Давно-бо сказано: побори страх перед недосяжним і матимеш недосяжне. Чи з нею, Миловидою, не те саме було? Он як боялася покинути монастир і рушити в незбагненне далеку путь, що пролягла від Фессалоніки до Тивері, а сталося так, що розбила глека з ігумсіюю, зважилась та пішла — і таки домоглася свого: і путь, і страх здолала, і .чемлі пітця свого досягла.
Тепер аж, по багатьох літах удостовірилася: не Божейки — князь Волот був визначений їй Ладою. Се з її волі сталося так, що вдерлися на тому передлітті ромеї в їхню Тивер, що Божейко приглянувся у Фессалонікі навікулярієвій і змушений був кинутися з ласки навікулярія у вир морський. Не хтось інший, таки вона, мати Лада, вчинила так, що звела Миловиду з князем Болотом — і там, у мізійському Маркіанополі, і в наметі над лиманом, і тут, на Тиверській землі. Ано, ось уже двадцять сім літ живуть куппо та слюбно, шістьох синів понесла від нього, ба й виростила. Старші не отроки вже — мужі, такі, що й на місце князя стануть, коли звелить, а не схолонула, бач, серцем, як був жаданим їй, так і є. Присяйбіг, як був, так і є. Бо втіху серцю дав і простірволю убезпечив. Таку, яка може лише снитись.
"А гнів отой? — згадала мить, коли застав її із доньками за молінням. — Чи не є він початком прикрої незлагоди?"
Залагодила ж ніби, а ще більше має залагодити, доки діждеться князя з ромеїв. Вогнищанка ж бо в, стоїть на княжім місці при столі. Хто заборонить їй розкинути мізками та бути діяльною, повестися в відсутність князя так, як міг би повестися сам князь, а то й ліпше? Чи то не подив був би для нього і пе втіха, якби повернувся і угледів у діяннях жони таке, чого не сподівався, про що не мислин і не гадав? Присяйбіг, і подив був би, і утіха неабияка. А втіха розтопила б лід у його серці й вернула б їй князя таким, якого давно і надійно знає. Ось тільки з чого почне і що вдіє? Збере раду мужів і поцікавиться в них, чим опечалений, чого потребує нині люд тиверський? А чи мужі ратні відають, чим опечалений люд? Чи в них, упоєних добутою звитягою, на мислі зараз його печалі? Ні, вона буде мудрішою і скличе тих, хто ближче стоїть до люду, властиво, самі е людом: впряже комоней у повоза й поїде. по весях окольних, побесідує з релейними, старійшинами родів. Там винишпорить усе, що належить винишпорити.
"Допоможи мені, боже, — молилася. — Не на пагубні — на добрі діла націлюю мислі і наміри свої".
Була, як і до того, доброю та лагідною з усіма, одначе явила несподівано для всіх і схильність бути владною. Побувавши на околіях та набачившись там, як бідують жони мужів, що полягли на бородищах, повеліла довідатися в Черні й по околіях стольного Черна, скільки е їх таких, затим покликала чільних у раті княжій мужів і запитала: чи то гоже, аби вдови полеглих пнулися із шкіри на ниві ролейній, а мужі відлежувались тим часом у затінку дерев та уповали на і е, що відробили своє на полі ратнім? Може, годилося б піти цієї спечної пори та стати в поміч тим, хто он як потребує її?
Хто перечитиме, коли каже така, як їхня, княгиня і каже діло? Зголосилися привідці сотень, відгукнулися ’на їхній клич мужі, не кажучи вже про отроків, та й пішли збавляти на общинних нивах нагуляний на дозвіллі жир. Жали, та складали в копи, та ласували яствами, що їх готували й подавали на стіл вдови. І седмицю, і другу, і третю отак.
— Ви теж ідіть, доні, — сказала Златі та Милані тоді ще, як довідалася: на княжі уділи поблизу Соколиної Вежі також послано женців, — Най челядь готує яства та питва, пригощати ж мужів маєте ви. Так велить покон родів наших: найсмачніші яства не видадуться смачними, коли братимуть їх не з рук господині-вогнищанки.
Доні не перечили... І відгукнулись на її речницю охоче, і поїхали. Тож і вдовольнили матір слухняністю, і заспокоїли твердо. Одначе ненадовго. Не одразу, перегодом десь, проте не витримала, навідалась і до Злати, і до Милани. Кинула оком на те, що робилось на полях, як велося доням, та й осміхнулась сама собі.
— Мені, бачу, немає потреби втручатися, — сказала при всіх. — Младомладі господині без мене дають тут лад. Чи може, се тільки нині, при мені? — "звернулася до того з мужів, що недалеко був від Милани та поглядав стомнозамилувано на Милану.
— Що ви, матінко княгине, — заступився за княжну. — Тутки й до вас так було, і після вас, сподіваємось, буде не гірше.
— Помагай біг.
Сказала та й поїхала в зворотну путь, ждати з ромеїв князя. Певна була: усе йде як слід, князь буде вдоволений нею.
І не помилилася. Він не лише вдоволений, потішений був неабияк тим, що угледів на полях, надто тих, що ближче до Черна. І жоні своїй не поскупився воздати належне коли почув із вуст мужів: се її умисел — допомогти вдовам’ а тим і общинам, котрі найбільше втратили на бородищах і мають сутяж через те пепомірпо велику. Та ще більший подив, а вслід за тим і втіха відвідали князя, коли настала веректа, а по веректі зачастили до його терема мужі д недавніми вдовами й казали, переступаючи поріг:
— Просимо князя й княгиню до нас на воседля.
