«Весняні бурі» Осип Маковей

Читати онлайн оповідання Осипа Маковея «Весняні бурі»

A- A+ A A1 A2 A3

. — Нового члена маємо,— шепнув Лужицький.

— Хто він?

— Білий. Завзятий хлоп!

— А певний він? — спитав шепотом Демидів.

— О, розуміється! — запевнив Лужицький.

Лужицький хотів іще щось сказати, але до класу ввійшов професор Дубровський з купою зошитів під пахвою. Лужицький усів на своїм місці.

Дубровський розібрався, поправив на носі окуляри і став ходити по класі.

— Кілько разів говорив я вам, як обробляти вільну тему,— почав він,— а більша частина з вас таки ще не знає, що писати і як. Фантазія у вас убога, мов у студента з першої класи,— та що я кажу? У них із першої класи вона далеко багатша, як у вас. Чуття у вас нема ані дрібки. Замість розвиватися, ви стуманіли!.. Задачі пишете сухо, мовби думок вам не ставало, мовби думати не вміли. Що ви робили попередніми літами?.. Адже тема була не така трудна і не така невдячна: "Нагинай дерево замолоду, коли хочеш, щоб просто росло; учи дитину змалку, коли хочеш, щоби з неї вийшов характерний і розумний чоловік". Чи ви того не можете зрозуміти?.. Демидів!

Демидів піднявся зі свого місця.

— Мушу тобі прилюдно сказати похвалу. Твоя задача найгарніша, найліпше оброблена. Смілі думки висказав ти... Я ніколи не жадаю від вас,— звернувся професор знов до учеників,— щоб ви вміли тільки jurare in verba magistri а не мали своїх думок. На те ви вже старші ученики, щоби й свою думку мали і сміло виповідали... Чому ти, Демидів, не віриш тим "огородникам", що беруться дерево "нагинати"? Ану, прочитай свою задачу вголос.

Клястися словами вчителя (лат.).

Демидів став читати. У вступі задачі писав про народну філософію в приповідках, які досить часто висказують зглядну правду, а то іноді й з етикою не в згоді. Перейшовши до теми, описав із іронією "огородників" таких, що як стануть "нагинати" деревину, то й зломлять звичайно. Буває дуже часто: ті, що беруться нагинати інших, самі не ростуть "просто", отже й не повинні дивуватися, коли молоді люди не раз противляться їм. Відтак пояснив, як розумів "нагинання", чи воно часом не шкодить деревині, коли воно потрібне, і хто взагалі нагинає деревину. Не лиш "огородники", але й обставини. Взявши приклад зі знаного собі студентського життя, розповів, як перше всього недостаток, брак опіки, прикладу, сердечності нагинають хлопця так, що з нього виростає зовсім не те, чого собі припадкові керманичі його виховання бажали.

Спостереження Демидова були бистрі, дуже часто правдиві а, заправлені то щирим жалем, то іронією, робили враження на цілій класі. Демидів скінчив уже читати задачу, а професор Дубровський все ще мовчав. Відтак станув перед Демидовим і спитав його:

— Чого ти нині такий блідий?

— Я читав допізна вночі,— відповів Демидів.

— Чому ж не читаєш удень?

— Не маю часу.

— Як то? Не маєш часу?

— Маю лекції, що мені забирають вільний час.

— Чи з того жиєш?

— З того.

— І не маєш нізвідки помочі?

— Тепер ні.

— Чим твій батько?

— Ткачем. Тепер се ремесло не поплатне; а грунту в нас мало.

Професор Дубровський став роздавати зошити, при чім кождому ученикові відчитував свої замітки і поясняв. Демидів тим часом на білім місці книжки рисував козака в широченних шароварах.

Роздавши задачі, Дубровський став говорити на тему, порушену Демидовим. Говорив про ідеали молодіжі, про їх недостачу досвіду, про їх охоту не слухати нікого, судити старших і вдавати дуже розумних. Відтак розповів, як повинен виглядати "огородник", що має виховувати молодіж. Він, звісно, може також помилитися і, замість нагинати, ломити завдатки на характері, але ученик семої класи знає вже, що то таке совість, змагання до правди, отже, слухаючи інших, повинен по своїй найліпшій волі і розумінню служити правді і старатися мати чисту совість. Відтак навів професор багато прикладів із життя, то веселих, то сумних, щоб ученикам вияснити поняття честі і совісті.

Ученики, крім кількох, слухали незвичайно уважно сієї бесіди. Демидів чувся піднесеним на душі, забув докори Логарифма і розважав добре слова педагога. Година науки минула так скоро, що ученики і не замітили.

Коли Дубровський вийшов із класи, Демидів узяв Лужицького під вікно і спитав тихо:

— Ти читав "Ідею"?

— Ні. Що се таке?

— Дуже цікава книжка; всю віру нівечить зовсім.

— А ти Дрепера читав?

— Ні. Маєш, може, в себе?

— Маю. Дам тобі.

