«Весняні бурі» Осип Маковей

Читати онлайн оповідання Осипа Маковея «Весняні бурі»

A- A+ A A1 A2 A3

— Реформатори! — гукнув нараз і замовк. В класі стало зовсім тихо.— Не зажде один із другим, поки стане послом до сойму, до ради державної, поки більше розуму прибуде,— ні! Він уже тепер береться направляти світ! О сину, світ старий, а старого тяжко переробити. А коли думаєш, що зможеш, так на те не пора в гімназії! Здається тобі одному з другим, що ти вже всі розуми поїв, та спімнеш моє слово, коли вдруге стілько проживеш, як досі, і сто разів більше навчишся, як у гімназії, назвеш себе таки дурним. Були вже більші філософи, як ви, і ті вмирали, невдоволені своїми здобутками, своїм знанням...

Як молоді жеребці, ви брикаєте самопас, то в бур'ян скочите, то в жито забіжите, то трави скубнете, то листочок зірвете. І годі пастухам вдержати вас у ладі,— у вас же така різна вдача, такі різні виховання, а у ваших пастухів стілько своїх власних клопотів! Подають жеребцям січку, хоч би й примащену вівсом, а їм того мало... Вони скочуть у зелений овес, наїдяться і — дістають охвату...

Тут професор спинився, мовби завагався чогось.

— Ти, Демидів, розумієш, до чого я річ веду? — спитав ученика.

— Розумію,— відповів Демидів.

— І ми розуміємо,— сказало кілька голосів.

— Ах! Я знаю,— зачав професор знову,— ви багато розумієте, а таки ви нерозумні. Сказав би я вам більше, якби можна. Та годі,— і надо мною є власть. Одно лиш собі запам'ятайте: добре, коли молодий чоловік привикає любити правду, шукає її, багне за новими науками, читає, спорить... Се ж та ферментація, з якої витворюється напій, піддержуючий силу духу через ціле життя. Та... Жаль мені вас, молодих, що за свою цікавість мусите терпіти, що весняні бурі руйнують у вас так часто добрі засіви...

Професор Дубровський, очевидно, гамував свої думки, не доповідав. На його лиці так і знати було охоту виговоритися, але спинився. Став поясняти одну поезію в читанці і не стямився, як дивними дорогами зійшов знову на пригоду в гімназії. Тепер уже говорив до кінця години. Поясняв, що се таке змагання до правди, які молодечі пориви і докази, яка ціль життя, як по змозі всякі суперечності годити... Відтак із гумором розповідав, як із найбільших гімназіальних атеїстів бувають дуже добрі священики, як із гімназіальних соціалістів творяться прикладні бюрократи, а то й лаполизи... Пояснив, чому се так, і порадив добре прослідити дану річ, щоби мати про неї справедливий осуд. В кінці розповів, як треба виховувати в собі і серце, і чуття. Тепер дбають головно про виховання розуму, а на виховання серця майже не звертають уваги. Тим часом розум без серця і серце без розуму не має ваги, затроює життя...

Демидів слухав так пильно професора, що забув навіть свою немилу розмову з директором і свій страх перед вигнанням із гімназії. Вдивлявся в Дубровського, як у пророка, ловив думки його та складав пильно у своїм умі. Ах! Як же ж він говорить, той Дубровський! Микола трохи не вибіг із лавки, щоби поцілувати його в руку, як батька. Але тут нараз дзвінок звістив конець години, професор урвав свою бесіду, постояв іще хвильку задуманий на місці, глянув на класу і помалу вийшов. Миколі вернула неспокійна думка про вигнання.

Класа загомоніла, як звичайно під час паузи. Безжурний товариш Безрогий в спілці з кількома іншими зложип "менажерію", котра іржала, кукурікала, гавкала і рохкала... Два завзяті курці, отворивши комин, пускали дим із папіросів у піч, щоб не було в класі чути.

* * *

Директор гімназії не потребував довго слідити, щоб дізнатися, що діялося на сходинах тайного кружка. Кождого ученика, з котрим вів слідство, майже прибивав тим, що сам знав усе; хлопців аж дивувало, пощо ще питається. Поміж членами кружка настав переполох, вони перестали сходитися, а ті з них, що не сповідалися, просто стратили надію, що їх задержать надальше в гімназії.

Микола вже трохи не жалував, що не зробив так, як Володко, який висповідався, щоб зложити священикові карточку, але не причащався. Однак у тім жалю потішав себе, що хоч не обманив нікого. Тепер застановлявся так глибоко, як тілько міг, його молодий, недосвідний ум над тим, чому такі думки, як його, вважаються провиною; як погодити се, чого в школі учать, із тим, що доводиться читати поза школою; чому того не стараються поясняти в школі, чому не підготовляють учеників, щоб молодий ум потім так не мучився від ударів незнаних собі відомостей... Але не находив на се відповіді. Не можна! Та й годі, а не хочеш, то терпи! Ба! Перетерпіти можна, але се не рішає загадок...

