вдруге, а той, котрого обидили, не зневірився в існуванні справедливості.
— Гора! — дружно вигукнуло віче. Молодець взяв над князями гору! Слава такому! Слава й хвала!
Пря з князями набирала не скільки гострого, як потішного вигляду.
— Голоси поділилися порівну, — казав старійшина, що правив вічем. — Один — за князем Острозором, один — за Келагастом. Є ще бажаючі щось знати та домагатися?
— Є.
— Віче слухає.
— Най скажуть оба, з яким наміром беруть вони на себе повинність старшого князя?
— Про се вже йшлося, се всім відомо.
— Тоді питаю інше: якого князя прибирають зі столу силою?
За сим разом сміх був повсюдний і тривав довше, ніж личило б.
— Я скажу, — сміливо, ба з осміхом на устах підніс руку князь Києва, росів та втікичів. — Того, котрий не може впоратися з покладеною на нього повинністю: захищати землю під супостата, бути справедливим суддею родам і людові. Келагаст помовчав мить і сказав:
— Я теж такої мислі.
— Отак? — не втримався і загорланив котрийсь із стовписька вічового. — За Келагастом не може бути переятої змоги. Він не має своєї мислі, лише погоджується з чужими!
— Ано, Острозор здолав!
— Гадаєте? — обернувся до тих, що кричали, Світозар. — Як на мене, князь Острозор теж темнить, прикриваючись умінням та повинністю. Не перше літо князює, мав би знати, всякого князя, а князя-судію усувають з трьох причин: коли він в ділах і помислах своїх спирається не на тямковитий люд, а супротивне тому — на нетямковитих бевзів; колії над усе ставить похвалу імені своєму й упивається похвалою, яко бражник хмільним; нарешті третя причина — коли тримається столу, на який його посадили з недогляду, яко польовий кліщ шкіри; лише з м’ясом і можна видерти його звідтам.
Віче не сміялось — реготало вже на всю широчінь веселої натури, а старійшина гуслярів звівся тим часом і крикнув, осилюючи регіт:
— Ось хто мав бути старшим князем на антах!
— Ано! Молодець із Тивері пай буде старшим!
— Він не князь там! Молод ще!
— Молодість — не гандж, зате клепку має в голові.
— Тихо! Стривайте, — вийшов до вежиці хтось із ратних мужів. — Ти справді є княжий син із Тивері? — звернувся до отрока.
— Ано, один із семи синів його, Світозар.
— То чо справді вагатися? — муж обернувся до старійшин. — Княжич узяв гору над усіма князями, най він і буде старшим серед князів.
— Негоже так! Сказано ж: він не є ще князем.
— То буде ним. Чи Тивер не захоче мати такого князя?
— То нерозумно є! Хто очолить рать, коли треба буде очолити? І хто — сольство, коли дійде до нього? Гадаєте, ромеї чи інші з чужкраю сли стануть перетрактовувати з малолітком?
— Доки до того дійде, виросте.
— Нерозумно є! І іте гоже мужів думаючих! Князь Києва, мабуть, не дуже печалився тим, що не взяв гору над Світозаром — стояв осторонь від усіх і осміхався в вуса. Одначе й заповзятість дубілів не обійшла його стороною.
— Правда ваша, — подав і свій голос, — живемо під богами, всяке може статися. Сьогодні тихо-мирно на обводах, завтра — ні. Ризикувати, гадаю, нерозумно. Одначе й такого тямковитого молодця не допускати до діла стольного теж не випадає. Аби того не сталося, зрікаюся мислі і доброї ради його вітця — брати на себе повинність чільного князя землі Троянової і ось що раджу вчинити. Най буде так, як і було: князем, відповідальним за супокій збратаних земель лишім князя дулібів Келагаста — він молодший за всіх нас і хоробрий яко ратоборця, а першим радником у нього зробімо сього молодця з Тиворі. Не сьогодні, то завтра з нього буде достойний Келагастаратоборця сол від наших земель і муж думаючий. Най оба й будуть в одвіті за супокій на обводах і в землі Трояновій.
— Славно! Згода! — дружно підтримало князя Києва віче — спершу тільки дуліби, далі і всі інші. По лицях старійшин, що сиділи довкола вежиці, теж видно було: вони пристають на се. Пристають і силкуються вгомонити люд, завершити віче так, як велить покои, — укладанням ряду. А для того треба запитати ще, чи пристають на се Келагаст і Світозар.
