«Весняні бурі» Осип Маковей

Читати онлайн оповідання Осипа Маковея «Весняні бурі»

A- A+ A A1 A2 A3

На другий день пополудні була сповідь. Микола бився з думками, що чинити. Володко радив зробити так, як він: сповідатися, щоб священикові дати картку, потрібну для контролі, але не причащатися. Демидів пристав був спершу па сю думку, та коли став розважати свої гріхи, совість обізвалася в нім. Тут чоловік сповідався зі своїх гріхів і заразом мав намір обдурити власть шкільну на другий день... На таке обманство Демидів не міг пристати. "Що буде, то буде,— думав собі,— хто не вірить у сповідь, не повинен сповідатися". Отже й не пішов до церкви, тілько докінчив портрет дівчини. Потішав себе тим, що старий катехит не буде, своїм звичаєм, контролювати карток і не замітить, що Демидів не сповідався, тим більше, що з науки релігії все мав дуже добрі ноти. Підвечір пішов на прохід у ліс. Збирав весняні ранні квітки, приглядався пукаючим брунькам на деревах, одній групі дерев, що здалася йому дуже живописною, і пізнім вечором вернув до хати.

Рішившись не йти до причастя, Демидів полежав собі довше в ліжку. Відтак зляв молоком готовий портрет дівчини ї перед полуднем заніс його Лужицькому, від якого дістав решту заплати. Вертаючи, стрів професора Дубровського. Поклонився йому мимоходом, але професор здержав його і сказав:

— Довідуюся, що ви маєте якийсь свій тайний кружок студентський. Дирекція гімназії знає се, отже порадь своїм товаришам, щоб завчасу спрятали, що не потрібне, та перестали бавитися, чим не вільно. Більше не кажу, сам голову маєш.

Демидів дивився зі страхом на професора, відповів переляканим голосом:

— Добре, я скажу,— і вже збирався йти.

— Чекай,— здержав його Дубровський, витягаючи свій портфель,— ти бідуєш, потребуєш помочі. Не маю багато, але що можу дати, то прийми.

Демидів відступився від професора і руки сховав майже поза себе.

— Я дякую, я... мені не потрібно...

— Ну, ну, все те гарно, але ти потребуєш; я бачу.

І, не питаючись, Дубровський запхав незамітно засоромленому Демидову банкнот у кишеню блузи, сказав "будь здоров!" і пішов своєю дорогою.

Зворушений і несподіваною вісткою про відкриття кружка, і ласкою доброго професора, Демидів побіг чимскорше до товаришів, у котрих сходився кружок, а відтак усі три розбіглися до інших членів. Не минуло ще дві години, а кількасот книжок із бібліотеки кружка розбрелись по цілім місту; їх місце в шафі бібліотечній зайняла одежа наляканих господарів хати. Всіх членів кружка напав великий страх. Лужицький і Демидів, а найбільше Білий, зійшовшись, нарікали на неосторожність та дивувалися, хто то міг би донести дирекції гімназії.

— Що ж ми злого зробили?—дивувався Демидів, стоячи з товаришами під вікном у класі.

— Га! — казав Білий з якоюсь таємною міною на лиці.— Ти знаєш, се було тайне товариство, що ширило соціалізм і атеїзм, а то не всім подобається...

Але дві пополудневі години шкільні минули спокійно, директор не кликав винуватих. Дивувало се членів тайного кружка, і тішило, і непокоїло. Демидів застановлявся довго над можливими наслідками слідства, і страх, що дирекція дізнається про його вільнодумні бесіди та про опущення сповіді, не давав йому ані робити, ані спати. У нього була вже на совісті одна провина: він читав раз повість під час екзорти, за що відсидів три години в карцері, отже тепер нові, ще більші провини гризли його, бо могли мати для нього немилі наслідки. Потішав себе тим, що чей професори простять йому, бо хоч він був лихий математик, але все ж числився до учеників ліпших, а декотрі професори то навіть очевидно любили його, от як Дубровський, що майже ніколи не питав його усно, тільки судив із задач. Для сих професорів Демидів працював радо; до одного Греблянського чув якусь ненависть у серцю, яка йому невинну математику зробила зовсім осоружною.

Минуло кілька днів, а справа кружка мов у воду канула. Говорив раз щось Дубровський в класі, що се таке донос, як підлі доносці, що зраджують своїх товаришів, але навіть ті, що знали про кружок, не розуміли, до кого професор піє. Лужицький з Демидовим застановлялися відтак над словами професора, здогадувалися, що хтось їх зрадив, але хто такий, не могли вгадати. Розважали ще й се, чи дирекція гімназії може дарувати їм таку провину. Була чутка, що хоче членам кружка дати тільки осторогу і на-пімнення...

