«Весняні бурі» Осип Маковей

Читати онлайн оповідання Осипа Маковея «Весняні бурі»

A- A+ A A1 A2 A3

Селян сходилося щораз більше. Прийшов і священик. По короткій відправі всі вийшли перед церкву, і тут почався воскресний обряд. Поважний спів церковний проймав Миколу; йому немов мурашки лазили по плечах, доходили до пальців ніг і рук, а відтак вертали знов на плечі і до голови. Він слухав уважно співу священика і ловив іще пильніше голоси співаючих селян. Які ті голоси нині безжурні, сказати б, веселі! Немов ті співаки журби й в очі не бачили, немов злидні — не їх щоденне життя, немов остро додержуваний піст не приборкав їх сили душі; співають усі так, як тілько щасливі люди можуть співати. Микола відійшов набік, щоб здалека послухати, як ті голоси зливаються в один величний воскресний гімн на честь спасителя світу. Та як небавом почув пісню священика "Христос воскрес"— сам підбіг до громади і дзвінким тенором на весь голос став співати разом із селянами милу пісню великодню. Забув на свої пересвідчення, на своє безвір'я, а душа його злучилась із душами селян, наповнилась тихим щастям і відрадою та нелукавими устами прославляла воскресшого Христа. В одушевлению селян потонув і молодий скептичний ум та розплився сердечною піснею. І ся пісня молодого студента разом зі звуками сільських дзвонів полинула далеко й високо, так що й жайворонки, божі співаки, замовкли і присіли в зеленім збіжжі.

Рожеве сонце висувалося щораз вище з-за виднокруга, і зоря ранішня блідла перед найбільшим божим світилом.

З недалекого лісу повіяло різким холодком на ту громаду, що діждалася весняного свята і за те дякувала богу.

Микола наче зі сну збудився, коли селяни стали розходитися. Нараз нагадав собі знову свої звичайні думки, одушевления щезло, а його місце зайняло немиле і важке почуття, що був нещирий. Нещирий?.. Ні! От хвиля минає, і йому знов так благо на серцю, що прощає всі провини і кільком товаришам із семої класи, яких не терпів цілим серцем, і ненависному Логарифмові... Всі дрібні журби його щоденні тепер іще меншають і майже щезають, розходяться, як отся мряка ранішня від променів сходячого сонця...

Під час служби божої Демидів читав "Апостола", аж серце його батька радувалося. Що за голос у Миколи! Люди на хори зглядалися, а навіть доньки священика, що* сиділи коло престола, звернули на нього увагу.

По богослужению запросив його священик до себе на вечір. Він був рад запросинам, бо завдяки Володкові прибрався, як панич, а завдяки Дубровському мав новий капелюх і направлені черевики,— значить, не було чого соромитись.

Але коли вечором Микола пішов до священика, де були гості, гаки чувся несміливим. На питання одної панни не знав, що відповісти, і тілько почервонівся. Панотець і лісничий розмовляли з ним довше і відтак між собою рішили, що він розумний хлопець. Се признала вкінці і найстарша донька священика, котра своєю прихильністю осмілила його так, що став виповідати свої думки ясно і щиро, а з того взялася зовсім не скучна розмова. За те Миколі та панна дуже вподобалася, а всі інші видались йому не дуже мудрими...

* * *

В перший день науки по великодню Володко Лужицький прийшов перший до класи, десь зараз по семій годині рано. Ходив задуманий та сумний по класі і тілько руками розводив. Сідав у лавку, споглядав хвилинку байдуже на книжку і знов ставав та ходив, як би не міг собі найти місця. Товариші, що стали сходитися до класи, замітили се і питалися, що йому, та він мовчав, як би води в рот набрав. Аж коли прийшов Демидів, Лужицький припав йому до грудей і став хлипати.

— Що тобі, Володку? — питався здивований Микола та завів приятеля в куток, щоби інші товариші не чули їх розмови.

— Зрадила мене! Зрадила! — нарікав бідний хлопець.

— Хто такий? Галя?

— Вона, вона! Щоб її...

— Як же зрадила?

Володко аж по хвилі відповів із очевидним пересердям у голосі:

— Я їй даю портрет, а вона мені: "Дякую вам,— каже,— гарненько. Се буде для мене гарна пам'ятка; а вас за те запрошую на своє весілля..." На весілля? Я не знав, що й сказати. Питаюся потім людей, а вона справді виходить заміж на зелені свята. Що мені робити? Та я радше в могилу піду, як на її весілля поїду...

— Володку, дай же спокій, не говори дурниць. Адже ти замолодий був для неї. Де ж їй схотілось би ждати щонайменше п'ять-шість літ?!

Приятель мовчав, опершись о стіну.

— Знаєш що, Миколо? — зірвався нараз.— Тепер я не буду ані вчитися, ані до школи ходити; стану волочитися по ночах, запиватися, все мені одно...

— Тю-тю на тебе! — налякався Микола.— От видумав спосіб життя! Та я тебе буду переслідувати, як агент, від поліції, і не допущу до сього. Ще чого не вигадав! Задля такої дурниці пропадати!..