— Узяли слюб?
— Або. Вельми потішені тим і хотіли б ділити тоту потіху з князем та його добродійною й велемудрою княгинею. Радів за всіх, а найбільше за свою княгиню.
— Усякою вже знав тебе, моє золоташко, а такою й не сподівався знати.
— Якою?
— Чула ж, що казали послюблені: велемудрою.
— А хто так прозоро й щедро воздавав мені колись хвалу: "Ти не тільки вродою богоподібна, ти й мудрістю достойна буть серед богів"?
— Не забула? Гай-гай, коли то було!
Приплющив стомлено очі, пригадував, далебі, а пригадуючи, силився уявити себе, Миловиду в тім далекім і смутнім уже часі.
— Що дав би я тепер, — сказав, вертаючись із своїх солодких мандрів. — Еге, що дав би тому, хто зміг би повернути нам бодай мізерію загублених у клопотах та на бородищах літ!
— Таки шкодуєш за ними? Чи мало були купно, чи то й усе вже, що було?
Поглянув на неї, роздумуючи, і вже потім зважився:
— Погано я почуваю себе, жоно моя мила. Боюсь, недалеко вже той час, коли доведеться зізнатися самому собі: це усе вже.
Видивилася не знати як і закам’яніла тілом, слова не здатна мовити.
— Не кажи такого. Волоте! — стямилась нарешті. — Утіхо моя, щастя моє, не тра так думати. То ти стомився лиш, то тобі видалося. Чи муж, що здолав он яку відстань у ромеї і з ромеїв, може брати собі таке в тямок, повинен так занепадати духом?
Вона була неабияк переполохана, геть вкрита тривожною хмарою, і Волот поспішив розбити тоту хмару, став відступати від свого, погоджуватись із її судженням. Путь, справді, on яка була, вона. Миловида, далебі, правду каже: то лиш стомився у путі і надломив силу. Спочине — все стане, як було, вони ще житимуть та й житимуть.
— Знаєш, що намислив я, вертаючись із ромеїв, — похвалився, завваживши, що жона заспокоюється вже і сушить в очах сльози. — Перекладу ні перекладу невдовзі деякі княжі повинності на синів найстарших — Радима і Добролика. Най вчаться при мені та звикають княжити. Дорослі-бо є і змужнілі вже. А я тим часом перепочину та матиму змогу побути з тобою, найменшими нашими.
— Мудро намислив, муже мій. Зроби так, най справді беруть дещицю на себе та звикають княжити. Я теж, — згадала щось і посвітліла видом... — Я теж приготувала для тебе втішну новину.
— Еге? Яку ж саме?
— Милана й Злата наші не сьогодні то завтра прийдуть і скажуть нам те, що казали тут послюблені: просимо дозволу на воседля.
Дивився на неї німотно і не йняв віри.
— Ні, се правда? Таки знайшла для них мужів?
— Не я, самі знайшли, коли були у полі.
— Хто ж вони?
— Про те спитай у Злати та Милани. Не все ж я та й я, най і вони щось скажуть.
— Світку мій, — казав і не зводив із Миловиди розчуленого погляду. — Коли се станеться... Чуєш, жоно моя, коли се станеться, я, либонь, і справді помолодію літ на десять. Хоча б для того, щоб воздати тобі за все це належно і достойно.
XVII
Дядько в Світозара — муж твердого норову. Коли настає час навчання, нікому не уступить, сирицю вимне, а таки доможеться свого. Проте Світозарові і він потурає. І не тому, властиво, не тільки тому, що се княжий син. Надто вже іірозоро виділяється отрок з-поміж усіх інших — і тих що ходять під його, дядьковою, рукою, і тих, що колись ходили. Всього лиш шістнадцять літ має за плечима, а статечністю та й тверезістю мислення старших за себе, ба зрілих уже перемудрить. Невже се тому, що до ратної науки мав материну, чужоземних письмен навчився й хилиться тепер не так до муштри, як до книги, котру постійно має з собою, та до сопелі ще. Так грає чорнобожий син, що й камінний не лишиться байдужим, заслухається. А втім, до чого тут письмена? Інші княжі діти теж вчили їх, а закинули, бач, книгу, меча тримаються, а паче всього коня. Радим ще так собі, Добролик же ліпше, ніж дівку, пестить свого огира: і чистить, і купає, і гриву розчісує щораз. Коли ж випадає гнати його полем, мов буря пре, такий, що й не спинився б, коли б не мав повеління спинитись там і там. Вогонь, а не отрок. А сей тихий та розважливий.
Коли дає йому уроки ратні, на лету схоплює і чинить, як велить. А вибралась вольготна година — уже й забув, що с тота паука: або книгу читас, усамітнившись, або на сопелі грає.
— Світозарку! Чи чуєш, Світозарку. За першим, як і за другим покликом ніколи не обізветься. Десь аж за третім підведе голову й запитає:
— Ви до мене щось маєте?
— Ано. Хочу знати, як ти мислиш собі бути князем на Тивері, коли такий?
— Ніби я мислю про те.
— Пробі! Нащо б було тоді віддавати тебе до мене в науку?
— Всяка наука, дядьку, може знадобитися, коли вона — наука. Вашу теж маю знати, хоча б на те, щоб умів при потребі захистити себе.
(Продовження на наступній сторінці)