— Вгомонити вгомонили, та чи надовго? Коли б не король і не його мудрість, на зле обернулося б. Ось чому привідця наш велів мені нагадати тобі, достойний: час забрати аварські роди з Паннонії. Січу з гепідами завершено, віднині авари мають свою землю.
— Ніби я не забрав?
Сол від лангобардів не вірить тому, що чує, і все ж зважується:
— Проте не всіх і далеко не всіх. Кагана дратують ті резони.
— А коли їх немає куди брати? Чули ж бо, я повернув полонених гепідів до своїх родин, велів їм обробляти землю, а за опіку і захист від чужинців давати нам половину того, що матимуть із землі. Тож і передайте королю: до якогось часу буде так, як є.
— Між нами складено ряд. Каган обіцяв піти одразу по звитязі.
— Тоді обіцяв, нині не обіцяю. Сказав уже: буде так, як є. Хто відає, як обернеться ще з гепідами і їхньою землею, може статися, що імператор змусить нас піти звідси.
"Он воно як! — поставив рогом прибиті смутком очі лангобардський сол. — Що ж сказати після всього королю? Що примусити аварів забрати роди свої з Паннонії — марна річ? Що самі мають подбати, аби авари пішли звідтам? Як і в який спосіб?"
Не відав і король Алвоїн, що йому вдіяти із соузними аварами та їхнім каганом. Не відав і злився, а зло нікому ще не додавало мудрості.
— Ні в чому не поступатися аварам, — повелів. — Чули, нічим і ні в чому! Створити їм таке життя між нас, аби самі утвердилися в мислі: тут їм не всидіти, і пішли пріч.
Чого ще треба тим, у кого руки пориваються до мсти-відплати? І лови влаштовували татям-аварам, і не щадили аварів, спіймавши на татьбі. "Се моє! — кричали. — Як смісш посягати, вонюоча пико, на те, що випещено моїми руками, добуто потом?!"
І били нещадно, нерідко — до смерті, аж поки не дійшло до справжнього походу на аварів. Немало потяли їх, згуртувавшись, немало й своїх втратили, а таки виперли асійських заброд з одної, другої й третьої марки. Певно, й далі гнали б їх з Паннонії, та вийшли й стали на перепутті вислані каганом турми. А з турмами пе той уже був пир і пива-меди пе пились так смачно. Мусили виходити з повицною та перепрошувати, киваючії на свавілля скривджених.
Авари прийняли повинну і на мир між племенами пристали, одначе роди свої знову поселили у звільнених від них марках. І на татьбу не соромилися ходити. А коли вже випадало так, що брали з загороди чи подвір’я тихцем, то брали до решти.
Лангобарди скаржилися королю, прохали в нього захисту. Та що міг вдіяти король, коли бачив і розумів: сила його неспроможна взяти гору над аварами. Єдине лишалося — шкодувати, що замав такого соузника і зв’язав себе такими узами.
Каяття — не ліпша путь пошуків, а все ж і вопо примушує ворушити мізками. Коли те сталося: перед сном чи по сну вже, на свіжу голову, одразу після скарги родаків чи десь пізніше, король не освідчувався підданим та й піддані не цікавилися тим. Для них інше важило: Алвоїна осінила якась мисль, інакше чим пояснити, що вийшов збадьорений і повелів кликати до нього радних?
Про що радився він із ними, ніхто не обмовився. Єдине, що почули, і то не з перших уст: "Король з нами, і боги за нас, ждіть".
Вони й ждали, а ждучи, знай, сподівалися. І літо, і друге. Десь аж на третє авари розбудили свого кагана ні світ ні зоря і залементували навперебій:
— О великий і мудрий, змилуйся і пощади. Не сміли б тривожити сон твій, та мусимо: лангобарди знялися всіма своїми родами, прихопили набутки й пішли, оминаючи нас, на нолуночний захід.
— Куди й пощо?
— Подейкують, ніби полишають Паннопію, рушили всіма родами своїми на пошуки іншої землі.
— Хто подейкує? Самі лангобарди?
— І лаигобарди також.
Скинув із себе покривало, вдягає вдяганку іне може потрапити в рукав.
— То це і є то найліпше, — міркує вголос, — чого можна було сподіватися від щедрот Ноба? Вивідати достеменно, — повелівав уже, — куди йдуть, з якими намірами, чи всі залишають Панпонію. І не чіпати. Стежити, доки не зникнуть за обводами землі своєї, все ж не чіпати.
XX
Ті, хто запевняв його, що віднині Паннонія належатиме аварам і тільки аварам, були, виявляється, далекі від істини. З Паннонії пішли лиш лангобарди та ті з германських племен, що підлягали лангобардам чи, сказати б, були заодно з лангобардами. Паннонські слов’яни як сиділи в своїй землі, так і лишилися сидіти.
— Вони платили лангобардам данину? — поцікавився Баян у кендер-хакана.
— Так. На лангобардів ішла третина урожаю, як і промислу та приплоду.
— І як багато є їх, слов’ян паннонських?
— Про те не відаємо. Одне є явним: коли лангобарди ішли купно з нами на гепідів, слов’ян серед них налічувалось вісім тисяч.
— То ще нічого не каже. Привідця е у них?
