Змагалися з нею немало, все літо і всю наступну зиму. А таки домоглися свого: Даная поборола в собі гординю й назвала Келагаста мужем, а роди дулібські пождали чотири седмиці — доки послюблені уп’ються медом та здолають всі, які були, сумніви — і нарекли її мужа дулібським князем. Тепер можна було скликати і всетроянське віче.
Коли прибули до стольного города на Дулібах тиверці, Волин жив уже турботами майбутніх виборів. І людний був, і незвично пожвавлений. Жвавість ту примічали всюди: біля намістя, де має бути віче, і далі від нього. З’їхалось-бо багато, і що найбільше важило—з’їздився люд тямущий, правдиво кажучи, розум і совість землі. А коли збирається докупи розум і совість землі, та для такого важливого, як се, діла, про що інше бесідуватимуть, як не про, діл о, заради якого зібралися? Бесідувать-бо і являти жвавість у бесідах було чого. На Дулібах тільки-но обрали князя, а князь Тивері, той, що в нині замість Добрита і що йому найбільше подобало б бути князем-привідцею у землі Трояновій, занеміг, подейкують, і не буде на вічі, сина Радима прислав замість себе. Як же буде і що буде? Кому ввірять вони супокій землі Троянової і лад між племенами?
На лихо, де спідтишка, а де й одверто стали поговорювати про вибори князя на Дулібах. І обирали його буцім силоміць, і обрали не того, кого слід було б обрати.
Звідки пішли ці пересуди, ніхто не каже. Невдоволені завжди знайдуться, а такі, що підхоплять та примножать шепіт, і поготів. Є такі, певно, серед мужів ратних та й думаючих, що себе воліли б бачити па місці Келагаста, ото й нашіптують приїжджим, а нашіптуючи, сіють непевність чи й гірше — можливе поганьблення дулібів на виборах. Воно, коли бути до кінця щирим, щось водиться за Келагастом, чомусь Даная он як довго опиралася волі старійшин і не хотіла брати з ним слюб.
Тепер, коли дозволяється (а перед вічем, як і на вічі, дозволяється всяке), подейкували навіть таке, що йому годі йняти віри. Ано, буцімто Даная сказала старійшинам, коли прийшли до неї втрете і приперли до стіни: "Бери слюб і дай нам князя", оскаженіла нібито й сказала: "Чи муж — полохта, яку сьогодні можна вподобати, а завтра знехтувати нею? Дайте час приглянутись та зважити".
"...Ти ж сама обирала його, запевняла, що вибрала найдостойнішого. Тепер волієш приглядатися ще й зважувати?"
"Бо таки волію".
Щось тут є і непевне. Одні вбачали тоту непевність у Келагастовім домаганні будь-що стати князем і обернути те в неабияку вигоду для себе, інші підкріплювали сю догадку ще й чутими буцімто з Данаїних уст словами. Ано, коли вже діватись не було куди, сказала ніби: "Я згодна, най мужем моїм і привідцею дружини на Дулібах буде Келагаст, а на стіл саджайте сина. Він — єдиний спадкоємний муж набутків вітця мого, йому й бути князем на Дулібах".
"І що ж старійшини? — допитувалися мужі з інших земель. — Пішли чи не пішли на поступку княгині?"
"Ба ні, не поступилися своїм. "Збагни, — сказали, — не сього, то наступного літа збереться всетроянське віче, обиратиме чільного князя землі. Син твій, яко малоліток, не може бути обраний. Невже з-за твоєї примхи дуліби мають перестати бути чільним племенем на Антах?"
"Он воно що! — замислювались мужі. — Он який се князь і що ховається за личиною такого князя! Ну ні, ми — не Даная. На прю станемо, коли так. Ано, самі станемо і інших покличемо".
Бесіди пожвавлювалися, а пожвавлюючись, розпалюючи жагу бажань чи небажань людських. Коли ж прибули тиверці та ствердили те, що було досі пересудом: князь Волот таки не удостоїв сородичів своєю присутністю на вічі, сина прислав замість себе, непевність і зовсім взяла гору над певністю й заполонила всіх.
— Хто ж правитиме вічем?
— Рада старійшин, хто ж іще.
— В тотій раді мав би бути хтось один, котрий правив би і радою, і вічем.
Вишукувались і певніші себе та своїх повинностей.
— Чим сушите голову, — казали. — Кого оберуть із радних, той і правитиме. Гляди, які стали, без привідці кроку не можуть ступити.
Гомоніли, коли тирлувалися по околіях, не вмовкли й тоді, як зійшлися на соборне намістя в городі Волині. Бо хоч на віче й кликано тільки мужів та старійшин найповажніших родів, іншого люду теж було та й було. Цікавих у землях слов’янських ніколи не бракувало, а до таких, як ся, подій і поготів. Було їх, некликаних, і з Волина та околій, було і з дальніх від Волина весьок та земель. Хто прибув з старійшиною, що мав похилий вік і потребував опіки, а при потребі й захисту, хто яко отрок при ратному мужу чи челядник при мужу думаючому. Було б бажання, привід завжди знайдеться, тим паче, що й мужі та старійшиїш не перечать, аби на вічі були молодші. Надійніше почувають себе, коли кожен має свій захист. А покон всякому дозволяє прийти на віче й бути присутнім підтримати тих, на чиєму боці правда, а то й піднести голос супроти неправедних. Тож і гомонять між собою та ждуть коли вже зійдуть на вежицю радні від племен і скажуть: "Увага і послух!"