Бився так Демидів із думками кілька днів, вижидав зі страхом кінця слідства, відгадував, що має означати такий похмурий вигляд у Дубровського, чому ненависний Логарифм так радо хотів його на чімсь зловити, хоч не міг, бо застав його приготовленого,— і всі ті думки зазначувались у нього назверх так виразно, що Дубровський не раз ставав перед ним і мовчки вдивлявся в се змарніле молоде, а таке вже поважне лице.

Скінчилося слідство. Виновників засуджено на карцер, кого на чотири, кого на вісім, а Демидова на шістнадцять годин, бо за ним була вже одна значна провина, що під час екзорти читав книжочку, а тепер не сповідався, ширив атеїзм і соціалізм та роздавав до читання заборонені книжки. Інші хоч не признавалися, а Демидів, коли директор удруге випитував його, прямо сказав, як і що. І се читав, і тілько — як наївно сказав — рад би знати, по чиїм боці правда. Його переконували більше "Ідея", Дарвін, соціалістичні теорії — що ж він тому винен?..

Незвичайно всіх застановило, що Білого не покарали, хоч також належав до кружка. Директор знав усіх, хто тоді був на концерті в честь Шевченка, всіх переслухував, а його, мабуть, ні: ніхто не чув про се... Підозріння Демидова на Білого ще більше зросло, коли Дубровський вдруге став поясняти, що се таке донос та яка то нечесть бути доносцем. Демидів глянув при тім на Білого і замітив, як той мазав олівцем по зошиті та закушував уста. Але не знався ще настілько на людях, щоби з лиця вмів вичитувати чужу провину.

І так із непевністю, хто їм таку вчинив прислугу, члени кружка стали відсиджувати кару. Миколі поділено її на два навороти і загрожено, що як не поправиться, то найближча кара —— буде прогнання. В карцері думав Микола над тим, що би то було, якби його справді прогнали з гімназії. Біда було б — що ж більше? А батько-мати що сказали би? Коли Микола уявив собі, як мати плакала би, то й самому моторошно стало. Стільки надії мали на нього, дивились, мов на сонце, радувались кождим його приїздом, уважали його найліпшою дитиною, а тут — його прогнали з гімназії. Ось тобі син! Ось тобі потіха! Діждалися батько-мати сорому на ціле життя! Ціле село сміється, всі пальцями вказують на них. А декому вже й відпала охота давати сина до вищих шкіл...

І Микола уявив собі наслідки прогнання, так як би вже зазнав сього лиха. Прогнали — і що тепер чинити? куди повернутися? Ні на село вертати, ні школи кінчати! Боже, адже се було би нещастя на ціле життя!

І то за що? За що? За те, що був цікавий до книжок, які так його душу томили? За те, що зневірився в дотеперішніх своїх учителів і пробував шукати сам дороги до правди? За те, що мимохіть позбувся потіх релігії, які перше певною найпевніше в світі мав? Що ж се значиться?

За що ж карають? Чи та кара наверне його на давню дорогу?..

І подумав собі Микола, що того всего не було би, якби хтось не доніс, якби не Білий... Бо то він доніс — нічого й перечитись. Чому тепер так уникає його і Лужицького? Чому так присмирнів і надіється вернути наново до інституту? То він, певно він, скотина! І з таким підлим "товаришем" сиди та вчися в одній класі! І таку справдішню закалу держать у гімназії! І такий "многонадійний" молодець має так починати свою кар'єру!

— А лихо ж би його побило! — аж скрикнув Микола навдивовижу кільком союзникам і на знак свого пересердя вдарив кулаком у лавку. Так ті думки розлютили його. Чим більше застановлявся над тим, тим більше підступав до його серця гнів, кулаки стискалися, очі ясніли, віддих прискорювався...

Відсидівши кару, Демидів значно присмирнів. Учився пильно, навіть, на радість Логарифма, зрозумів усі тайни аналітики і не балакав із ніким, тілько з Лужицьким, який помалу забував свою страту і зневагу та, погулявши з розпуки раз до півночі, не гадав уже сього повторяти. Перестав також рисувати, якось відпала йому охота, і дивним дивом, навіть професору Дубровському, для якого задачі виробляв завсіди з такою охотою і фантазією, найновішу задачу написав коротко та й досить недотепно. Сам Дубровський те замітив...

* * *

В ту пору лучилася Демидову незвичайно прикра пригода. Приїхав священик, батько сих двох учеників-братів, яких Микола вчив. Дізнався, яку мав кару учитель його синів і за що, налякався дуже того впливу його на дітей і звільнив його від обов'язку. Микола запевняв, що зі своїми учениками ніколи не говорив про такі справи, як безвір'я і інше, однак священик не дався пересвідчити, признав йому, що досі був вдоволений з нього, бо діти вчилися добре, заплатив йому, що належалося, а щоб Демидів не мав жалю до нього, то ще хотів йому дати подарунок. Прощаючись, запхав йому кілька банкнотів у руку. Демидів глянув на банкноти, відтак на священика, сказав: "Мені досить того, що належиться",— подаровані гроші поклав на стіл і, поклонившись, вийшов чимскорше з хати. Йому було так чогось гірко на серцю, так на плач йому збиралося, а плакати не міг.

(Продовження на наступній сторінці)