— А так. Князем величають, хоча князь той і рибалить купно з поселянами, і за ралом ходить.
Баян пильно, ба навіть не в міру суворо глянув на кендер-хакана.
— Все одно. Який є, такого й кличте. Авари не церемонилися з тамтим князем. Прийшли й сказали:
— Іди, каган племені нашого хоче говорити з тобою. Словенський привідця не подивувався. Т перечити не став. Можливо, тому, що младомлад був, а може, розумів: куди подінеться? — осміхнувся й мовив по-молодечому весело, ба навіть насмішкувато:
— Повеліває прийти чи просить, аби прийшов? Аварам не подобалось те, і все ж не посміли явити гнів свій на слон’янипа. Одне, он який велет є, а друге, каган велів таки кликати.
— Повелівають підданим, — сказали. — Ти не є ще таким.
— Ну, коли так, то прийду. Тільки не сьогодні і не завтра, десь аж на третім дні.
— Чом так?
— Сам приймаю гостей.
Мусили повертатися до стольного стійбища без князя словенів і потерпати: чи каган не возбуяє гнівом? Та за сим разом Баян не явив чомусь його. Сумирно слухав посланців своїх, сумирним був і тоді, як зайшов третього дня князь словенів та став перед ним на весь свій достойний подиву зріст.
— Сказали, ти хотів бачити мене, князя словенів, —
освідчився в незвичний спосіб. — Це я і є, князь Вірагаст.
Баян тепер аж ожвавився.
— Хотів бачити тебе, княже. Дивуюся з того, що содруги твої, лангобарди, знялися й пішли з Паннонії, а ти з родами залишився. Чом так?
Словении, видно, сподівався почути те, що чув, — був собі на мислі.
— А чо мали б іти услід за лангобардами? Ми на своїй, праотній землі сидимо. Де знайдемо іншу і чи тра шукати, коли маємо таку? Зваж і на те, достойний привідцю аварів: лангобарди ніколи не були нам содругами, тим паче великими. Колись прийшли в нашу землю, усілись на ній, тепер пішли. Ми ж як сиділи, так і сидітимемо.
"Такий справді невчений життям чи почуває за собою неабияку силу? — гадав тим часом каган і що далі, то пильніше приглядався до словенина.
— Паннопія віднині належить нам, а відтак і весь люд, що лишився в Паннонії. Те не лякає тебе, роди твої?
Тепер привідця словенів довго й мовчазно дивився на Баяна.
— А коли не захочемо?
— Коли не захочете, можете йти за лангобардами або ще кудись.
— Яку ж повинність матимемо ми, коли залишимось під аварами?
— А таку... — хотів сказати: "як і при лангобардах", — та стримався: слов’янин, що найменував себе князем Вірагастом, чимось був до вподоби йому. — Лангобардам ви платили данину?
— Так.
— Мені не платнтимсте, коли зголоситесь ходити на моїх супостатів походом ратним, разом зі мною, ясна річ, і виставлятимете щораз вісім-десять тисяч воїв.
Вірагаст зиркнув на нього допитливо, а ще більше потішено й запитав:
— Як часто можемо ходити?
— Нe частіше, як підростатимуть здатні на ратне діли отроки у ваших і в наших родах.
Було про що думати, і все ж Вірагаст не довго роздумував.
— Я пристаю на се, достойний. Одначе з однією умовою.
— Якою?
— Ходитимемо з тобою на всіх, окрім своїх сородичів.
— Се ж хто такі?
— Слов’яни.
— Лише склавини чи й анти?
— І ті, і другі.
Баяна починала розбирати лють.
— Так не буде, князю. Повинність е повинність, її не ділять на "хочу" і "не хочу".
— Ми ділимо, кагане, на "можемо" і "не можемо".
— То все одно.
— Тоді бери данину і звільняй нас від походів. З землі своєї ми не підемо навіть тоді, коли всім доведеться лягти за неї в січі.
Каган відмовчувався якийсь час. Дивився на младомладого привідцю словенів пильним позирком очей своїх і відмовчувався. Зрештою надумавсь і сказав:
— Гаразд, я подумаю.
У нього був час думати: словени під його рукою, що захоче, те й вдіє з ними, може навіть потяти до ноги. А проте що довше думав, то певніше утверджувався в мислі: не потне. Одне, йому не тісно тепер із його родами, а друге, начутий був: слов’яни преліпі вої. І комонники з них не гірші за обрів, і щитоносці незрівнянні. А ще уміють бути таємними послухами у таборі супостата, незаміпимими провідниками в лісах, на річкових заплавах, як і будівничими подій, мостів через водойми. Його турми не степенпі робити те. Єдине, що вміють, — перти наосліп, брати чужинців на меч і сулицю. А слов’яни он які вигідні будуть на переправах, у таємних звідах. Заради цього зрівняє їх в усьому з аварами та приглянеться, як поводитимуть себе. Коли являть належну вірність та достойність — так і буде, коли ні — візьме з них усе, що можна взяти, і зробить конюхами.
XXI
Наступне літо, як і наступна зима, були для аварів і вдосталь ситими, і супокійними. А на поредлітті каган знову покликав до себе повіреного в ділах сольських.
(Продовження на наступній сторінці)