XIX
Є пад людом і його сумлінням воля Білбога, та не бракує й чорнобожої. Тож є покони, виколисані людським сумлінням, і є злеліяні татями. Один із них велить не судити звитяжців і не уповати на сльози повержених, казати коли не вголос, то про себе: чи можуть боліти чужі рани?
Лангобардам, як і франкам, також не боліли, мабуть, рани гепідів. Бачили сплюндрованою квітучу донедавна землю і тішилися з того, що вона сплюндрована, споглядали заверижений цвіт гепідської землі — мужів, отроків, дівиць, младомладих жон і воздавали хвалу тим, хто заверижив їх, ділили сите застілля з татями, а величали їх серед усіх достойних найдостойнішими, серед усіх звитяжців звитяжцями. Як же, вони — соузники аварам і содруги каганові. Чи могли згадати, будучи усолодженими прихильністю аварів, що сонце не знає упину, і на зміну дню завжди приходить піч. Бігмс, пе до того було. Хмільні очі бачили тільки щедре застілля, хмільний розум пам’ятав лише звитягу, як і збуяне хмелем серце схильне було до одного — возносити звитяжця. А той звитяжець відгуляв своє воседля на добутій ратною силою землі, наситився хвалою, що воздавали сусіди, та й засів у своєму великоханському наметі нову гризоту порати. Знав-бо: роди його ситі нахапаним, лад у родах і без нього є кому дати. Він яко привідця має думати тепер, як бути далі і передусім із сусідами. З імперією, ясна річ, зачекає, з франками також. Це ті сусіди, котрих до якогось часу ліпше не чіпати. А як бути з лангобардами? Соузники вони ніби й вигідні, та ще вигіднішою видається каганові їхня Паннонія. То доли та й доли, а на тих долах тучні трави, привільні пасовиська. Такі привільні і такі багаті на живність, що другі такі хіба що на мізійських та фракійських долах можна відшукати. А ще ж із тих долів он як зручно буде ходити на ратні промисли — і до ромеїв, що за Дунаєм, і до слов’ян, котрі сидять у підгір’ї та на нижньому Дунаї. Воістину правду кажуть:
Паннонія — земля-годувальниця, земля-благодать. Як же бути з нею і як — із соузниками лангобардами? Між ними полишив через сутужність, зроджену походом на гепідів, роди свого племені. Тепер має забрати їх? А куди? Усім аварам чи пе затісно буде на землі Гепідській, тим паче, що й гепіди лишилися на ній.
Чує Баян серцем: хотіння мати землю Паннонії своєю он яке велике в ньому, та сум’яття, що стоять на перепутті, пе менші, і хто відає, як обернулося б, що взяло б гору в його помислах, коли б на пвміч йому не прийшли полишені серед лангобардів родичі. Щось вони не поділили там із лангобардами, правдивіше, лангобарди не захотіли поділитися з ними. Застукали котрогось із аварів на своїм подвір’ї, тоді, як брав чи всього лиш хотів узяти зігнану на ніч худобу, та й забили яко татя. А хто з аварів прощав колись комусь кров сородичів своїх? Знялися стійбищем та й подались на лапгобардський оседок. А вже як подалися, нікого не помилували. Аби на ту ворохобню не нагодився король та по став між зворохоблених, січа могла б втягти інші оседки, і хто відає, чи не завершилася б погромом як аварських, так і лангобардських родів.
Баянові повідали вже: король Алвоїн прислав до нього сольство, не інакше, як із скаргою на безчинства аварських родів. Що ж скаже слам? Пообіцяє вгомонити ворохобників та на тому й стане? А коли король лангобардів зажадає більшого?
— Веліть, хай заходить той, що прибув від лангобардів, — зваживсь-таки вислухати чільного з Алвоїнового сольства. Коли ж сол відхилив запону і спинився перед ним, збираючись із духом, не став ждати його рочниці, сам заговорив. — Що сталося? Яка така притичина змусила собрата мого короля Алвоїна вдаватися до послуг слів?
— Біда, достойний. Роди наші не мирять між собою. Лангобард чи то аж надто обурений був тим, що сталося, чи не хотів, аби його перебили, заспішив, розповідаючи те, про що каган і без нього знав уже.
— Ну і як? — Баян теж вдавав із себе обуреного. — Вгомонили татей?
(Продовження на наступній сторінці)