— Знаєш, Володку,— говорив Демидів до товариша,— коли так собі розважаю все — бачу, що не можу бути священиком. А мені здавалося, що нічим іншим не буду. Родичі все казали...

— Ну, звичайно, твої родичі не розуміють, як то прикро грати комедію через ціле життя, продавати за хліб свої пересвідчення.

— Що за дивні речі в сій "Ідеї"! Так тебе рішучо пересвідчує, так руйнує все те, в що ти досі вірив!.. А таки годі зараз із тим усім погодитися... Автор там і каже на вступі, що незвичайно трудно освободити свій ум, коли віра загорнула в свою сітку всі поняття чоловіка і чуття. Нещасний лякається перед кождим роз'яснюючим променем. Хто вірить, не повинен ніколи питатися, для чого. А тут наука поступила, помильні основи падуть, чоловік б'ється з думками, не знає, за ким іти,— чи за розумом, чи за вірою, таємні чуття душі, мов сполохані курята, ховаються під крила розуму, а розум немилосердний кричить: "Не бійся!" Та трудно ж не лякатися, трудно не чути неспокою...

— Який тобі спокій може дати віра в те, чого не розумієш? — спитав рішучо товариш.

— Коли ж бо й розум не дає мені на все відповіді,— нарікав Демидів.

І пішла між молодими приятелями гаряча розмова про загадку існування, над якою тілько філософів думало. Лужицький говорив так, як би певно знав, що боронить правди, Демидів сперечався, випитував, як би шукав відповіді на різні свої сумніви. Знати було, як у тім молодім умі сумніви і великі гасла, немов та весняна буря, одні засіви замулювали, другі скроплювали животворним дощем, збирались разом у грізну хмару, то знов розходились спокійно, даючи приступ веселим промінням сонця.

Прихід старого катехита перебив гарячу розмову приятелів, що розійшлись до своїх лавок. Катехит ходив задуманий по класі, від часу до часу ставив деякі питання ученикам, ученики читали відповіді з книжки, а він походжав дальше по класі, не зважаючи на нікого...

* * *

На обід ходив Демидів від кількох літ до людової кухні, де харчувались різнородно одягнені люди. Були там і якісь збіднілі панки в циліндрах, і студенти, і робітники, що літом без блузи приходили на обід. Всіх, очевидно, не стати було на дорожчі обіди, тому дешева людова кухня була для них добродійством.

За олов'яний значок, що коштував десять центів, дістав нині Демидів розсіл, кусень м'яса з фасолею і хліб. З тим обідом упорався він за десять хвиль і, вдоволений, пішов додому.

Дома молоді комірники сторожа користали з вільного часу, бо була субота і не треба було пополудні йти до школи, отже збиткували і радили над тим, куди би піти на прохід. Лише один, сирота по священику, грав на цитрі, за що Демидів усе його дуже любив. Ідеалом у Демидова було купити собі цитру і навчитися грати. Як то приємно! Які ті акорди на цитрі м'які та любі! Він справив був собі тому два роки дешеву скрипку і вже грав, як сільський музикант, та склалася така нещаслива пригода, що в сумерку один товариш його сів на скрипку, що лежала на кріслі, і роздавив її на тріски... З того часу Демидів не міг уже доробитися власного інструменту, однак скористав пізніше з нагоди, що мешкав із грачем на цитрі, і привчився вже грати деякі легші вправи. Але й тепер власної цитри не міг собі купити: часу вільного мав щораз менше і помалу годився з думкою, що, мабуть, ніколи не буде вміти грати на ніякім інструменті.

Усів собі на своїм ліжку, опер голову на руки, глянув на свої черевики, і взяла його цікавість придивитися їм ближче. Підніс ногу і, на велике своє зчудовання, замітив, шо підошва черевика вже зовсім протерлася, діра трохи не наскрізь. Оглянув черевик із лівої ноги — сей був іще цілий. Здало би ся дати направити черевики, та грошей нема. Добре хоч, що весна та в ноги не зимно... Відтак витяг зі скриньки блузу, оглянув її, взяв іглу і нитку і став зшивати одно місце, що розпоролося. Шив зручно, мов кравець, а товариш вигравав йому при тім якісь дуже меланхолійні композиції. Микола не раз на хвилину переставав шити а слухав музики з іглою в руці. Зашивши блузу, вичистив її щіткою і зараз одягнув. З черевиками рішив заждати до першого дня найближчого місяця...

Походивши троха по хаті та подумавши, сів за стіл та став відрисовувати образ із одної німецької часописі, що випозичив собі зі студентського товариства. На образі видко було дуже романтичну околицю зі старинним замком, баштами та грубезними мурами. Демидову подобався дуже сей образ; він рішив відрисувати його і збільшити ним свою убогу галерею образів, що красувалась у нього над убогим ліжком. Був там портрет Шевченка роботи Демидова, два краєвиди і кілька малих друкованих портретів різних письменників. Образи більші не були уняті в рами, бо Демидів не мав на се грошей.

(Продовження на наступній сторінці)