«Пригоди Горобчика» Осип Маковей

Читати онлайн оповідання Осипа Маковея «Пригоди Горобчика»

A- A+ A A1 A2 A3

І

Незамітно вибіг Ромко з хати у садок. Було ще рано. Він хотів зблизька придивитися деревам, що вже другий день стояли прибрані інеєм, мов білими цвітами, з низу аж до вершка. Дома говорили, що надворі страшний мороз. Справді, навіть два пси, Ас і Трап, яких ще сердита наймичка Гандзя все виганяла надвір, сиділи сегодня спокійно у кухні і ніхто їх не гонив. Се був найпевніший знак, що надворі лютий мороз. Але Ромка се не лякало; він лише на хвилину вибіг, щоби глянути на світ і спробувати ховзанку на стежці, що сам собі приготовив.

У садку було прегарно. Дерева всі білі і блискучі, мов застигли у леду, сніг аж очі сліпив. Сонце світило, але мороз аж дух запирав. Уже по хвилині Ромко скрикнув: "Ов!" Раз лише пустився по ховзанці, потім завернув назад і думав утікати додому, коли — не знати звідки, чи з повітря, чи з дерева — впав на ховзанку Горобчик і безсильно затріпотав крильцями.

Ромко вхопив його і побіг до хати. — Ти куди бігаєш у такий мороз? — скрикнув батько.

— Я найшов Горобчика, ще живий,— відповів Ромко на свою оборону і показав батькові.

— Занеси його зараз у холодну кімнату, бо тут, у теплі, згине. Положи його в порожню клітку.

Ромко заніс Горобчика у холодну кімнату коло кузні, поклав його у клітку, насипав йому конопляного сімені, приніс води і думав, що він зараз поздоровіє та почне їсти. Однак Горобчикові було не до їди.

У другій клітці в тій кімнаті сидів Канарок, такий старий, що вже аж осліп. Він через те не міг літати і скакати, не міг своїх кігтів стирати на бантинах, і вони йому виросли довгі та загнулися в півколесо. Але він знав, де стоїть їда й вода, зіскакував із бантини на дно клітки, їв і пив, а потім підмітав та навпомацки ніжками находив своє сідало. Так якось жалко було дивитися на старенького! Він усіх домашніх пізнавав по голосу, відзивався, коли його закликали Льольо, любив усякий шум і гамір, а найбільше, коли у кухні мололи каву,— тоді він співав і заливався всіми голосами, які лише мав. А співак був із нього славний: знав довгу пісню і виводив прегарно всякі переливи, високі й низькі. Притім не можна було начудуватися, звідки у такої малої пташини брався такий сильний голос, що аж в ухах лящав. А що, бідолашний, не знав уже, коли є ніч, а коли день, і не раз уночі співав та не давав доматорам спати, то й дали його у сю кімнату, де ніхто не спав. Так він тут у спокої доживав свого віку — старий, сліпий співак.

Тепер, як Ромко заходився коло Горобчика, Канарок два рази кликнув по-своєму:

— Хто се?

— То я, Льольо, я! Зараз подивлюся до тебе.

— Подивишся? — відповів Канарок, але знову по-канарячому: — Дуже тобі дякую.

Ромко побіг до тата.

— Чи Горобчик буде жити?

— Не знаю,— відповів тато.— Він, певно, і голодний, і змерз дуже, отже, може згинути. Чи він уже лежав на землі, як ти його найшов?

— Ні! він щойно упав на стежку.

— Ну, може, й опам'ятається. Але ти дай йому тепер спокій. Все одно не поможеш. І не бігай у садок, бо застудишся; адже нині з двадцять степенів морозу.

Ромко заждав хвилину, однак потім не втерпів, щоб не піти до Горобчика подивитися. Нічого нового не завважав, лише те, що Горобчик не лежав так, як його поклали, тілько сидів на ногах, здувся і виглядав, як клубок пір'я.

Увійшла Гандзя з кухні і заглянула також до клітки.

— А ти нащо приніс сего дармоїда додому?

— Він такий бідний, голодний і змерз! — боронив Ромко пташинку.

— Овва! Невелика шкода, якби здох. Є їх досить! Ромко не згодився з Гандзею, але не відізвався.

По якімось часі він знову відвідав Горобчика. Той уже сидів на нижчій бантині і мовби спав. Коли на бантину вискочив, то вже добре. Значить, буде жити.

І справді Горобчик віджив. Ромко сам бачив, як то було. Горобчик відчинив утомлені очі, покліпав, подивився у куток і, як побачив сім'я, стріпав крильцями, зіскочив на дно і побіг до коробки з їдою. Ото була радість! Таке прекрасне сім'я, а там, надворі, нічогісенько! Він лускав скоро зерно за зерном, їв довго, і тілько як наївся, озвався: "Жив! жив!"

— Там хто? — спитався Канарок.

— То Горобчик, Льольо, бідний Горобчик, що вже хотів умирати.

— Чому? — питався далі Канарок.

— З голоду й морозу.

— А то що таке? — дивувався Канарок.

— Е! ти того не розумієш!

Ромко розмовляв не раз із Канарком і відгадував, про що він питався. У той час у кухні відізвався млинок від кави. Канарок аж стрепенувся, мовби спізнився до роботи. Як почав співати, аж у кімнаті дзвеніло. Маленьку головку з темними очима підніс угору, круглими кігтями обняв сильно бантину і співав із цілої груді так, що аж йому під-горля тряслося.