— Ой! Не дурниця се, Миколо, ти не знаєш,— бідкався Володко.

— Хоч не знаю, то здогадуюся, що се ще не велике нещастя.

І почав Микола потішати зрадженого приятеля, поки вибила восьма година.

До класи увійшов професор історії і байдуже сказав Демидову, що директор кличе його чогось до канцелярії. Не так байдуже прийняв сю вістку ученик. Він поблід і затремтів. До канцелярії? Пощо? Вийшов помалу на коритар, станув і задумався. Серце в нім билося, тіло омлівало... Невже ж таки тягнуть за тайний кружок?.. Налякався директор статті в часописі, про яку вже Микола чув, і починає слідство, чи що такого? Але ж годі ждати! Відважно, Миколо! Чей тобі директор голови не зірве...

Демидів додав собі відваги, прийняв міну якнайспокійнішу і, застукавши в двері, вступив до канцелярії. Поклонився і станув. Директор і не глянув на нього, тілько щось писав. Нараз підняв голову, зірвався, прискочив до Миколи, вхопив його за плечі і потермосив із цілої сили.

— Ти закало гімназії, ти мені будеш молодіж псувати, тайні кружки закладати, атеїзм ширити, щоб газети писали!.. Ти не знаєш, що то не вільно, дурню якийсь! Вилетиш із гімназії на чотири вітри; в цілій Австрії не приймуть тебе ніде!

Микола стояв блідий і мовчав. З-поміж наглого хаосу почувань помалу-помалу підступала до його серця завзятість. Він зрозумів, про що йде, і рішився бути осторожним. Директор по першім нападі гніву сів на крісло, кинув пером, паперами, встав знову, ступив два кроки в сторону Миколи, але зупинився і сів знов, тяжко відсапуючи.

— Ми все знаємо,— промовив по хвилі,— отже, говори правду. Я не позволю, щоб на мою гімназію пальцями вказували. Про кружок ваш я знав давно, але думав, що се невинні сходини. А ви там атеїзм ширите, соціалізм, Дар-віна читаєте!.. Пождіть! Дам я вам науку! До останньої сповіді кільканайцять драбів не приступило, між ними й ти! Вижену всіх на чотири вітри!

Микола мовчав, тілько чув, як від хвилі до хвилі коліна під ним гнулися зі зворушення.

— Чому ти не сповідався? — спитав директор, піднімаючись із місця.

— Мені здавалося, що то не провина,— відповів Микола тремтячим голосом, який зараз йому не сподобався, і тому зібрав усі сили, щоб відповідати спокійно.

— Не провина?! — скрикнув директор.— Так ти кажеш?! І хто тебе так навчив?

Микола мовчав.

— Кажи, хто тебе так навчив? Чи, може, катехит, чи я, чи інші професори?

— Ні, борони боже,— відповів Микола,— я сам навчився.

— Ти ще собі глузуєш, осле якийсь! — скрикнув іще сильніше директор і, знесилений, упав на крісло.

Микола мовчав хвилинку, по чім зворушеним голосом сказав:

— Та я не глузую собі, тілько правду кажу. Адже поза школою дещо читається, та й не лиш самі шкільні книжки! Що ж я тому винен? Ніхто мені не роз'яснить... У школі інакше, поза школою інакше, одно з другим у незгоді,— погодити я не вмію... Мені самому з тим невигідно.

— Геть мені! Марш, безбожнику! — зірвався директор.— Поклич мені тут Лужицького.

Зламаний, розбитий вертав Демидів до класи. Викликав Лужицького, шепнув йому на коритарі, що за пригода, і з уданим спокоєм вернув до класу.

— Що такого? Що такого? — питалися шепотом сусіди.

— Ніщо! — відповів Демидів, нахилився над своєю книжкою і задумався. Професор традував історію, незважаючи на шепоти в класі. Небавом вернув Лужицький, почервонілий, як півонія. Через товариша передав зараз карточку Демидову зі словами: "Хтось нас зрадив!" Демидів задумався глибоко над сею пригодою і майже не чув, що говорив професор. Коли вдарила дев'ята година, Лужицький з Демидовим вибігли зараз на коритар.

— Я не признався до нічого,— зачав Володко.— Сказав, що сповідався, що ніякого кружка не було, ніяких безбожних розмов. А він на те: "Ми все знаємо, не бреши!" Хтось доніс! Впрочім, мене то ніщо не обходить, нехай і виженуть мене тепер, мені все одно...

— Хто ж би то доніс? — спитав Демидів немов сам себе.

— Або ж я знаю!

— Хтось із наших, чорт би його вхопив! — І Микола аж зуби стиснув зі злості та поробив кулаки.

На другу годину прийшов професор Дубровський. Усів на кафедрі і довго мовчав. Крутив довгі вуси, гладив бороду і поправляв окуляри. При тім сопів та спідлоба дивився на цілу класу.

(Продовження на наступній сторінці)