А вони зволікали чомусь. Тим користувалися гуслярі й заробляли на прожиток грою та співом або зважали на нудьгу людську й баяли нудьгуючий люд байками в супроводі тих же гуслів. Світозарко мав і свої за плечима, одначе не виймав їх із міха — чи гоже йому, малолітку, змагатися з сивими, а то й білими, як лунь, старцями, обізнаними з усім, що знає люд і що є мудрістю люду? Стояв коло одного і мовчазно слухав, стояв коло другого — і теж слухав. Та потішався, слухаючи, та мотав те, що виспівували чи баяли, на вус.
Там над Бугом, над рікою
Туман слався під горою,
Гей, гей,
Поміж долею людською.
Слався з ночі, слався рано
Та й назвав долю туманом,
Гей, гей,
Не сестрою — лиш обманом.
Щастям-звабою йде долом,
Коли ніч бере всіх змором,
Гей, гей,
Коли ніч бере всіх змором.
Колисав тоді волю
Та щасливу людську долю,
Гей, гей,
Та щасливу людську долю.
А як днина лиш засяв,
Туман-доля десь зникав,
Гей, гей,
Коли гра, її немав.
Там впаде дивом-росою,
Там спливе жалем-сльозою, Гей, гей,
Не солодкою — гіркою.
Княжич Світозарко був, мабуть, аж надто уважний до співу старого, а може, й примітне натхненний тим, що чув із його уст, — гусляр накинув на нього оком раз, накинув вдруге та й поклав правицю на струни.
. — Звідки будеш, молодче? — запитав прихильно.
— З Тивері, достойний. З города Черна, що на Тивері,
— Ов! Так здалеку прибув. Сам чи з вітцем?
— 3 братом.
— Граєш? — кивнув на міх за плечима.
— Вчусь лишень.
— І хто ж твій навчитель?
— Світ, що довкруж. Та птахи піднебесні. Старий застиг подивовано.
— Ну, то заграй нам щось, иай послухаємо.
— Йой, що ви, — зніяковів отрок. — У мене так не вийде, як у вас. Лише в сором ужену себе своєю грою.
— Грай як вийде. Не на перегонах-бо є. Та й младомлад іще, ніхто тебе не осудить.
— Я досі на сопелі грав собі, — виправдувався, а тим часом знімав міха з плечей, добував гуслі. — На гуслях мало доводилось, так, як ви, не втну.
Не лише гусляр, усі, що були довкруж, не зловтішалися, сиділи чи стояли зосереджено-цікаві і ждали.
Те підбадьорило отрока.
"Що ж їм заспівати? — мислив, а тим часом перебирав струии. — Хіба ту, що не давала спати, доки не вилилася мелосом і не стала піснею? Лячно чомусь, одначе ліпшої у мене, далебі, й немає".
Пограв спершу, удостовірюючись, як сприйме довкружвий люд його пісню на мелос, а вже потім подав і голос:
Земле, наша земле,
Буйним цвітом вбрана.
Чом ти для нас, земле,
Мов сердечна рана?
Кличем кревних кличеш,
Як безліття гряне,
Сонцем в небі сяєш,
Як на добро стане.
Як на добро стане,
Воздаєш медами,
Земле, наша земле,
Благодаті мамо!
Ти одна на світі,
Ти одна, як доля.
Щастя миле серцю,
Ще миліша воля!
Земле, наша земле,
Не плекай злу згубу,
Добрими ділами
Слався поміж люду.
Весели всіх зелом
Та втішай привіллям,
Будь щедротна, земле,
Засівайся збіжжям.
Збіжжям — не журбою
І не кістьми в полі.
Щастя миле серцю,
Ще миліша воля!
Примножай нам роди
Мужніми синами,
Земле, наша земле,
Благодаті мамо!
Ти одна на світі,
Ти одна, як доля.
Щастя миле серцю,
Ще миліша воля!
Старий гусляр слухав Світозарів спів із заплющеними очима. Отрок тоді лиш помітив те, як урвав спів, а зі співом і гру на гуслях. Помітив і збентежився, одначе ненадовго. Бо гусляр осміхнувся тієї ж миті й сказав:
— Он ти який! Чия ж се пісня? Серед поселян почув чи від когось із калік перехожих?
— Як вам сказати? Сама виколисалася.
— Сама? Тобі тобто належить? З твоїх уст пішла? Не став ждати тлумачень — без них, певно, збагнув, що і як, звівся, покректуючи, на ноги, взяв Світозара за руку.
— Ходімо. Ходім зі мною, молодче, покажу тебе навчителеві нашому, старійшині гуслярів Будимиру. Най почує тебе та побесідує а тобою.
Світозар не опирався, попросив лиш дозволу покласти гуслі в міх та й пішов слідом за проводирем своїм. Який же був подивований, коли угледів — старійшина гуслярів сліпий. Грав, як наблизились, на гуслях, наспівував недужим голосом, одначе незрячий був. Задер незвично високо голову й дивився у безвість невидющими очима.
(Продовження на наступній сторінці)