Горобчик тим часом вискочив на горішню бантину і кликнув: "Цвірінь! Славно!"

Ромко тішився, що Горобчик жив, і дивився, як він уже поправляє пір'я на собі. І коли так дивився, завважив тілько тепер на ніжці Горобчика щось таке, як перстень із бляшки. Що то може бути? Перше сего не бачив, бо Горобчик сидів на ногах, а тепер добре було видко ноги і перстенець. Ромко Побіг до батька і покликав його. Горобчик зовсім не лякався людей і дав до себе приступити близько. Батько приглянувся:

— Справді, перстенець на ніжці, а на перстенці буква "А". Цікаво! Видко, що вже був у людських руках. Але лишім його ще нині в спокою.

Для Ромка було сеї відповіді замало. Він цілий день, коли тілько бачив, що можна з татом говорити, питався його, звідки Горобчик може мати перстенець. Тато сам не знав і на відчіпне розповів йому знану байку, як Горобчик заложився з Орлом, хто вище підлетить. Орел підлетів аж під хмари, а Горобчик ще перед тим сів йому на хребет і там, під хмарами, підлетів ще вище, виграв заклад і за те дістав перстенець. Отже, то є сей Горобчик, що в клітці.

Ромко не був уже такий маленький, щоби всім байкам вірив, ходив уже четвертий рік до школи, восени мав уже до гімназії йти і хоч байки дуже любив, але брав їх уже на розум. Отже пішов сам шукати букви "А" на перстенці Горобчика. Запхав йому кусник яблока між дроти. Горобчик почав дзьобати, а Ромко притім дивився на перстенець. Се була тоненька, трохи вже зчорніла бляшка, скручена довкола ніжки так, що зовсім не давила, а на ній була дійсно буква "А". Однак се, що Ромко сам найшов букву "А", його не заспокоїло, тілько ще більше зацікавило. Се ж не вигадка якась, тілько правда, яку сам бачить. Хто ж йому дав сей перстенець?

Уночі сей Горобчик Ромкові навіть снився. Оповідав, як піддурив Орла, сівши йому на хребет, як підлетів іще вище і як потім з-під хмар спадав уже сам на землю, мов камінчик. Страшно було йому, аж у голові закрутилося.

На другий день Горобчик уже зовсім добре мався, вилетів із клітки, бо вона була незачинена, сів собі на шафі близько Канарка і чудувався, що той не літає. Сидить і сидить, і тілько всего, що співає, та й то лише тоді, коли почує якийсь шум. Горобчик перехилював головку і направо, і наліво, дивувався, щось думав, потім поправив на собі пір'я, вигладив його, злетів на вікно і стукнув у шибу. Вікно замкнене, а за вікном білий садок. Вчера він там троха не згинув, а проте там гарно. Може, вже й не так страшно зимно, як учора, і їсти є що.

Але мороз не пускав. Було так зимно, що з тої причини не було науки в школі. Ромко нудився і з тої нудьги найбільше думав про Горобчика та його перстенець. Коли батько вийшов із хати, він почав розпитувати маму про перстенець. Мама також не знала і навіть байки не сказала, але видумала щось ліпше.

— То,— каже,— можна у газеті оголосити, що найшовся такий Горобчик із перстенцем і буквою "А". Хто знає що про того Горобчика, нехай напише до нас.

Ся думка дуже вподобалася Ромкові. Коли батько прийшов на обід, він так довго просив його написати у часопис про Горобчика, поки той не згодився.

— Се,— каже,— може вдатися або й ні. Горобчик бог знає звідки прилетів, а я у всі часописи не можу писати.

— То хоч до одного! — просив Ромко.

— Добре, я напишу.

І за кілька днів сам Ромко читав в оголошеннях одного часопису таке: "Горобчик із перстенцем на нозі, на перстенці буква "А" найшовся і є здоров. Чий він? Прошу написати до..." І тут була адреса батька.

Ромко аж у руки плескав з утіхи і дуже був цікавий знати, чи хто відозветься.

II

Минув з тиждень. Горобчик був уже зовсім здоров, літав по кімнаті, з чого Гандзя була дуже не рада, слухав співу Канарка, дер із нудьги папери, які подибав, та найрадше сидів на вікні і заглядав у садок. Там уже не було біло, тілько сіро, мороз уже минувся. Часом світило сонечко і громади горобців перелітали попід вікна. Тоді замкнений Горобчик кликав товаришів, цвірінькав голосно, стукав дзюбком у шиби, шукав виходу, але виходу не було: вікна і двері були все зачинені. Натомившись, вертав у клітку і потішав себе їдою,— хоч того мав доволі.

По тижні прийшов лист. Мама прочитала початок і сказала до сина:

— Маєш, Ромку, лист про свого Горобчика. Здалека лист прийшов, найменше за сто кілометрів. Бачиш, який волоцюга з твого Горобчика. Чекай, я прочитаю тобі сама, бо письмо нечітке.

— Хто то пише? — спитався Ромко.

— Професор гімназії Антонів. Він писав так:

"Дуже тішуся, що Горобчик найшовся. А моя мала Зося ще більше тішиться, що жиє її Горобчик-Робчик-Хлопчик (так вона його кликала). Далеко залетів сей вітрогон!

(Продовження на наступній сторінці)