І так не певні своєї долі роз'їхалися члени тайного кружка на великодні свята. А тим часом одна часопись, що мала в суспільності не дуже добру славу, заговорила про лихе виховання молодіжі, про тайні кружки соціалістичні і атеїстичні в одній гімназії, про недогляд дирекції і т. ін. Ніхто з членів тайного кружка не знав того, як ся стаття в часописі затроїла директорові гімназії цілі свита великодні... І жінка, і діти, і слуги директора дивувались тоді його великому пересердю...

* * *

Щасливо і безжурно проводив Микола вільний час у родиннім селі. Кілька днів працював у городі. Минувшими літами засадив був там деревину рядом, заложив альтану під черемхою, навозився тачками землі, щоб вирівняти долівку альтани, вирізав стежку в мураві і сам радо просиджував під час вакацій в огороді. Тепер, приїхавши, застав усю свою роботу зруйновану. Лавок в альтанці не було: мати запалила ними в печі; молоду деревину поломила худоба, а сухе, поломане бадилля-зілля разом із купою зів'ялого листя та з болотом застелювало альтану. Зажурило се дуже Миколу. Він сварився з братами і сестрами, що так не розуміються на красі і вигоді альтани, що худобу пускали в город та дозволили поломити молоді каштани і акації. Пояснили йому, що в пізню осінь і тепер, навесні, треба було худобу вигнати на траву в городі, а худоба, звичайно, дурна, не розуміється на панських примхах — на "гальтанах" та "вакаціях".

Микола розсердився, махнув рукою і взявся направляти альтану. Поробив сідала з мурави, понасаджував знов кільканайцять деревин, вимів листя, вирівняв землю, вичистив стежку і тілько не брався ще сіяти цвітів, бо раз — було завчасу, а друге — не мав насіння. Але умовився з одною сестрою, що пришле їй насіння, а вона нехай засіє. Сестра вияснила йому, що в тіні альтани не можуть усі цвіти вдатися: їм треба сонця. Се пересвідчило Миколу, і він заложив біля альтани грядку на цвіти, де промені сонця мали приступ. А довкола альтани, де справді було вогко, засадив лозу наохрест.

Та робота зайняла йому три дні. Упоравшись із нею у великодню суботу, пішов межею в поле. Тепле весняне сонечко зогрівало ниви, зеленіючі буйними засівами. За полем на пасовиську молоді пастушки зчіпилися за руки і грали гагілку, мов пробували, чи не забули її. Веселий, дзвінкий голос дитячий лунав аж у недалекім лісі. Микола приглядався дітям хвилину, а коли ті помітили його і замовкли, пішов у ліс, щоби не перебивати дітям забави. Усів собі на березі лісу проти сонця та й довго дивився задуманий то на поля, то на ліс, то у воздух, де доконче бажав відкрити жайворонка, що щебетав понад полями. Але не побачив божого співака, так угору збився...

Досвіта на воскресіння Микола був одним із перших коло церкви. Надворі ще лиш світало. Жайворонки над недалекими полями величали ранішніми піснями творця всіх світів, а голос їх чути було аж коло церкви. Тут стали збиратися чорні постаті селян; у сутіні тілько знати було, хто в кожусі, а хто в кафтані. Селян було більше, як селянок,— мабуть, господині порались дома, а діти ще спали. Побожні християни приходили до церкви, били поклони, цілували плащаницю і молилися.

Вступаючи в церкву, Микола несвідомо перехрестився, але коли подався в сторону плащаниці, нагадав собі нараз "Ідею" — страшну книжку, котра... як же вона каже про воскресіння? Гріх і думати про се в церкві! Гріх?! — і Микола усміхнувся.

Усів у крилос і при блідім світлі кількох свічок став оглядати селян. Шепіт молитов і зітхання чути було з усіх сторін. Одна селянка своїм видом і напівголосною молитвою вразила його. Вона била часто поклони так, що голосно товкла чолом об підлогу, вона піднімала руки до неба і — невже-таки?.. Микола придивився ближче: по її старім, пооранім морщинами лиці котилися сльози, тихі сльози, що блистіли у світлі свічок. Билася в груди і, припавши до підлоги, лежала так кілька хвиль. Хто вона? Недалека сусідка Миколового батька. Недавно померла їй донька,, та ще й дуже тяжкою, неприродною смертю, Микола чув уже, як то було, і хоч недобре розумів причину самовбийства дівчини, але щиро жалував її й матері. Вдумувався в положення нещасної матері і радо бачив, що вона в молитві находила втихомирення свого болю і полегшу. Як вона молиться, боже! Невже ж таки можливо, щоб такої молитви не вислухали на небесах?..

(Продовження на наступній сторінці)